День Незалежності. Крупний план.

Перепрошую, що знімків забагато. Я почала їх обробляти о 23.00 учора, закінчила тільки зараз. Загружаю просто з конвеєра, коментувати буду по ходу. Знімки невеликі за розміром, десь трохи за сто кб.
 
Відеозапис подій 24.08.11 викладено тут:
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/11223.phtml
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 
Зверніть увагу - в руках у жінки державний прапор і прапор УПА, а чоловік тримає томик Шевченка.
 

 

 

 
Ну, і що за мітинг без Дурдому?
 

 
Спочатку знімкувала знайомі телелиця, потім махнула рукою. Поряд з людьми, що прийшли на мітинг, політики виглядали, як пластмасові квіти на фоні живих. Але на два кадри ваш трафік витрачу.
 
Спадкоємна борциця за народне щастя.
 

 
Наш колега і його суперего.
 

 
А ще наткнулась на передову Фронту Змін.
 

 
Побачивши, що я зробила знімок, одна фронтовичка погналася за мною з вимогою той знімок стерти. Вона почала смикати мене за сорочку та я нашу полеміку вирішила просто - навела на неї об'єктив. Не встигла я натиснути на курок, як мадам уже неслася назад, за лінію фронту.
 

 
А потім Турчинов віддав команду: "Шикуйсь!" Першими стали хлопці з прапорами самооборони. Зверніть увагу на клієнта в правому нижньому кутку.
 

 
Потім, ви знаєте, вишикувались політики. Їх обличчя, я думаю вам достобіса набридли. Пропоную такий ракурс.
 

 
Якщо хтось скаже вам, що було мало людей, покажіть йому ці знімки. Тільки майте на увазі, що в кадр помістились далеко не всі.
 

 

 
Перший кордон був нам для розминки. Хлопчиків було жалко. Хто тремтів, як осиновий лист,
 

 
хто невесело посміхався.
 

 
Загалом, непогані були хлопчики. Свої.
 

 
Другий шар памперсів виявився товстішим. Ось так він виглядав згори ( я передала фотоапарат оператору, що стояв на високому паркані).
 

 
А так це виглядало зблизька.
 

 

Потім я перейшла на відео.
 
От ніяк не розберуся - чи то мене завжди заносить туди, де починається потасовка, чи то потасовка починається там, куди мене заносить.
Далі розвиток сценарію пішов за Горіним. Сначала планировали торжества, затем аресты. А потом решили совместить. Як тільки люди почали розбирати щитову загороду, вздож лінії дотику побігли політики із закликами відступити. Після чого на паркан здерлися два хлопи з табличкою.
 

 
Замість танців нам запропонували поспівати. Пролунав заклик рухатися на Хрещатик незнаними шляхами і збиратися на Майдані. Але чомусь не відразу, а через півтори чи й дві години, коли розпочнеться концерт. Люди почали розходитися.
 

 
Коли ми проходили через міліцейський кордон на бульварі Шевченка, міліціянти стали вимагати у нас, щоб ми згорнули державний прапор. Плідна дискусія і наведений об'єктив переконали їх, що вони неправі.
 

 
Хрещатик виглядав дивно. Незвична відсутність прапорів і ще якийсь невловимий дисонанс, який ми спочатку не визначили.
 

 
Автобуси вивозили бійців, що блокували наш мітинг.
 

 
Подивіться на їхні обличчя. Вони за наказом своїх господарів влаштовують зону нам, а при цьому самі знаходяться в зоні. Їхні зарплати не дозволяють їм приїхати в Київ на відпочинок, поселитися в готелі, посидіти в київських кафе. Вони дивляться на Хрещатик, як на іншопланетний світ.  
 
Побували в Києві... Побачили...
 

 

 
Ближче до п'ятої почали підтягуватися наші люди. Вітіного гарбуза зустріли оваціями.
 

 
Святкування виглядало сюрреалістично. Відьмацькими кільцями стояв омон.  
 

 
Привітний, правда, і веселий.
 

 
Народ скандував святкові привітання президенту: "Зека на нари!", "Спасибо жителям Донбаса..."  (ну ви знаєте далі, це вже й діти знають) та інші крилаті вирази.
 
А потім мимо нас посунула дивна колона. Замість головних уборів на їхніх довбешках красувалися згорнуті чорні маски.
 

 
Я не настільки сильний антрополог, щоби подібно більш інтелектуальним колегам розводитися тут про черепи, але навіть в моє дилетантське око впадала певна відмінність цих беркутівців від попередніх. Щось в них було не так. Якась інша тектоніка...
 


 

 

 

 

 
А теперь уберите ваших детей от наших голубых экранов!
 
Бо це - не фотомонтаж...
 

 
А якщо трохи відкрити душу, то наведений в цьому імхо фото-ряд, від першої знімки до цієї, викликав у мене асоціацію з дев'ятою главою із "Осяяння" Рембо, яка називається "Ранок сп'яніння", а закінчується словами "Настав час убивць".
 
Не зважаючи на таке моторошне сусідство, народ продовжував святкувати.
 

 

 
В цей момент акумулятор в моєму фотоапараті втратив свідомість. Але мені було цікаво подивится, за чим прийшли на наше свято ці милі люди в специфічних чорних шапочках. Поки ми прочісували Глобус в марних пошуках акумулятора чи зарядного пристрою, наші перемістилися до наметового містечка. Служби новин різних каналів розходяться у своїх версіях. Чи то самі пішли, чи то їх витіснили   чорноголовці.
 
Коли ми вертали від наметового містечка до машини, вже почало темніти. На Майдані захлиналася російська попса. Я дивилася на людей, які кілька годин з емоційністю кам'яних баб спостерігали наш маленький оркестрик надії і раптом зрозуміла, що дисонувало мені, коли ми від пам'ятника Шевченку перейшли на Хрещатик. Відсутність вишиванок. Я трусонула свого Нікона - ну клацни ще хоч раз! Він опритомнів і клацнув двічі.
 

 

 
Перед нами стояла нова культура, як назвав це явище один відомий автор ДД. Він присвятив цій темі, якщо не помиляюсь, кілька розлогих імхо, суть яких зводилася до одного - чи не всі наші проблеми - я маю на увазі українських громадян - витікають з небажання етнічних українців визнати один жорстокий, але неспростовний факт. На територіях, в свій час загарбаних Московією (кажу так з поваги до історичних фактів, адже в часи Хмельницького країни під назвою Росія не існувало), за століття окупації виникла і розвинулася нова міська російськомовна культура. І замість того, щоб воювати з вітряками, українцям (етнічним) краще направити свої зусилля на збереження того ментального і мовного простору, який у них залишився. А якщо вони будуть розпорошувати свої сили, намагаючись повернути собі те, що їм уже давно не належить, то не зчуються, як російською заговорять Тернопіль і Львів. Перепрошую за неточне цитування. По-перше, я не вмію так красиво говорити, по-друге ніколи не читаю подібні бздури вздовж рядків. Лише по-діагоналі.
 
Я, може, і погодилася б з такою діловою пропозицією, але, як показує час, ця нова культура не ходить одна. Слідом за нею завжди приходить Янукович. То ж для тих, хто ще не зрозумів, повторюю: приєднуйтесь до нас.
 

 
P.S. Розглядаючи знімки, звернула увагу на одну красномовну деталь.
 

 
Усе в житті не випадкове.