Люстрацію чи репресії?

У зв’язку із прийняттям Парламентом Грузії
"Хартії Свободи",
котра в т.ч. передбачає люстрацію колишніх співробітників спецслужб СССР, а також колишніх вищих посадових осіб компартії та комсомолу, українськими ЗМІ прокотилась легка дискусійна хвиля щодо доцільності проведення подібної процедури в Україні.
 
Як і завжди розмаїття думок з цього приводу коливалось  від шкідливості,  недоцільності  та несвоєчасності започаткування люстраційних процесів і до їх крайньої необхідності та нагальності.
 
Головним  аргументом противників люстрації є теза про загрозу апокаліптичного розколу і без того надзвичайно нестабільного суспільства в разі її проведення. При цьому якось забувається досвід нині демократичних країн, в котрих така болюча операція була здійснена.
 
Наприклад,  не така вже й давня люстрація в країнах Східної Європи та Балтії, попри певні особисті потрясіння для окремих громадян, нічого іншого окрім очищення від сумнівної публіки органів влади і деяких суспільних інститутів та розуміння громадськістю «who is who» не викликала.
 
Апологети ж люстрації вважають її  чи не єдиною панацеєю задля лікування усіх сутніх суспільно-державних болячок в Україні.  При чому багато-хто із них страждають на грубий примітивізм – мовляв, «комуняку на гілляку  і буде нам щастя».
 
При цьому  знову ж таки забувається досвід інших, зовсім недемократичних країн, якими вони стали в тому числі і завдяки ось такій примітивній люстрації.
 
Ну, і зазвичай найхитромудрішим  в підходах до цього питання спробував себе позиціонувати Леонід Кравчук. В якомусь ефірі він висловився в сенсі, що люстрація була потрібна десь на початку 90-х, але тоді її здійснити було неможливо (треба розуміти тому, що саме Леонід Макарович в той час президентствував?), а сьогодні вже запізно.
 
В принципі погоджуючись із першою частиною кравчуківської тези, абсолютно не згоден про сьогоденну запізнілість і не нагальність цієї процедури, про що мова трохи нижче.
 
А ще дехто уїдливо так запитується, мовляв, а хто власне люструвати буде, хто до отих самих люстраційних комісій входитиме?
А ніхто, бо й самих комісій не повинно бути. А мусить бути прийнятий відповідний закон, котрий безумовно мусить виконуватись, а за його дотриманням і виконанням мусять наглядати відповідні і передбачені чинною конституцією органи.
 
Інколи виникає враження, що багато-хто просто не розуміє сучасної суті означення люстрація.  Ну, що ж, давайте для початку розберемося, що то за звір такий.
 
Люстрація (від лат. Lustratio – очищення через жертвоприношення) – в сучасному трактуванні політична практика законодавчого обмеження прав деяких категорій осіб (за партійно-ідеологічними, професійно-посадовими, релігійними та іншими ознаками) на
 Заняття державних посад;
 Професійну практику;
 Недоторканність приватного життя (допускається публічне розповсюдження будь-якої інформації щодо походження, подробиці біографії тощо)
Метою люстрації є очищення держапарату та деяких важливих суспільних інституцій (ЗМІ, адвокатура, церква тощо) від осіб, що дискредитували себе належністю до певної політичної сили, соціальної верстви або ж таємною співпрацею із спецслужбами.

 
Метою люстрації є очищення держапарату та деяких важливих суспільних інституцій (ЗМІ, адвокатура, церква тощо) від осіб, що дискредитували себе належністю до певної політичної сили, соціальної верстви або ж таємною співпрацею із спецслужбами.
 
Взагалі-то люстрація вигадка не нова.
 
Після 1917 року протягом короткого часу практично усі старі кадри пройшли ротацію, яка тоді мала вигляд тривіального знищення. Інакше кажучи, старих кадрів просто повбивали. Нічого дивного у цьому нема – червоні притримувалися такої самої методи і згодом, скажімо, в тій же Камбоджі.
 
Дав лопатою по голові, рештки землею присипав – ось, власне й уся червона люстрація.
 
Та й нацисти від комуністів мало чим відрізнялись, люструючи  в досить специфічний спосіб комуністів, пацифістів, євреїв та інших неарійців. Втім, опісля війни Німеччина пережила очищувальний процес зворотної люстрації – денацифікацію.
 
А там де червоних чи коричневих не було, також бувало по-всякому.
 
Прихильники невдалого претендента на престол, коли програвали вирішальну битву, позбавлялися усіх шансів вхопити ласого шматка з хазяйського чи навіть державного столу. І це видавалося природним, і ніхто не кричав про порушення прав людини.
 
Довга боротьба за англійську корону, що отримала назву війни Алої та Білої троянд, врешті-решт одну "троянду" позбавила геть усього. Натомість "троянда", що перемогла, отримала усе. Чим вам не люстрація у чистому вигляді?
 
Надзвичайно суттєвий момент.
 
Потреба в люстрації виникає і ця операція може дати необхідний ефект лише за умови проведення докорінних суспільно-політичних та економічних, революційних системних змін.
 
Коли руйнується стара система влади, а натомість починає будуватися нова апріорі вважається, що неандерталець чи кроманьйонець не здатні зробити ракету або комп'ютер, якими б вони не були старанними учнями. Бо, коли курс міняється кардинально, треба інших людей.
 
Але якщо  люстрація не супроводжується радикальними системними перетвореннями – то це не більше ніж шкідливі для самого ж існуючого режиму репресії. Безвідносно який той режим тоталітарний чи демократичний.
  
Згадайте хоча б скільки шкоди завдали: репресії 37-38 рр. самому ж сталінському режимові чи «культурна революція» в Китаї, або ж маккартизм у США  чи «заборона на професії» у ФРН.
 
За всю історію незалежної України питання люстрації гостро поставало двічі.
 
Вперше, коли руйнувалася "страна совєтов" та компартія СРСР. Чи скоріше навпаки – компартія та її страна совєтов?
 
Чого ми бажали після здобуття Україною незалежності? Певна річ, крім високих і світлих цілей, ми ще дуже хотіли люстрації. Нас переповнювало гаряче бажання, щоби уся та комуняцька сволота, що паскудила наше життя, усі ті люди, яким вільна Україна була наче кістка в горлі, щоби усі вони залишили нас назавжди.
 
Щоби зникли та не відвідували нас навіть у спогадах.
 
На суто емоційному рівні хотілося лишити їх усього, заробленого неправедним шляхом, тобто шляхом приниження особистості та народу.
 
Здавалося, що треба було волею суверенного українства винести вердикт, згідно з яким екс-комуняки решту життя мусили прожити у брудній канаві під парканом.
 
А щасливі та вільні ми ходили би повз той паркан, зверхньо дивилися на бувших володарів світу казали б їм без особливої злості: "Тьху на тебе. Щоб ти здох, зараза". Отака була мрія. Та не і судилося.
 
З трьох причин. По-перше, ті ж таки комуністи в своїй більшості залишились при владі. А спробуй кого-небудь пролюструвати, коли він у більшості. По-друге, самі опозиціонери переважно не дуже й то прагнули люстрації – їм здалося, що співпраця із екс-номенклатурою перспективніша.  І найголовніше, отримання незалежності за великим рахунком не супроводжувалось кардинальними системними перетвореннями.
 
Вдруге потреба в люстрації виникла опісля Майдану. Коли здавалось, що ось-ось на руїні старої системи влади виникне потреба будувати щось нове, а старі кучмівські кадри можуть стати цьому на заваді.
 
І за великим рахунком певна люстрація – у вигляді широкомасштабної кадрової ротації тоді таки відбулась. Але не дивлячись на звільнення/мобілізацію десятків тисяч чиновників із цієї затії вийшов помаранчевий пшик імені Ющенка. В першу чергу, через те, що очікуваних суспільством системних перетворень хоча би паралельно із кадровими змінами не трапилось.
 
Зараз такий же самий пшик очікує і однотулубного  сіамського близнюка Ющенка – братана Янека. І не в останню чергу через оту саму біло-блакитну «люстрацію» своїх попередників.
 
А мо’ , ну її до трясці тую люстрацію, мо’ вона в Україні не потрібна буде?
 
Та ні, все ж таки потрібна і більш жорстка, глибинна і комплексна ніж, приміром, у Східній Європі.
 
Люструвати доведеться не лише екс-кагебістів із сексотами чи колишню господарчо-комуністичну номенклатуру, але в першу чергу ту компрадорську  панівну верству, що сформувалась в Україні за часи її незалежності. Бо цей умовно поділений, на владу та опозицію прошарок владоможців  апріорі ні в якому разі існуючий в Україні стан речей змінювати не хоче, і не буде.
 
Тому, якщо в Україні в решті-решт визріє в ендогенний спосіб чи сформується за допомогою екзогенних чинників суспільно-політична потуга, котра спроможеться започаткувати системні перетворення, то без люстрації їй не обійтись.
 
І під цю процедуру мусять потрапити не лише вже згадувані  екс-номенклатурники чи кагебісти, але й:
 
- Депутати усіх рівнів і усіх скликань за часи незалежної України, починаючи з міського та районного рівнів і до ВР України із забороною  їм обіймати як мінімум на найближчі 10 років будь-яку державну посаду, а в першу чергу виборну;
- Держчиновники верхньої та середньої ланки за ознаками їх корумпованості та профпридатності;
- Держслужбовці за ознакою їх належності до спецслужб іноземних держав.

 
Але ці заходи дадуть свій позитивний результат, лише за умови якщо люстрація буде однією із передумов та складовою радикальних системних суспільно-політичних та економічних перетворень. Як то, приміром, відбувається в Грузії.
 
В іншому випадку – це буде усього лише мстивими та безглуздими репресіями.
 
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола»