Так склалося, що після Померанжевої революції, перейнявшись духом національної гордості, у нас вдома започаткувалась традиція: кожен рік, 24 серпня, відмічати День Незалежності. Вже не пам’ятаю, хто саме у нас був ініціатором, але це зараз не важливо. Започаткувати цю традицію саме у Харкові – було для нас тоді справою честі і національної гідності.
 
З тих пір у цей день до нас приїзджають друзі. Обов’язковий дрес-код – це вишиванки, навіть на малих дітях. Коли-небудь я обов’язково розповім, як саме проходить у нас це свято.
 
Зараз же, я згадала про це, аби зробити наголос на те, що моя молодша донька, Сашка, за ці шість років вже звикла до цього святкування і по-повній перейнялася духом цієї традиції. Кожен рік вона, як і ми, заздалегідь готувалася до свята: розучувала якусь українську пісню під караоки, вірш або байку українського поета, аби здивувати гостей. Гості теж приїзджали зі своїми підготовленими виступами. Це була одна із обов’язкових умов свята.
Сашка завжди із задоволенням допомагала наряджати подвір’я, згідно з українським обрядом і завжди хвилювалася не менш ніж ми.
 
І ось, рік тому, збираючись на іспит з української мови, моя донька вдягла під шкільний сарафанчик вишиванку. Я здивувалась, але зовні це ніяк не проявила. Мені було дуже приємно, що вона вирішила це сама. Пам’ятаю, я ще тоді подумала: цікаво, що їй скажуть вчітелі з цього приводу?
Ввечері я в неї запитала про це.
– Вчителька української сказала: “Ой! Яка гарна до нас сьогодні Вишиваночка прийшла!” – розповіла Сашка. (Хто б сумнівався, що вона це привітає?)
– А завучка, коли мене у коридорі зустріла, то грубо так і суворо запитала: “Що це в тебе за форма? Це – не шкільна форма!” – емоційно продовжила вона тримтячим голосом. – І вона так, при цьому, сверлила очима мою сорочку! – поскаржилася вона наприкінці.
– А ти що? – запитила я.
– Нічого, – сказала Сашка, і я побачила, як очі у неї зразу ж згасли. – А що я їй мала відповісти?
А дійсно – що? Я була рада вже тому, що моя, зазвичай емоційна, і тому тонкосльоза, дитина, на цей раз взагалі не розплакалась. Нехай й поки і нічого не змогла відповісти! Лише вдома з обуренням розповіла...
Але знаєте, що мене більш за все вразило? Те, що на наступний іспит вона знов вдягла сорочку. І вона-таки мала рацію. Це було наймудріше рішення.
– Ну як завучка відреагувала? – знов запитала я, ледве дочекавшись вечора.
– Вона мене не помітила. Пройшла майже повз мене... і не помітіла, – з розчаруванням відповіла Сашка.
– Ні, сонечко! Вона помітила! Ще й як помітила! Але ... І це твоя перша перемога у національному питанні! – пожартувала я.
 

З тих пір минув рік.
І ось вчора, як і завжди, я привезла Сашку до школи. Був сонячний теплий ранок. Діти поспішали на уроки. Майже у всіх були щасливі обличчя, по їх розслабленій поведінці вже відчувались останні дні занять. Напруження було лише в районі шкільної лавки. Сашка зразу ж  це помітила і, виходячи із машини, встигла шепнути мені: “Це – випускний, одинадцятий клас. Вони сьогодні здають ДПА (Державна підсумкова атестація) з української”.    
Вона пішла, а я залишилась сидіти і чекати у машині. Десь на цей час у мене була призначена зустріч. Випускники поводили себе, як звичайні діти: вони штовхались і голосно реготіли. Але відчувалось, шо вони нервували.
І раптом у хвіртку школи увійшла худенька чорноволоса дівчина. Я не повірила своїм очам: вона була вдягнута ... у вишиванку (!) Але ще більше мене, навіть, не здивувала, а натурально приголомшила реакція  на це її однолітків. Вони почали ... АПЛОДУВАТИ!!! І, щиро посміхаючись, викрикувати схвальні вигуки. Я побачила, як якийсь хлопець підскочив до цієї дівчинки і сильно потиснув їй руку. Навіть мені було видно, як дівчина зашарілася і дуже зніяковіла.
Це була якась мить. Через декілька секунд вона вже посміхалася і було помітно, що вона із задоволенням переживала цю зіркову для себе хвилину.
 
У мене серце стукало так, що я відчувала кожен його поштовх. Десь із середини розпирала гордість за цих справжніх  українських дітей східного міста Харків.
 
... Я не беруся стверджувати, що це моя Сашка започаткувала цей “стиль”, але мені приємно про це думати.