Події у Львові 9 травня 2011 року примусили мене написати цей текст. Я як раз працюю над матеріалом під робочою назвою «Етнічні ознаки політики» і тому майже не пишу актуальні тексти, але львівський конфлікт дещо перетинається з етнічною тематикою, тому вирішив оприлюднити своє бачення ситуації.
Почну з картинки в Інтернеті, яка в відео і фото форматі привернула мою увагу. На ній активісти «Свободи» і інші патріоти намагались перевернути автобус з одеськими і кримськими ублюдками. Автобус перевернути не вдалось, проросійські і російські (а майже у всієї цієї публіки є російські паспорти) спромоглись вчинити наругу і приниження української нації. Не буду вести мову про решту території України, там така наруга і приниження мали системний легітимний, напівосвячений владою характер – адже на превеликий жаль, лише на заході країни суспільство намагається давати відсіч антиукраїнським акціям.
Хочу коротко зупинитись на єдино можливому для нормального неупередженого не радикального пересічного українця трактуванні подій так званої «Великої Вітчизняної Війни». Окупант України Радянський Союз, який завоював в ході так званої «Громадянської Війни» Українську Народну Республіку, в 1941 році, посварившись з своїм ідеологічним союзником націонал-соціалістичною Німеччиною, вступив в війну з останньою. В ході початкового періоду цієї війни Україна опинилась під окупацією нацистської Німеччини, а в 1945 році німецька окупація змінилась окупацією радянською. Про те, що вступ радянської армії в Україну був новою окупацією свідчать наступні історичні факти: 1) примус радянським керівництвом мобілізованих молодих українців, які знаходились під час германської окупації в Україні беззбройними штурмувати німецькі укріплення і гинути на мінних полях, 2) спроба, хоча і невдала, українців, які знаходились під час німецької окупації в Україні депортувати до Сибіру, 3) штучний голодомор 1946-1947 років, який хоч і поступався за масштабом голодомору 30-х років, але уніс не менш 2 млн. українських життів. Отже варто знати всьому ціну, все називати своїми іменами – так для росіян віна 1941-1945 років була вітчизняною, але українські воїни в цій війні мали роль в ній  не більшу ніж індійські сипаї тодішньої британської армії. Тому ми можемо 9 травня влаштовувати День скорботи, але вшановувати на ньому не тільки українців, які загинули від рук німецьких нацистів, але і від рук окупантів радянських, тобто російських. Говорячи про українців, я маю на увазі політичний а не суто етнічний зміст українства, скажімо як на мене Фішбейн – великий український поет (це, щоб було ясно про що йдеться).
Тепер повертаюсь до сьогодення, до сьогоднішньої політичної ситуації. Звісно, таких нормальних, прагматичних українців, які б так міркували, небагато, втім, краще сказати, що більшість наших сучасників боїться навіть думати так, адже всі ті голодомори і сибірські концтабори зробили свою справу – український народ заляканий, зомбований, коротше кажучи - хворе суспільство. Воно і зараз не готово шляхетно і достойно ставитися до свого минулого (а відтак і майбутнього), спроби Ющенка апелювати до національних цінностей тільки погіршили справу – бездарність і безпорадність Ющенка тільки посилили комплекс меншовартості українців і наглість проросійського елементу, який складається з етнічних московитів (так званих «росіян») і манкуртизованою біомасою малоросів холуєнків. В 2010 році у нашого суспільства був шанс перемогти цю наволоч. Для цього потрібно було не так вже й багато – активне 100%-ве голосування західних областей за Юлію Тимошенко. Так її погляди тоді були далекими від ідеології традиційного націоналізму, ще більш далекими вони були по відношенню до націоналізму модернізованому – мета якого полягає в поєднанні українізації з побудовою справжнього, притаманного білій расі політикоекономічного ладу – капіталізму (докладні про це: http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/2516/user_id/6268.phtml). Але тільки ВОНА могла спрямувати країну в напрямку реалізації цих прогресивних ідей в мирний спосіб. Аргумент на користь цього твердження дуже простий – Тимошенко була об’єктивно, незважаючи на свою ідеологічну обмеженість і певні помилки, УКРАЇНСЬКИМ політичним діячем, саме за це її і зараз ненавидять і бояться українофоби, саме за це хоче кинути її за грати антиукраїнська бандократія.
Юлію Тимошенко не вибрали Президентом України, цим самим мирний процес трансформації псевдо української держави Україна в українську став практично неможливим. Для пересічних громадян це поки що незрозуміло, але професіональним політикам це мало бути зрозумілим ще задовго до початку президентських перегонів 2009-2010 років, тому їхній вибір позиції в другому турі голосування звівся до питання – підтримати Тимошенко і розгорнути після її перемоги політичну діяльність, спрямовану на підтримку її курсу або перейти до неї в опозицію, або зайняти позицію «нейтральну», не буду аналізувати цю саму «нейтральність», і привести до влади суто антиукраїнську промосковську «команду» (не хочу називати її бандой – Бидлостан може отримати душевну травму, адже він так зворушливо цілував руку інтелектуального свого «лідера»).
Лідер «Свободи» Олег Тягнибок, як і всі «достойні» претенденти на президентську посаду, обрав другий шлях. Я не вважаю політиків за дурнів, всі вони чітко знали до чого призведе така позиція. Ющенко отримав можливість (поки що) зайнятись господарством, Яценюк - «коректно» критикувати уряд в надії його очолити, Тігіпко – зайнятись «прогресивними реформами» в «високопрофесійному уряді» , який цими «реформами» надає потужного імпульсу для розвитку бізнесу, особливо, пов’язаному родинними зв’язками з «реформаторами». А що мав знати Олег Тягнибок? Він мав знати, що, прийшовши до влади, бандюковичи рано чи пізно розгорнуть війну проти всього українського, що Львів і взагалі Галичина теж не уникнуть деукраїнізації, якщо кацапня намагається утворювати провокації навіть в країнах Балтії, де національна свідомість народів набагато вища за національну свідомість українців, то в Україні вони стануть передовим антиукраїнським загоном ПР. Але, судячи з подій, що відбулись 9 травня у Львові, свободівці були налаштовані лише до напівполіткоректного, напівтолерантного протесту – вони не перевернули автобус ворогів, вони стверджують на антиукраїнських політичних шоу закордонних провокаторів, що не проти, щоб «ветерани поклали квіти на алеє Слави». Якої слави, панове, тепер після зради України її провідними політиками, що привели до влади антиукраїнські сили? Славу Україні здобуде лише той, хто скине окупаційний режим. Чи вдасться це  Олегу Тягни боку? Сумніваюсь, адже для цього треба ПЕРЕВЕРНУТИ АВТОБУС, наповнений окупантами.
Слава Нації! Смерть ворогам!