«Та час пливе, як вода ріки.
В містах, що мусив ти сам пройти,
Живуть щасливим життям дядьки,
Що знають краще про все, ніж ти.
Збагнули більше, ніж ти збагнув,
Хоч не бували в твоїх боях.
Ти завжди просто солдатом був,
Але ти прагнув, і ти досяг.»
 
(Р.Кіплінг. The Return.
Переклав В.Чернишенко)
 

 
     Текст, написаний вісім років тому, виплеснувся на папір несамохіть, його не можна було стримати. Сльози заважали дивитися, але рука була мудріша за голову.
 
      Був час шакалів і гієн – до ганебного завершення правління Кучми залишалося ще майже два роки. Хтось із друзів проказав, піднімаючи келиха на Сильвестра в канун 3-го року: «Чує моє серце, найкращі встигнуть загинути, поки воля не прийде в Україну…»  Так і збулося, Бог покликав до себе Олександра Кривенка  другого дня по Благовіщенню, 9 квітня 2003 року. Всі, кого я добре знав тоді, до сьогодні переконані – це було політичне вбивство. Але за видимістю суто політичною стояло й щось значно глибше, у самім осередді людської самості-екзистенції. Цей бунтар-одинак жив усупереч плину часу, можна сказати й так – поза самим часом, будучи повноважним представником Свободи окремої людини на нашій грішній землі. А встояти, не зрадити, не спаскудити ідеалу – в усі часи було надлюдським завданням, голготським випробуванням.
 
     Олександр якимось неймовірним чином поєднував у собі гострий, дошкульний, нещадний до себе й інших розум – та сливе дитячу чистоту, щедрість і цілісність душі. Мені достеменно не відомо, чи існують янголи на небесах. Але якщо так, то матінка-природа ліпила образ Сашка, маючи за модель одного з них. Того, що з мечем.
 
     … У середині 90-х в захаращеному тамбурі потяга «Львів-Рахів», де гуляли вітри й слався попід стелю цигарковий дим, судьба звела сливе на п’ять годин двійко галицьких чоловіків: поставного високого красеня років тридцяти із русявим волоссям та осяйними очима й кремезного чолов’ягу, років на вісім старшого. На той момент старший знав молодшого тільки позаочно. Але Кривенко був легендою вже тоді.
 
     Судіть сами: з квітня 1989 року – організатор і редактор самвидавчого «Поступу», з липня 1991 року до квітня 1995 року – головний редактор газети «Post-Поступ». «Велика западенська революція» 1989-1991 років пройшла з його іменем на вустах для мільйонів людей, що мешкали на захід од Збруча.  У колі Кривенка - навколо нього й завдяки йому -  молоді львівські інтелектуали гуртувалися, ставали заматерілими бійцями, митцями, політиками й журналістами, просто розкривали все найшляхетніше, закладене в них Богом.
 
     Весна 90-го в Галичині й на Волині була незабутньою: мітинги, зібрання, походи. На Високому Замку - наша фана! У Львові, Станіславові, Луцьку – наша влада! "Поступ" рвали з рук. Незнайомі люди відчули себе однією великою родиною. Щодень - нові щасливі відкриття. І гіркі теж - авжеж. Виявилося, що в нас дуже багато могил... Гадаю, такого емоційного підйому люди чекали століттями. Коли б тоді Славко Чорновіл повів нас на Кийов, то всі рушили б від своїх домівок. Неначе скінчилася тоді довга й сувора зима - для нового справжнього життя.
 
     Сашкові газети не просто читали, вони ставали головними темами всіх дискусій, суперечок і зібрань, люди передавали їх один одному, неначе щось коштовне. Старий Чорновіл, у пору свого головування в обласній раді Першого демократичного скликання – у такім собі революційнім галицькім Конвенті, зуби стер від роздратування, але мусив рахуватися з думкою редакторських статей, бо Сашка у Лемберзі дуже любили всі. Галичани взагалі - дошкульні й уїдливі, попасти їм на язик – і пропав бідак, відтак заслужити на їхню шану – надважка справа. А тут ішлося про народну любов, що підносила Кривенка на найвищий рівень традиційних львівських батярів … Ясна річ, і галицька революція, й Сашкові риси – все складалося в суцільну гармонію, а ще цю гармонію полюбляють називати харизмою. Якщо старий Чорновіл був харизматиком великих чисел, юрм і мас, то Кривенко підкоряв кожну людину, яка наближалася чи входила в його навколишній світ.
 
     Про що ми говорили один одному? Найкоротша відповідь: про все сутнє цього світу і сенс буття, від щоденного лемберзького життя й української політики – і до філософії свободи окремої людини й християнського Бога. Але й про власні мрії, бачення щастя, ну й про жінок, авжеж, як же без них на світі - молодий батько мав чотирьох гарних дівчаток, разом із трійнею, а старший чоловік – двох дочок. Було відчуття спільного болю, бо не знати, як могло скластися їхнє життя, а майбутнє повнилося тривогою й відкритістю для  всіх можливостей.
 
     Кривенко виявився людиною товариською, вмів слухати й казати влучно. Водночас склалося відчуття особливої довіри, невимушеності, прагнення довершеної відвертості. Відтоді я більше ніколи не ставав перед такою потугою впливу вищої людини, що підкорила мене на все наступне життя. Але від нього віяло абсолютною незахищеністю, наче ризик його існування кидав виклик усім богам. Так завжди буває: велика людина, не шкодуючи, дарує себе іншим, щоб згоріти дотла, а у міжчассі панує пересіч.
 
     «Маргінальна моя Україна»  ( http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/04/9/35061/ ) була його маніфестом, символом віри, освідченням у коханні. Але ж і вододілом, що поставив автора в дуже складну ситуацію. На його боці обстала нова генерація української інтелектуальної еліти, у значній мірі – ще ненароджена, така, що тільки розпочала процес прощання з пелюшками жорсткого схематизму теоретиків українського націоналізму першої половини двадцятого століття. До числа затятих критиків долучилися не лише українофоби й відверті вороги української ідеї, а це було найбільш сумно і важко витримати. Збоку це виглядало як самоспалення, офірування самого себе вірі в історичну місію українських інтелектуалів.  Та чи могла вільна людина мати якийсь інший образ служіння Україні? Тут доля не залишала Кривенкові жодного вибору. Цей виклик він прийняв із її рук, щоб нести свого хреста на персональну Голготу українського розуму. А ніс він його з посмішкою й оптимізмом, на які здатні лише правдиві скептики, що не покладаються на потойбічність і відтак наближають майбутнє, роблячи реальним неможливе для загалу. Та все ж боліло це йому задуже.
 
     Потяг зупинився на дві хвилини. Ми потисли руки й посміхнулися один одному. Щось залишилося  невисловленим. Зустріч на путівці двох подорожніх добігла закінчення. Він зіскочив на перонну жорству станції. Пролунав гудок, і наші шляхи розбіглися назавше. На кожного чекали життєві іспити. Тепер, користуючись ретроспективним зором, я знаю, що життя в нього вже тоді було непростим. У мене, мабуть, теж, тільки я тоді про це ще не здогадувався. Наче позаду зостався великий шмат буття, тлом якого була революційна романтика…
 
     Для Кривенка доля приготувала видатні проекти, які прийшли в світ і стали його дітьми: тижневик «Політика і Культура» - «ПіК» (березень 1999 – грудень 2000) і «Громадське радіо» (з лютого 2002 - до кінця життя). Але його найбільшим проектом, на мою думку, був він сам.
 
     Чи мала тодішня влада підстави для розправи з ним? Безперечно. Він не лише робив суто українські проекти й закладав стандарти вільної української журналістики. Уже самим фактом свого життя, спілкуванням із ним молодих людей, своїм незамінним покликанням - бути вільною людиною на кону українських медіа і в цілому українському суспільному житті - він, як ніхто інший, становив болючу проблему для антиукраїнського режиму. Треба було ту проблему вирішувати за будь-яку ціну. Ціною стало життя українського Камю.
 
     Отакі відчуття й думки посідали мене, коли вісім років тому я написав цей  заголовок. Жодної літери я в цій замітці не змінив, хоча тепер деякі слова видаються мені засентиментальними, а іншим – бракує вбивчої сили.
 
*********
 

 

Генералові армії свободи
 
        Сьогодні впав саддамівський Багдад: іракці, радіючи, із захватом грабують диктаторське майно (зрештою – воно належить їм по праву). Квіти на броні американських танків. Сльози радості, сміх, повалення бронзових бовванів... Майбутнє відкрилось для життя і щастя. Хай таланить звільненим в’язням.
 
        Сьогодні вбито найшляхетнішого (єдиного!) українського журналіста – Сашка Кривенка. Ситуація до болю звична: ніч, безлюдне шосе, поодиноке дерево, вщент розбите авто. Свідків як завше не було. Тільки міліцейський патруль: безпосередньо перед тим та негайно опісля. Незвично лише те, що Сашка вже ніколи не буде. Із цим ще треба навчитися жити.
 
        Ще треба друзям і колегам-журналістам, всім українцям, нарешті втямити: в Україні війна. Жаска масакра на знищення української еліти. В цій війні немає полонених. Є лише розірвані на шматки тіла мужніх вояків та знищені душі боягузів-перевертнів. В цій війні нема фронтового братерства, нема рятівних шанців, нема солдатської солідарності рівних перед смертю. Ми, люди, самотні в свій смертний час. Наша потужна зброя – лише жадання свободи, лише бунт. Гідно жити і гідно загинути – наша доля. Але і наш вибір також.
 
         Далекого 1960 року бездушний метал так само розірвав серце іншої бунтівної людини -  Альбера Камю. 39 і 46 – так мало було їм відміряно, так багато вдалося зробити. Якщо є посмертний притулок у великих душ, то їм там не самотньо. Достеменно одне – український журналіст Кривенко зробив для справи української свободи те, що не під силу багатьом із нині сутніх в Україні. В цій війні він був справжнім генералом. Генералом армії вільних духом. Цього разу ворог поцілив влучно – вільне українство змаліло безмежно. Але найкращою шаною полеглому генералові має стати лише перемога у війні за свободу вітчизни.
 
        Щоразу, коли вони безкарно вибивають наших, мене мучить непотамовна жага. Я жадаю: щоб кати вільного українства не померли раптово на руїнах своїх бункерів від швидкої кулі повсталих, щоб життя їхнє було довгим. Але страшним. Щоб пов’язаних за шиї однією мотузкою цих нелюдів до скону водили по велелюдних містах та забутих Богом селах згвалтованої ними України. І щоб кожен, хто вартий зватися українецем, при зустрічі плював в їхні огидні пики. Я хочу наближення світлого дня, коли наша зневага знищить тиранів та їхню челядь.
 
        Я мрію про те, щоб піховшекам, корчинським, роднянським, макаровим,  джангіровим та іншим містечковим скунсам жоден з вас, вільних духом, за жодних умов не подав руки – подавайте їм лапу. І я хочу, щоб та лапа мала кігті.
 
 
         Stranger
 
9 квітня 2003 р.  
 
********
 

 
Довідка  від   09. 04. 2003 р. (  http://sd.org.ua/news.php?id=970  )
 
Олександр Кривенко народився 13 травня 1963 року у Львові в родині переселенців із Вінниччини.
 
У 1987 році закінчив Львівський Університет ім. Івана Франка, філологічний факультет, працював на кафедрі української літератури. Був одним з організаторів та активістів “Товариства Лева”.
 
З квітня 1989 року – організатор і редактор газети “Поступ”.
 
З липня 1991 по квітень 1995 року – головний редактор. Брав участь у створенні “Меморіалу”, Руху, ТУМу. Був делегатом установчого з’їзду Руху.
 
У 1990-1991 працював власним кореспондентом журналу “Пам’ятки України” у Західній Україні.
 
У 1990-94 був депутатом Львівської обласної ради народних депутатів, головою комісії з проблем молоді.
 
З травня по листопад 1995 року працював головним редактором інформаційних програм – “Вікна”, “Вікна в світ” – Міжнародного медіа центру “Інтерньюз”, у 1996 році став головним редактором Телевізійного інформаційного агентства “Вікна”.
 
У 1996 році був членом Експертної ради при Прем’єр-міністрі України, радник прем’єра.
 
У 1996-97 роках був заступником керівника прес-служби Кабінету Міністрів України. Майже у той самий час був членом Політради Народно-демократичної партії України.
 
З лютого 1998 по червень 1999 року – головний редактор “Телевізійної служби новин” Студії “1+1”.
 
З березня 1999 року по грудень 2000 - головний редактор тижневика “Політика і культура ПІК”.
 
З червня 2001 року – президент громадської організації “Хартія 4”.
 
З березня того ж року виконувач обов’язки директора україно-польського журналістського клубу “Без упереджень”.
 
Протягом декількох місяців 2002 року виконував обов’язки прес-секретаря об’єднання опозиційних політиків “Форум національного порятунку”.
 
З лютого 2002 року - очолював незалежний проект “Громадське радіо”.
 
Член президії Громадського комітету опору “За правду”, а також віце-президент Асоціації українських письменників.
 
Член асоціації “Нова література”, Асоціації українських письменників, НСЖУ і співавтор книги “Енциклопедія нашого українознавства”.
 
В Олександра залишилися чотири доньки – 17-річна Оксана, та 12 річні Соломія-Василина, Анастасія-Марія, Орися-Домна.