Минуло близько місяця відтоді як на сайті Мін’юсту оприлюднено проект закону про вибори до Верховної Ради. Проте мені й досі не пощастило надибати більш-менш змістовного аналізу чергового "шедевра".
 
Не скажу, що цю подію обійшли увагою. Було декілька статей про наміри увічнити при владі нинішню команду, про дискримінацію "міноритарних" партій, про збільшення можливостей для використання адмінресурсу та фальсифікації результатів. Не бракувало й відповідних заяв опозиційних лідерів.  
 
Та усе це якось бездоказово, на рівні загальних фраз, без будь-якого порівняння запропонованого проекту з чинним законом.
 
Той факт, що чинний закон про вибори до Верховної Ради потребує кардинальних змін, не викликає щонайменшого сумніву. Що б там не говорили про демократичність та прозорість виборів, які він начебто забезпечує, це лише заяложені штампи, що не мають нічого спільного з реальною дійсністю.
 
Не вдаючись до детального аналізу чинного закону, розгляньмо лише два моменти, які зводять нанівець усі мантри про прозорість та демократичність виборів.
 
                                                                           Закриті партійні списки
 
Ні, це зовсім не означає, що списки заховані у таємних партійних сейфах. Будь-хто може прийти на дільницю і почитати куцу біографію кожного з шукачів депутатського щастя. Та чи в змозі виборець, покинувши усі свої справи, зануритись у вивчення відомостей про тисячі претендентів на гірку долю народних слуг? Чи може він скласти уявлення про чесноти кожного з них, виходячи з тих скупих відомостей, які подаються під виглядом біографій?
 
От і виходить, що ми орієнтуємося на першу п’ятірку лідерів, які посміхаються з білбордів, телеекранів та рекламних буклетів.
І всі вони щось обіцяють. Хтось обіцяє запроторити бандитів до тюрем та запевняє, що багаті поділяться з бідними. Хтось доводить, що слід купувати виключно українське. Хтось обіцяє почути кожного і гарантує, що покращання життя настане одразу ж після виборів. Хтось пропонує український прорив і прогнозує, що весна переможе. А хтось "скромно" доводить, що країні потрібен лише він, коханий, і ніхто більше. Та так щиро сам у це вірить, що інколи навіть сльозу пускає.
 
І всі, клянуться, що прагнуть влади "не корысти ради", а виключно задля служіння багатостраждальному народу. І що решта кандидатів у списку ─ ті що "коти у мішку", такі ж милі, щирі, освічені й симпатичні, як і вони.
 
А після того, як вони зірвуть джекпот у цьому виборчому лохотроні, ми з подивом виявляємо, що мало не конституційна більшість – це власники великого бізнесу та їхня челядь: родичі, куми,  персональні водії, охоронці, масажисти, гармоністи та інші гіганти законодавчої думки.
 
Потім ці фінансово-промислові королі, медіа-магнати та земельні барони комплектують усі гілки влади і ділять поміж собою сфери впливу, бюджетні потоки, державне майно, природні ресурси та інші "солодощі". І називається це ─ кланово-олігархічна система. А такій системі притаманний  так званий конфлікт інтересів.
 
Як говорив Аркадій Райкін, "это по-научному, вам не понять". А щоб було зрозуміло, це коли бізнесмен-посадовець, наближений до бюджетних потоків,  мучиться над дилемою: куди ці потоки спрямувати  – на користь держави чи власного бізнесу. Неважко вгадати з першого разу чим закінчуються ці мученицькі роздуми.
 
Інші ж кицьки, переважно з "демократичних" мішків, ледь отримавши омріяні мандати, раптом усвідомлюють себе такими, що гуляють самі по собі. Сидячи тишком-нишком під час виборчої кампанії, вони ані словом не прохопилися про свою незгоду з обіцянками лідерів. Ба більше, вони доклали чимало зусиль, а злі язики кажуть – і грошей, аби потрапити до цих мішків.
 
А всівшись у депутатські крісла, вони вже знати не хочуть що там обіцяли партійні вожді, і взагалі, вони не кріпаки, а вільні люди. Тож голосуватимуть так, як їм підказує власне сумління. Та оскільки сумління в них дещо специфічне, то незабаром відбувається метаморфоза: вільні коти стають звичайними "тушками" на службі вищезгаданої системи.
 
А ошуканому демосу, "джерелу влади", лишається чухати потилицю та дивуватися як майстерно його "розвели". Ось така "прозорість" виборів.
 
Та припустимо, "лохторат" таки второпав, що йому вішають на вуха відомі макаронні вироби. І нехтуючи цими сумнівними прикрасами, гукнув класичне "чума на обидва ваші доми". Та й "проголосував ногами".
 
Що ж, наш метикований законодавець і це передбачив. На цей випадок у законі є цілий розділ, який називається
 
                                            Голосування та встановлення результатів виборів депутатів
 
О, це дуже солідний розділ, і містить він аж 24 статті. Чого там тільки немає!
 
І форма бюлетеня, і вимоги до приміщення, і порядок голосування, і порядок підрахунку бюлетенів, і ще багато-багато корисної інформації. Не вистачає лише маленької "дрібнички", а саме: в законі немає жодного натяку на умови, за яких вибори вважаються такими, що не відбулися.
 
Не встановлений навіть мінімальний поріг кількості виборців, що взяли участь у голосуванні. Як писали колись на футбольних афішах, матч відбудеться за будь-якої погоди (явки виборців). Навіть якщо на виборчі дільниці прийде 5 – 10% ентузіастів. Навіть якщо прийдуть лише родичі та друзі кандидатів у слуги народу.
 
Втім, закон начебто передбачає можливість показати "червону картку" усім любителям передвиборчої "локшини". Для цього критично налаштований виборець може зробити відповідну позначку у бюлетені, проголосувавши "проти всіх".
 
Та від цього він матиме хіба що моральне задоволення, оскільки це аж ніяк не впливає на результат. Навіть якщо 90% проголосують проти всіх, це не тягне жодних наслідків, оскільки для отримання омріяних мандатів достатньо подолати прохідний бар’єр у 3%. І скільки б там не голосували проти всіх, щонайменше одна партія цей бар’єр подолає і отримає усі 450 депутатських крісел. Хіба що таких "противсіхів" набереться понад 97%, а це вже, погодьтеся, з царини фантастики.
 
Ось таким чином «демос» має можливість здійснювати свою "кратію".
 
Здавалось би, якщо наші "обранці" так переймаються прозорістю і демократичністю виборчого процесу, вони мали б  внести відповідні зміни до законодавства. Зокрема:
 
1. Запровадити голосування за відкритими партійними списками, що має такі переваги:
а) виборець голосує не за "котів у мішку", а за конкретного кандидата;
б) місце кандидата у списку визначається не партійним керівництвом, а кількістю  отриманих голосів;
в) виключаються передумови для купівлі прохідних місць у виборчому списку;
г) зменшується залежність депутата від партійного керівництва.
 
2. Запровадити імперативний мандат. Якщо депутат не виконує програму, з якою партія йшла на вибори, він може бути виключений з фракції і позбавлений депутатського мандата.
 
3. Встановити граничну межу явки виборців, скажімо 50%, нижче якої вибори вважаються такими, що не відбулися. Встановити норму, згідно з якою у разі, коли сумарна кількість виборців, що не взяли участі у голосуванні і тих, хто проголосував проти всіх, становить понад 50%, вибори також вважаються такими, що не відбулися. Це змусило б партії йти на вибори не з пустопорожніми гаслами-заманухами, а з серйозними конкретними програмами.
 
4. Включити норми, які б запобігали подальшому зрощенню бізнесу і влади. Звісно, це не зруйнує кланово-олігархічну систему, що створювалась протягом багатьох років. Для розв’язання складних проблем не існує простих рішень. Але з чогось треба починати.
 
Та ні "народний президент", ні "демократична коаліція" протягом п’яти років пальцем не ворухнули аби бодай трішечки наблизити законодавство, у тому числі виборче, до рівня, який мав би право називатися демократичним.
 
Проголошувались гучні заяви про неприпустимість суміщення бізнесу і влади, і в той же час на найвищі державні посади призначалися власники великого бізнесу. Це крім кумів, сватів, родичів та інших "любих друзів".
 
А от нова влада діє рішуче й безкомпромісно. Підім’явши під себе всі державні інституції, вирішили остаточно закріпити за Верховною Радою статус закритого олігархічного клубу.
 
Що ж пропонує нам "керівна і спрямовуюча" Партія регіонів?
 
                                       Вибори депутатів за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою
 
Це коли половина депутатів обирається за партійними списками, а друга половина – персонально на одномандатних округах (ст.1, ч.3).
 
Стривайте, але ж це ми вже проходили. Саме за такою системою ми обирали парламент у 2002 році. І саме від неї потім відмовились. Бо саме депутати-"мажори" стали тим банком тушок, який дозволив Блоку "За ЄдУ" сформувати провладну більшість. Хоча перемогла на виборах "Наша Україна".
 
З точки зору здорового глузду змішана система це взагалі нонсенс. Якби йшлося про двопалатний парламент, цілком припустимо обирати одну палату за пропорційною системою, а другу – за мажоритарною. У нашому ж випадку це приблизно те ж саме, що половина водіїв дотримується правил з правостороннім рухом, а друга половина – з лівостороннім.
 
Прихильники мажоритарної системи виставляють такі аргументи.
 
1. Виборець голосує за конкретного кандидата, а не за список з 450 осіб, з яких він знає лише першу п’ятірку.
 
Але ж при голосуванні з відкритими списками виборець також голосує за окремого кандидата.
 
2. Депутат, обраний на одномандатному окрузі, добре знає місцеві проблеми і більш ефективно представлятиме інтереси громади, яка його обрала.
 
По-перше, проект закону не містить вимоги постійного проживання кандидата на території округу, в якому він балотується. Отже, він може мати лише загальне уявлення про місцеві проблеми.
 
По-друге, народний депутат має вирішувати загальнодержавні питання, та аж ніяк не місцеві. Для цього існують місцеві органи влади та органи державного нагляду.
 
По-третє, в однопалатному парламенті народний депутат має представляти не територію (округ, регіон), а певну соціальну групу. На території проживають люди, які належать до різних соціальних груп, інтереси яких далеко не завжди співпадають, а інколи бувають діаметрально протилежними. Чи може депутат узгодити цю розмаїтість інтересів і відстоювати у парламенті єдину збалансовану позицію? ─ Питання риторичне.
 
А як там з тими кандидатами, що балотуються за партійними списками? Невже ці списки нарешті "відкрили", і ми зможемо глянути у чесні очі своїх улюбленців та й віддати їм свої голоси, визначивши тим самим їхнє місце у партійному списку?
 
На жаль, проект закону не залишає місця подібним ілюзіям. Черговість кандидатів у списку визначається на партійному з’їзді/зборах/конференції (ст.53, ч.6), тож купуйте,  як і раніше, «котів у мішку».
 
Ще одна новинка, це
                                                             Вилучення з бюлетеня графи "проти всіх"
 
Як було вже зазначено вище, наявність такої графи практично не впливає на результати виборів. Тим не менше, влада пропонує її скасувати. І на те, мабуть, є свої причини.
 
Завдяки "досягненням" у соціально-економічній сфері "професіонали" суттєво підмочили свій рейтинг. А зважаючи на тенденцію "реформ", цей рейтинг на час виборів може взагалі скотитися до критичної позначки. З іншого боку, опозиція не запропонувала суспільству зрозумілої альтернативи. Втім, яка там альтернатива, опозиціонери ще й досі з’ясовують, хто з них справжня опозиція, хто "конструктивна", а хто "улюблена". Критики та гучних заяв вистачає, а от конкретних дій катма. Що не додає і їхньому рейтингу. Відтак, зростає кількість людей, не задоволених ні владою, ні опозицією.
 
І якщо в результаті виборів кількість "противсіхів" виявиться непристойно великою, важко буде виголошувати шаблонні мантри про чесність, прозорість, демократичність виборів. Та й легітимність парламенту буде сумнівною в очах спільноти. Йдеться, звісно, не про вітчизняну спільноту, її влада впритул не бачить, а про європейську, звідки йдуть інвестиції, кредити та інші приємні дрібнички.
 
Тож і вирішили проблему кардинально – вилучили цю позицію з бюлетеня.
 
Як і слід було очікувати, проектом не передбачена межа явки виборців, нижче якої вибори вважаються такими, що не відбулися.
 
Щоправда, для мажоритарних округів ввели таку норму, як повторні вибори (ст.98).
 
Повторні вибори проводяться в одномандатних округах у випадках, коли вибори у відповідному одномандатному окрузі визнані такими, що не відбулися.
 
І в якому ж випадку може трапитися таке диво? ─ Вичерпну відповідь на це дає стаття 62:
 
У разі коли в одномандатному окрузі після закінчення строку реєстрації кандидатів не зареєстровано жодного кандидата у депутати, вибори у цьому окрузі вважаються такими, що не відбулися.
 
Який політ фантазії! Хотів би я побачити той округ, де не буде зареєстровано жодного шукача депутатського мандата. Та якщо вже фантазувати, то треба бути послідовними і унормувати той випадок, коли на виборчі дільниці цього утопічного округу не з’явиться жоден виборець.
 
Не можна обійти увагою ще одне нововведення.
 
                                                                     Фінансування виборчої кампанії
 
Згідно з чинним законом, витрати на оплату публікації в ЗМІ передвиборних програм, часу мовлення на радіо і телебаченні здійснюються ЦВК за рахунок держбюджету (ст.49, ч.3; ст.68, ч.3; ст.69, ч.4,9; ст.70, ч.1).
 
Проект нового закону такої норми не містить. Навпаки, усі витрати, пов’язані з інформаційно-агітаційною кампанією, покладаються на партії та кандидатів у депутати (ст.63, ч.6,8).
 
Ба більше, однією з умов реєстрації кандидатів є внесення грошової застави (ст.54, ч.1, п.7; ст.55, ч.1, п.6). Розмір застави складає для кандидатів на одномандатних округах – 12 мінімальних розмірів заробітної плати, для виборчого списку – 2000 мінімальних зарплат (ст.56, ч.1).
 
Зрозуміло, що за таких умов конкурувати можуть лише партії (а точніше – бізнес-проекти), створені і спонсоровані великим бізнесом. Тим же партіям, які не мають такої фінансової підтримки, мало що світить на цьому "святі демократії". Тим більше, що прохідний бар’єр підвищується до 5%.
 
Про кандидатів на мажоритарних округах не варто й згадувати. Навряд чи середньостатистичний громадянин здатен витратити мільйони гривень на свою виборчу кампанію. Тож здогадайтесь, хто балотуватиметься на одномандатних округах і чиї інтереси він відстоюватиме. Тут,як то кажуть, і до ворожки не ходи.
 
Подібних сюрпризів у проекті чимало. Та навіть з наведених випливає однозначна тенденція на консервацію й подальше зміцнення олігархічної системи влади. Причому, незалежно від партійних кольорів, ми ж бо знаємо, як запросто вони змінюють ці кольори.
Нам же, "джерелу влади", у цій виставі відведена роль статистів чи електоральної біомаси. Як би ми там не голосували, результат визначений наперед – олігархат forever!