В одному із виступів народний депутат України від Партії регіонів Василь Хара, критикуючи віце-прем’єр-міністра Сергія Тигіпка, заявив: «Його призначення – це взагалі помилка. Він ліберал за ідеологією. А це не узгоджується з соціальною державою, яку ми будуємо».
Насмішив. Де ви бачили елементи соціальної держави в Україні після 1991 року, окрім замороженої статті в Конституції? І чим позиція С. Л. Тигіпка відрізняється від програмних цілей уряду Азарова?
В політичній історії сучасної України лише Леонід Кучма під час своєї першої президентської каденції ризикнув поставити питання руба: «Скажіть, що ви хочете будувати, і я буду працювати у цьому напрямку». Ніхто йому так і не відповів. За мовчазною згодою правлячі кола, змінюючи одна одну при владі, розбудовували незалежну Україну на засадах капіталізму періоду первісного накопичення. Хоч делікатно називали це політикою лібералізму, вішаючи українцям локшину на вуха прожектами типу «українського прориву» чи «покращення життя вже сьогодні».
Ось і маємо, як говорив український політичний класик Леонід Кравчук, те, що маємо. Реформи, що здійснюються в нашій країні протягом майже 20 років, дали свободи і права лише тим, хто має великі гроші. Решта стали жертвами збагачення жменьки реформаторів. Ідеологічним же виправданням такого грабунку власного народу стали постулати і цінності лібералізму. Найважливіші його положення набули в Україні функції захисту інтересів привілейованих верств населення.
За підрахунками спеціалістів, сьогодні в Україні 130 найбагатших сімей володіють 65-ма відсотками ВВП, в той час, як в Німеччині сотня найбагатших сімейств контролює лише 2-3 відсотки ВВП. П’ять українських громадян – Жеваго, Боголюбов, Коломойський, Пінчук і Ахметов – «заробляють» за рік більше, ніж все доросле населення України. Один із них – Ахметов - за даними журналу «Форбс», за минулий рік збільшив свої статки втричі.
Не випадково серйозним викликом стає соціальна ентропія, тобто зростання проявів дезорганізації, дезінтеграції. Вона свідчить про поширення апатії, занепад творчого потенціалу суспільства. Дослідження Центру Разумкова констатують: за роки незалежності шкала соціального оптимізму в українському суспільстві лише раз піднімалася над шкалою песимізму – на початку 2005 року, у перші кілька місяців після інавгурації Президента Віктора Ющенка. Відповідно до результатів загальноєвропейського опитування населення в 24-ох країнах, Україна посідає перше місце за участю населення в мітингах, але останнє – за відчуттям себе щасливим.
Нічого не змінилося і після перемоги на виборах представника Партії регіонів Віктора Януковича: продовжують посилюватися два полюси напруження – невідокремленість бізнесу від влади та протилежність намірів продовжити політичну реформу і здійснюваних інститутом Президента кроків на реставрацію авторитаризму. Зрощення бізнесу і влади, бізнесу і політики стало абсолютним.
Вперше після президентських виборів населення припинило масово звинувачувати в проблемах країни попередню владу. Про це свідчать дослідження, проведені соціологічною службою Центру Разумкова у квітні 2011 року.
Респондентів, котрі вважають, що нинішня влада гірша, ніж попередня, вперше стало більше, ніж їх опонентів (32,5% і 18,2%). В той же час відносна більшість опитаних (41,2%) схиляються до думки, що нинішня влада нічим суттєво не відрізняється від попередньої.
63,8% опитаних вважають, що події в Україні розвиваються в неправильному напрямку. Одночасно знижується підтримка діяльності центральних органів влади. У квітні повністю підтримували Президента лише 11,3% опитаних. Верховну Раду та Уряд не підтримує абсолютна більшість (57,5% і 53,1%).
Такий результат є закономірним. Адже економічна криза, незважаючи на оптимістичні прогнози, так і не подолана, йде неконтрольоване зростання цін на продукти харчування, комунальні послуги, пальне, транспортні витрати, відбувається занепад духовної і соціальної сфери, збільшується смертність, безробіття, наркоманія тощо. Як стверджує журнал Кореспондент, за рік вартість життя в Україні виросла на третину, а розмір зарплат збільшився лише на 11%. Іншими словами, життя в Україні дорожчає втричі швидше, ніж ростуть зарплати.
Тому одному із головних нинішніх реформаторів Миколі Азарову не залишається нічого іншого, як порекомендувати українцям «не скігліти, а брати в руки лопати».
Висновок: ліберальна політика, на якій трималася українська влада протягом всіх років незалежності, потерпіла крах. Отже, гамлетівське «бути чи не бути», криється у зміні моделі розвитку – ліберальної на соціальну. Але для цього потрібен час і готовність виборців зрозуміти свій власний інтерес – не короткочасний, на період виборів, коли можна щось відхватити від кандидатів в депутати і багатих партій, а на перспективу.
Якщо оцінювати ситуацію об’єктивно, то провідні політичні сили України представляють інтереси олігархічного капіталу. Їх головна мета - безперешкодно грабувати національне багатство країни, поділивши сфери впливу або ж витіснивши конкурентів. Така ситуація вкрай небезпечна для країни і ще раз підтверджує необхідність політичного балансу у вищому законодавчому органі - Верховній Раді, який забезпечують партії з різними ідеологічними позиціями, як це відбувається в європейських державах.
Варто нагадати, що рівень свободи і демократії залежить від соціального устрою. Свобода без справедливості – завжди свобода для обраних. Поза справедливістю демократія залишається не більше, ніж загальним гаслом. Лише там, де реалізовані соціальні права людини, вона отримує можливість повною мірою скористатися політичними правами і свободами у здійсненні своїх життєвих планів.
Чи можливо це в Україні реально, а не лише на рівні гасел? Однозначно НІ! Ось вперті факти. За оцінкою журналу "Фокус", сукупний статок двохсот найзаможніших людей в Україні перевищив 750 млрд. грн. – майже три бюджети держави. У будь-якій європейській країні всяке зростання її багатства веде до підвищення зарплат і пенсій, покращення позицій держави на міжнародній арені. В Україні – навпаки. Якщо у 2008 році в розрахунках Державного бюджету витрати на оплату праці планувались урядом у розмірі 32,6% від номінального розміру валового внутрішнього продукту, то в 2010 році цей показник склав лише 31%. Для порівняння: оплата праці найманих працівників у США в 2008 році складала 60,9% від реального ВВП, у Швеції – 53,8, Німеччині – 49,3. І це при тому, що тіньова економіка в цих країнах на порядок менша, ніж у нас.
Недоплата зарплат найманих працівників Україні складає щороку майже 400 млрд. грн., або 28 тис. грн. на одного середньостатистичного працівника. За останні роки саме недоплата зарплатні стала основним ресурсом збагачення вузького прошарку українських олігархів. Внаслідок цілеспрямованої політики "низької заробітної плати", що роками реалізується в Україні, відбувається згортання споживчого попиту, зменшення купівельної спроможності населення, звуження ринків товарів та послуг, скорочення видатків на освіту, науку, медицину, соціальний захист.
І ще один аспект. Соціальна справедливість полягає, перш за все, у визнанні і практичному утвердженні суспільної практики, згідно з якою розрив у статках найбідніших верств населення і найзаможніших кіл різниться не більше ніж 1:6. У країнах Євросоюзу це 1:5.7, а в Україні 1:30, ще більше в українському селі - 1:50. Саме через політику низької заробітної плати і формуються надприбутки олігархів, саме через це 70% українців не бачать можливості покращити свій матеріальний стан сьогодні, а кількість бідноти росте.
Якщо суспільство соціально поляризоване, якщо в ньому існує абсолютне злидарство більшості населення, панує політичний і правовий «безпредел», корупція державних чиновників, а верхи з цим справитися не можуть і не хочуть, рано чи пізно це може вилитися в революцію і громадянську війну. Звичайно, суспільство від такого розвитку подій, від радикалізму, що веде до чергової катастрофи, не виграє. Єдиний спосіб уникнути такого сценарію – своєчасне вирішення виникаючих соціальних, національних і політичних проблем.
Досвід їх вирішення мають західні соціал-демократії. Проте ефективне використання цього досвіду можливе лише за умови, коли вітчизняна соціал-демократія стане впливовою політичною силою.
А поки що українці живуть не за європейськими правилами гри, згідно з якими головними цінностями є свобода і рівність, створені умови для гармонійного і всебічного розвитку особистості, подолання всіх проявів насилля і соціального відчуження, гармонізації суспільного життя, досягнення соціальної солідарності, контролю над стихією ринку, втілення в життя ідей соціального захисту, справедливого перерозподілу матеріальних і духовних благ.
