Продовжую свої  «роздуми в прямому ефірі» про безперспективність  для всякого індивідуального життя українців в умовах, коли не сформована «спільна українська справа», коли нормально не працюють наші національні суспільні( в т.ч. державні) структури в частині інформаційної, ідеологічної, економічної, культурної та іншої діяльності.
 
     Чим викликана загальна немічність та недолугість всього нашого  спільного, загального, суспільного?   Вона викликана деструктивністю, архаїчним характером наших національних традицій в сучасних умовах. Нам потрібно провести серйозну ревізію цих  традицій та звичок, які сформувались в період колонізації та поневолення нашого народу. Постійні мантри наших «патріотів» про «прекрасний український нород», про нашу «славну історію», про "прекрасні перспективи" для нашої економіки  - все це демобілізувало і дезорієнтувало наш народ в епоху становлення нової держави. Цими мантрами наші «патріоти» та «демократи» прикривали свої лінощі та свою недолугість для побудови «спільної української справи».
  
    Попри всю позірність та суєту, «спільна українська справа» у нас так і не запрацювала. Що ж, будемо чекати і співати про «попытку №5»: перша спроба встановлення української державності – це «хмельниччина», друга – Мазепа, третя – біля першої світової війни 1917-1920р.р., четверта – біля розпаду радянської імперії 1991-2010р.р. Як бачимо, завжди ці спроби відбувались завдяки зовнішнім чинникам, внаслідок чужої стимуляції і ніколи, не як наслідок процесів внутрішнього розвитку нації. В цьому я і вбачаю основну причину поразок всіх цих спроб: сприятливі зовніші чинники можуть лише стимулювати процес внутрішнього дозрівання нації, але аж ніяк не підміняти його.
 
Якщо в нації не сформувались «точки роста», якщо відсутній прогрес в процесі внутрішньої еволюції нації, то ніяка зовнішня зверхстимуляція не створить цю націю і її державність. Мертвонароджені макети державності будуть, а справжнього національного життя – не буде.  Ми призвичаєні все головне робити нашвидкоруч і поспіхом, ми визнаємо лише одно-двошагові стратегії, а з такими підходами нам ніколи не прийняти успішні пологи «спільної справи» у нашої старенької та недолугої «неньки».
 
      Проблема засновництва. Нам не вистачає засновників «національної справи». Нам не вистачає особистостей-ракет, які могли б вивести спільну справу на правильну, на високу траєкторію національного, загального, народного. Кожен з наших державних діячів в своїй політиці мусив стрибати з трампліну свого індивідуального, особистого, так як ніхто з українців досі не спромігся заснувати «Спільну справу». Потрібно  просто побачити цю спільну справу і сміливо до неї іти. Не озиратись через крок, не звіряти щодня напрямок свого руху з сусідами та високими порадниками, а просто рішуче йти вперед, коли у вас є переконання у своїй правоті.
 
   Можна по-різному називати загальну конструкцію наших національних суспільних структур: «Український дім», «Спільна справа», «Соборна Україна», все залежить від естетичних смаків та напрямку думки. Важливо інше: розуміння того, що ми за ці два десятиліття  не збудували працюючу систему внутрінаціональних комунікацій з тим, щоб важливі інформаційні, смислові сигнали проходили від початку до своєї кінцевої інстанції підсиленими і правильно обробленими.  Щоб ці сигнали та події працювали на вдосконалення та розвиток спільної справи, а не зливались к інформаційну каналізацію. Не створена платформа національного взаємопорозуміння, щоб було чітке спільне бачення суспільних проблем, суспільних ресурсів, на якій був би зібраний і оброблений банк наших ресурсів, банк наших проблем,  банк нашого економічного, ідеологічного інструментарію.
 
  На період формування національної державності політичне взаємопоборення є ознакою поганого виховання та світоглядної неповноцінності.  У формотворчий період всі справжні патріоти повинні  безамбітно працювати на спільну справу, а не ганятись за своїми нікчемими рейтингами. Наша багаторічна національна тяганина зі шкурою невбитого медведя закінчилась  відомо чим – скасуванням самої української державності. Причина провалу зрозуміла: душа наших національних еліт в цей період лежала не до формування платформи національного взаємопорозуміння, а до участі в загальній гонитві збагачення.
 
    Багато з моїх читачів ображається на мене за мої тези про примітивізм та дикість української нації в царині свого суспільного, національного розвитку. На жаль, це не емоційні, не оціночні судження, це констатація історичного факту. Недосформована українська нація до сих пір не дозріла до розуміння необхідності мати власну самостійну державу. Для здорового глузду це банальна очевидність, але для української душі це абстрактна і далеко не пріоритетна задача.
 
   Так, наш народ готовий в єдиному пориві зібратись на мітинг і проголосувати одностайно за правильну резолюцію. Але на цьому його державотворчі потуги і закінчуються. Українець повністю занурений в своє особисте життя і в громадському житті готовий брати участь тільки в якості глядача, політичного вболівальника і , на крайній випадок, в разових акціях. І це константа, національна традиція,  яку з ходу важко змінити, доки не змінити ситуацію на більш високому рівні – на рівні еліт, на рівні громадського активу і громадських процесів. Наші українські «еліти по положенню»  відомі своїми деструктивними установками, це сильнозіпсовані українці і їх недоцільно ні переконувати, ні залучати до «спільної  справи».
 
   Залишається лише надія на«актив нації». «Актив нації» – це всі небайдужі до свого майбутнього, освічені, духовно і розумово повноцінні особи. Цей актив нації повинен зрозуміти  такі прості речі:
-що політичні, ідеологічні розбіжності між ними на фоні існуючих суспільних проблем – дурниці несуттєві;
-«спільна справа» - це не політичний, не бізнес-проект, це просто виконання необхідних для національного життя робіт, які не зуміли успішно виконати наші діди-прадіди, а також батьки в свіжоминулому періоді;
-зараз нація зноходиться в одній спільній дирявій лодці, яка швидко занурюється в глибини небуття. Чи є смисл в такій ситуації  шукати винних, проводити вибори кращих ?   -Безумовно, що ні! В такій ситуації повинен  домінувати інстинкт самозбереження, інстинкт колективного спасіння.  Потрібно збитись воєдино, визначити провідників і формувати спільну справу своєю інтенсивною працею.«Що робити», в цілому, вже ясно, були б готові виконавці.
- Якщо просто екстраполювати політику діючої влади, то попереду нас чекає гуманітарна катастрофа для нації.  Варіантів існує лише два. Або ми в звичній для себе манері будем пасивно чекати розпалу цієї гуманітарної катастрофи, а тоді  почнемо традиційно скиглити, які ми бідні та нещасні, щоб нам давали гуманітарну допомогу, або актив нації  все-таки сформує спільну справу і на другому етапі почне залучати широкі верстви народу до цієї «спільної справи», що дасть змогу вирівнювати ситуацію в державі.
 
     Зараз  вишикуються наші  псевдоскептики і почнуть  викладати свої нищівні резюме стосовно цієї ідеї.  Чому псевдоскептики?  - Та тому, що вони ніколи самі нічого по-справжньому не робили і їх  судження нічого не варті. Щоб бути справжнім скептиком, потрібно мати за плечима досвід власної справжньої діяльності, а не просте вміння складати зі слів речення.  Їх уявлення про діяльність, ефективність, системність знаходяться на нульовому, примітивному рівні, тому довіра до їх висновків – нульова. Смішно спостерігати, як ледарі та тупаки легко складають прогнози на 50-100 років наперед, але не здатні уявити, що їх чекає через місяць.
 
Резюме. Із застарілими традиціями потрібно боротися, їх потрібно демонтувати, а не потакати їм і на них молитися. Українська душа – це не щось святе і недоторкане, це робочий інструмент нашого національного життя і з нею потрібно активно працювати. Традиції є логічно такими, яким було наше життя, якщо ми хочемо мати якісно нове життя, нам потрібно якісно нові традиції та технології спільної діяльності. Всі наші традиції по факту пристосовані до невільного несамостійного життя.
І неможливо зберегти старі традиції, додавши до них нові: місце одне і конфлікт старих та нових традицій неминучий. Оця мантра «не чіпай святе», мантра про «прекрасний український народ і його традиції» наробила нам в новітній історії шкоди більше, аніж усі недруги та вороги, разом узяті.
 
  Раніше українець більш-менш успішно сповідував стратегію індивідуального виживання від всесилля завойовників, тому ховався в автономній діяльності під прикриттям принципів «моя хата скраю, я нічого не знаю».  В умовах, коли держава була чужою, окупаційною, успішно працював і принцип «своя сорочка ближче до тіла», тобто умовно був доцільним пріоритет власних інтересів над суспільними інтересами. Тепер, в умовах економічної глобалізації, інформаційного суспільства та насичених комунікацій від експлуатації не сховаєшся ні на якому краю світу, стратегія індивідуального спасіння вже не спрацьовує, драконівськи ціни і тарифи знайдуть і висмокчуть кожного, поодинці всіх зроблять безправними і зубожілими. Але процес активної соціалізації, консолідації не проходить стихійно, для цього потрібна мережа організаторів та ідеологів нових традицій...
 
П.С. По ходу обговорення статті несподівано розгорілась дискусія, «а чи існувала взагалі у нас на протязі двох останніх десятиліть українська незалежність, українська влада?».  Сам факт постановки питання в такій площини говорить про високу ступінь руїни української свідомості. В нашій громадській свідомісті не наведений навіть елементарний лад в поняттях та категоріях, але це й не дивно, це один з ефектів «перевернутої системи».
Тим не менше, даю відповідь:
- Якщо під «справжньою українською незалежністю» розуміти владу націоналістичних придурків, то такої «справжньої незалежності» не було і не буде ніколи, люди можуть обирати у владу аферистів, лицемірів, але клінічних придурків вони не вибирають ніколи, такий закон людського співжиття. А влада українська була і незалежність українська була, тільки вони не досягли рівня самістійної державності і розвалилися, як картковий домик. Спроба №4 завершилася.