В одному із виступів народний депутат України від Партії регіонів Василь Хара, критикуючи віце-прем’єр-міністра Сергія Тигіпка, заявив: «Його призначення – це взагалі помилка. Він ліберал за ідеологією. А це не узгоджується з соціальною державою, яку ми будуємо».
У цьому висловлюванні міститься декілька свідомих перекручень. По-перше, оцінка дій С. Л. Тигіпка – чисто демагогічна, в чечетовському стилі. По-друге, його позиція не відрізняється від програмних цілей уряду Азарова. По-третє, майже 20 років в Україні здійснюється ліберальна політика. По-четверте, правлячі кола ігнорують конституційне положення стосовно соціальної держави.
Таким чином, питання, яким шляхом розвивається Україна, до цих пір залишається на рівні політичних дефініцій і не стало предметом серйозного обговорення на жодному із політичних ток-шоу. В принципі, наскільки я пам’ятаю, лише Леонід Кучма під час своєї першої президентської каденції в пориві емоцій висловився приблизно в такому дусі: «Скажіть, що ви хочете будувати, і я буду працювати у цьому напрямку».
Представники правлячого істеблішменту продовжують тримати українців за баранів і вішати їм локшину на вуха прожектами типу «українського прориву» чи «покращення життя вже сьогодні». А насправді гамлетівське «бути чи не бути» криється у проблемі вибору шляху розвитку: соціальний чи ліберальний.
Україна однозначно розвивається не по соціальному шляху. Бо соціальний розвиток, як би комусь не муляло це слово, забезпечує соціалізм. З точки зору соціал-демократії, останній настає не завдяки революції та ліквідації капіталізму, а в результаті його реформування зі збереженням приватної власності, забезпеченням чисельного зростання середнього класу, утвердженням соціального партнерства поміж власників, підприємців та найманих працівників. Хочете сказати, що в Україні з’явилася хоча б тенденція до утвердження таких процесів?
А от у більшості європейських країн, у коло яких ми, як та Дунька, вперто намагаємося потрапити, вже давно встановлені справедливі правила гри, згідно з якими головними цінностями є свобода і рівність, створені умови для гармонійного і всебічного розвитку особистості, подолання всіх проявів насилля і соціального відчуження, гармонізації суспільного життя, досягнення соціальної солідарності, контролю над стихією ринку, втілення в життя ідей соціального захисту, справедливого перерозподілу матеріальних і духовних благ, загальнолюдських гуманістичних і демократичних цінностей, соціальних гарантій для незахищених верств населення.
Доктрина лібералізму також проголошує принципи рівності, свободи, права приватної власності, економічного і політичного плюралізму, загальної демократії, правової держави, загальнолюдських цінностей, прав людини, парламентаризму тощо. Але її таємниця полягає в тому, що весь набір надбаних цивілізацією цінностей служить передусім імущим класам, багатим власникам засобів виробництва.
Реформи, що здійснюються в Україні протягом майже 20 років, дали свободи і права лише тим, хто має великі гроші. Решта стали жертвами збагачення жменьки реформаторів-лібералів. Ідеологічним же виправданням такого грабунку власного народу стали постулати і цінності лібералізму. Найважливіші його положення набули в Україні функції захисту інтересів привілейованих верств населення.
За підрахунками спеціалістів, сьогодні в Україні 130 найбагатших сімей володіють 65-ма відсотками ВВП, в той час, як в Німеччині сотня найбагатших сімейств контролює лише 2-3 відсотки ВВП. П’ять українських громадян – Жеваго, Боголюбов, Коломойський, Пінчук і Ахметов – «заробляють» за рік більше, ніж все доросле населення України. Один із них – Ахметов - за даними журналу «Форбс», за минулий рік збільшив свої статки втричі.
Не випадково серйозним викликом стає соціальна ентропія, тобто зростання проявів дезорганізації, дезінтеграції. Вона свідчить про поширення апатії, занепад творчого потенціалу суспільства. Дослідження Центру Разумкова констатують: за роки незалежності шкала соціального оптимізму в українському суспільстві лише раз піднімалася над шкалою песимізму – на початку 2005 року, у перші кілька місяців після інавгурації Президента Віктора Ющенка. Відповідно до результатів загальноєвропейського опитування населення в 24-ох країнах, Україна посідає перше місце за участю населення в мітингах, але останнє – за відчуттям себе щасливим. Ось і рекомендує українцям один із головних нинішніх реформаторів Микола Азаров «не скігліти, а брати в руки лопати»
Характерно, що серед політичних сил, котрі були правлячими в різні роки, ніколи не дискутувалося питання стосовно моделі політичного устрою в Україні. Всі суперечки зводилися і зводяться в основному до вияснення того, «хто винуватий». Принципово нічого не змінилося і після перемоги на виборах представника Партії регіонів Віктора Януковича: продовжують посилюватися два полюси напруження – невідокремленість бізнесу від влади та протилежність намірів продовжити політичну реформу і здійснюваних інститутом Президента кроків на реставрацію авторитаризму. Зрощення бізнесу і влади, бізнесу і політики стало абсолютним.
Вперше після президентських виборів населення припинило масово звинувачувати в проблемах країни попередню владу. Про це свідчать дослідження, проведені соціологічною службою Центру Разумкова у квітні 2011 року.
Респондентів, котрі вважають, що нинішня влада гірша, ніж попередня, вперше стало більше, ніж їх опонентів (32,5% і 18,2%). В той же час відносна більшість опитаних (41,2%) схиляються до думки, що нинішня влада нічим суттєво не відрізняється від попередньої.
63,8% опитаних вважають, що події в Україні розвиваються в неправильному напрямку. Одночасно знижується підтримка діяльності центральних органів влади. У квітні повністю підтримували Президента лише 11,3% опитаних. Верховну Раду та Уряд не підтримує абсолютна більшість (57,5% і 53,1%).
Такий результат є закономірним. Адже економічна криза, незважаючи на оптимістичні прогнози, так і не подолана, йде неконтрольоване зростання цін на продукти харчування, комунальні послуги, пальне, транспортні витрати, відбувається занепад духовної і соціальної сфери, збільшується смертність, безробіття, наркоманія тощо. Як стверджує журнал Кореспондент, за рік вартість життя в Україні виросла на третину, а розмір зарплат збільшився лише на 11%. Іншими словами, життя в Україні дорожчає втричі швидше, ніж ростуть зарплати. Це є черговим свідченням, що соціальна політика правих партій, політика «співчуваючого» лібералізму обумовлена виключно мотивами економічної доцільності.
Отже, можна зробити висновок: ліберальна політика, на якій трималася українська влада протягом всіх років незалежності, потерпіла крах. Виправити ситуацію може лише зміна моделі розвитку – ліберальної на соціальну. Але для цього потрібен час і готовність виборців зрозуміти свій власний інтерес – не короткочасний, а на перспективу.
Справа в тому, що провідні політичні партії України представляють інтереси олігархічного капіталу. Їх головна мета - безперешкодно грабувати національне багатство країни, поділивши сфери впливу або ж витіснивши конкурентів. В останні роки ця боротьба вийшла за рамки цивілізованих норм, що характерно для кримінального бізнесу, особливо коли він відчуває свою безкарність. Така ситуація вкрай небезпечна для країни і ще раз підтверджує необхідність політичного балансу у вищому законодавчому органі - Верховній Раді, який забезпечують партії з різними ідеологічними позиціями, як це відбувається в європейських державах.
Об’єктивний аналіз ситуації засвідчує, що єдиним шансом для України вийти на ефективний самостійний шлях розвитку – соціалізм. Звичайно, не в розумінні казармового соціалізму, а в розумінні соціалізму демократичного, або нового. Більш уживаний термін – європейський соціалізм.
Мова йде про соціальну державу, як ефективну систему нових державних і громадських інститутів, що вирішують проблеми людини. У більш широкому розумінні слова це і є демократичний соціалізм - перспективна соціально-економічна модель інформаційного суспільства, суспільства знань, в якому освіта стає базовою умовою розвитку людини.
Варто нагадати, що рівень свободи і демократії залежить від соціального устрою. Свобода без справедливості – завжди свобода для обраних. Поза справедливістю демократія залишається не більше, ніж загальним гаслом. Лише там, де реалізовані соціальні права людини, вона отримує можливість повною мірою скористатися політичними правами і свободами у здійсненні своїх життєвих планів.
Демократичний соціалізм – не заперечення, а синтез всього попереднього досвіду людства, в т. ч. й у сфері ринкових відносин. Соціалізм не ліквідовує ринок, а перерозподіляє владу над ринком – від олігархії до громадянського суспільства і держави, тим самим усуваючи кричущі деформації ринкових відносин. Регулювання ринку – закономірний підсумок історичної еволюції товарно-грошових відносин. І заперечується лише вторгнення ринкових відносин у галузі, далекі від економіки, бо це дезорганізовує суспільство, руйнує мораль. Саме суспільство не може бути ринковим в принципі. Адже ринкові відносини між простою людиною і чиновником – це пряма корупція, що ми зараз і спостерігаємо на всьому пострадянському просторі. Не може бути ринку і в соціальній сфері. Передача соціальної сфери бізнесу – це шлях в нікуди.
Демократичний, або європейський, соціалізм не заперечує і приватну власність. Він – за різні форми власності, їх ефективну взаємодію. Будь-які форми, якщо вони конкурентоздатні, мають право на існування. Так, наприклад, обслуговування, торгівля, обробна промисловість, значна частина інновацій, багато чого іншого – чисто ринкові сфери. Тут немає необхідності в присутності держави. Проте в інфраструктурних, добуваючих і базових галузях, котрі у більшості випадків є природними монополіями, в таких високотехнологічних галузях, як космічна, авіаційна, атомна, військова промисловість, державна власність повинна бути визначальною. Таким чином, під усуспільненням розуміється не ліквідація інституту приватної власності, а політичне регулювання права власності, встановлення державного контролю над тим, як вона функціонує, і над розподілом доходів.
Для України це питання надзвичайно актуальне. За оцінкою журналу "Фокус", сукупний статок двохсот найзаможніших людей в Україні перевищив 750 млрд. грн. – майже три бюджети держави. У будь-якій європейській країні всяке зростання її багатства веде до підвищення зарплат і пенсій, покращення позицій держави на міжнародній арені. В Україні – навпаки. Якщо у 2008 році в розрахунках Державного бюджету витрати на оплату праці планувались урядом у розмірі 32,6% від номінального розміру валового внутрішнього продукту, то в 2010 році цей показник склав лише 31%. Для порівняння: оплата праці найманих працівників у США в 2008 році складала 60,9% від реального ВВП, у Швеції – 53,8, Німеччині – 49,3. І це при тому, що тіньова економіка в цих країнах на порядок менша, ніж у нас.
Спеціалісти підрахували: недоплата зарплат найманих працівників складає щороку майже 400 млрд. грн., або 28 тис. грн. на одного середньостатистичного працівника. За останні роки саме недоплата зарплатні стала основним ресурсом збагачення вузького прошарку українських олігархів. Внаслідок цілеспрямованої політики "низької заробітної плати", що роками реалізується в Україні, відбувається згортання споживчого попиту, зменшення купівельної спроможності населення, звуження ринків товарів та послуг, скорочення видатків на освіту, науку, медицину, соціальний захист.
І ще один аспект. Соціальна справедливість полягає, перш за все, у визнанні і практичному утвердженні суспільної практики, згідно з якою розрив у статках найбідніших верств населення і найзаможніших кіл різниться не більше ніж 1:6. У країнах Євросоюзу це 1:5.7, а в Україні 1:30, ще більше в українському селі - 1:50. Саме через політику низької заробітної плати і формуються надприбутки олігархів, саме через це 70% українців не бачать можливості покращити свій матеріальний стан сьогодні, а кількість бідноти росте.
Як свідчать факти, саме об’єктивні обставини, що склалися в Україні на початку ХХІ століття, диктують необхідність відмовитися від лібералізму. «Добудова капіталізму» прирікає наше суспільство на жорстке протистояння багаті-бідні, на доганяючий розвиток, що означає топтання на місці і втрату значної частини національного суверенітету. І чим раніше українське суспільство зрозуміє це, тим меншими будуть втрати на шляху в майбутнє Бо нові українські ліберали з самого початку виродилися в замкнутий снобістсько-тусовочний клас, під «керівництвом» якого Україна неминуче сповзе у «третій світ», ніколи не ставши рівноправним членом європейського співтовариства.
Якщо суспільство соціально поляризоване, якщо в ньому існує абсолютне злидарство більшості населення, панує політичний і правовий «безпредел», корупція державних чиновників, а верхи з цим справитися не можуть і не хочуть, рано чи пізно це може вилитися в революцію і громадянську війну. Звичайно, суспільство від такого розвитку подій, від радикалізму, що веде до чергової катастрофи, не виграє. Єдиний спосіб уникнути такого сценарію – своєчасне вирішення виникаючих соціальних, національних і політичних проблем.
Займатися цим повинні державні структури і політичні партії, покликані вирішувати назрілі проблеми мирним законним способом. Такий досвід мають західні соціал-демократії. Проте ефективне використання цього досвіду можливе лише за умови, коли вітчизняна соціал-демократія стане впливовою політичною силою.
