Жодна з українських  громадських подій останнього року не зуміла набрати необхідної суспільної ваги, повноцінного розвитку і динаміки, не змогла передати естафету від себе на творення нового суспільного, патріотичного артефакту.  Адже, що таке громадське обговорення, збурення, розголос, публічний скандал – це все форми консолідації громадської думки навколо окремих  суспільно важливих тем. Толока громадського  мислення дозволяє генерувати самі актуальні для нації висновки, пришвидшувати розвиток громадської думки, громадських рухів та громадських структур.
 
  На жаль, всі ці процеси проходять у нас надзвичайно мляво і нецікаво.  Рідко коли мова доходить до перехресної полеміки, тобто до дискусії між окремими критиками, до обговорення вторинних продуктів громадських дискусій, тобто до обговорення резолютивної частини дискусій. Є багато добротних , сумлінних аналітичних центрів та осередків, але відсутні верховні структури роботи  з громадською думкою, не працює  Український дім, який власне результував би та формував би суспільні артефакти для усієї української спільноти.
 
   Наш віртуальний майданчик спільних ідей та концепцій пустий, або там тикаються по кутах самітні, недопророблені, недовипробувані  ідеї, які потім тихо і непомітно помирають, щоб потім через певний час знову безплідно відродитися.
Справа у нас чомусь ніколи не доходить до суспільних узагальнень, коли це узагальнення, цей свіжий  продукт дискусії починає жити власним життям і наповнюється новим суспільним змістом,  в результаті подальших обговорень та дискусій. Життя української суспільної думки, життя Українського дому таке ж прісне і нецікаве, як і розклад  роботи сільського  клубу.
  Чому наше громадське життя зараз таке неповноцінне, як було воно неповноцінним і всі роки незалежності?  -Бо в ньому не було справжнього життя, справжньої динаміки. Кожен з наших громадських діячів та активістів підсвідомо-автоматично вважає себе занадто слабаком, нікчемою, щоб вагомим чином впливати на нашу громадську, суспільну сферу. Індивідуальні сигнали, індивідуальні зусилля чомусь швидко глохнуть і гасяться в цій задушливій атмосфері нашого суспільного. Ми всі привикли жити в сфері індивідуального, а сфера суспільно-громадського своя чомусь лише для політичних, ідеологічних, культурних заробітчан та аферистів. Український дім чомусь залишається чужим та необжитим  для нашої патріотично налаштованої публіки, як покинута капличка в повісті Гоголя «Вій».  Вибачте, але поки наш громадський актив, наша культурна еліта не «вичистить» цей Український дім, на запустить туди нове, свіже, регулярне життя, наша нація не зможе вирішити жодну зі своїх суспільних проблем.
  Зараз ми задовільняємось  другосортними, «нежиттєдатними» формами суспільних комунікацій, які не створюють ланцюгової реакції нових суспільно-важливих подій.
 
Приклади такої мертвонародженої суспільної діяльності:
Критика діючої влади.
Автори ретельно аналізують реальні дії влади, старанно фіксують відхилення від передвиборчих обіцянок цієї влади, негативні суспільно-економічні тенденції від проведення такої політики. Плюс придумують якісь корисні та очевидні поради для цієї влади. Читачі уважно прочитують цю критику, захоплюються розумом автора, одержують емоційно-почуттєву розрядку і  з помахом руки та вигуком «ех!» ... забувають цю публікацію, тобто резолюція така: «Все правильно, алне нічого цього не буде!». На цьому суспільна дія критики діючої влади припиняється. З другої сторони, влада критику на свої дії взагалі не читає, а якщо і читає, то не ті фігуранти, які приймають реальні рішення, а якщо і враховують в виробленні своєї політики критику громадськості, то не для того, щоб змінити суть цієї політики, а просто щоб обійти самі дражливі, самі резонансні пункти цієї політики.
Отже, і  на першому,  і на другому напрямку суспільна дія критики припиняється, всі зусилля критиків влади щезають практично безслідно. Влада використовує критику в свою адресу  для оптимізації своєї антинародної політики. Отаке!
 
Обговорення резонансних художніх творів.
   Є перший рівень обговорення, тобто твір плюс рецензії, відгуки на нього, але немає, не формується другий рівень життя громадської події: дискусія між критиками, дискусія між автором та критиками, громадськістю. Не синтезуються узагальнення від цього обговорення, які могли б почати власне життя і власний вплив на громадську думку. Взяти той же роман «Залишенець» - прекрасна тема, прекрасна нагода обговорити і проаналізувати негаразди в нашому сучасному суспільному житті. Але дискусія не виходить на цей рівень. Все обривається на первинному рівні: поговорили, згадали, кожен залишився при власній думці. Якщо запалюється жива дискусія, то вона швидко розгоряється до лайки, до виливу взаємних образ та претензій.
 
    До, речі наша толерантність працює чомусь тільки по відношенню до чужих, між собою толерастія не приживається, брудна лайка та натиск непримиренних суперечностей швидко прибирають толерастію з трибуни наших  «междусобойчиков». А все чому? -Бо немає між собою українських авторитетів. Немає ладу в Українському домі. Не вибудувана чітка піраміда суспільних інтересів. Під тиском, під традицією рабських комплексів ми не можемо спокійно і консолідовано визнавати верховенство когось зі своїх, ми призвичаєні визнавати лише верховенство когось із чужих. Тому і виходить , що ми не можемо спокійно, продуктивно дискутувати між собою, навала особистих амбіцій, взаємних претензій та чвар зриває цю дискусію вже на другій хвилині. Через те, що наша суспільно-громадська атмосфера начинена отруйними газами і випарами нехтування суспільних інтересів і в нинішньому стані малопридатна для нормального життя та розвитку, наш громадський розвиток виявляється таким кволим та немічним. В цьому контексті нагадую, як безславно завершилась хода громадського обговорення «самашедших» Ліни Костенко. Знову чвари та взаємні образи не дозволили піднятись культурній події до загальногромадського рівня, залишити вагомий слід в Українському домі.
 
    Що зараз в дійсності відбувається з романом «Залишенець» та його автором?  Автора зараз інкорпорують в оту нашу антинародну, зіпсовану еліту. Автор цілується з таким відомим фігурантом діючої влади, як А.Герман, обнімається з одіозним екс-президентом Ющенком.   А що це означає? –А це означає те, що автор сам зраджує, залишає сам на сам свого «Залишенця». Зрозуміло, автор лине до світла і тепла нашої розкормленої еліти. Приємно грітися в променях слави, приємно доторкатись до багатих та знаменитих... У нас же ж не сформована опозиційна еліта, як прихисток українського духу та української волі. Шкляру нема куди іти до однодумців та одновірців, вони не спромоглися організуватись в спільній справі, щоб давати суспільству регулярні сигнали про своє існування та свою роботу.
    Екс-диктатор пародії на українське Ющенко розводить  Шкляра як дитинку біля забавки: «Віктор Ющенко недавно запросив мене. Каже: до кого полетимо на вечерю – чи до Ґібсона, чи до Гофмана?»  І стільки в цій фразі української слабодухості та наївності... Ні, щоб відповісти аферисту: «А чому ж то за 5 років твого панування не було поставлено жодного нормального українського патріотичного фільму?». Невже автору не зрозуміло, що аферист просто відбілює біля нього свою темну репутацію? Невже Шкляр не розуміє, що його тягнуть в зрадливі антиукраїнські кола, що б похоронити, нейтралізувати його творіння, його роман, що особисто він там нікому не потрібен і не цікавий, а так, для меблів? Що ігри з ним потрібні владі, щоб забальзамувати та законсервувати ідеї цього роману. Зробити звичну трепанацію нашої суспільної реальності: «Одне діло – художні твори, інша справа – реальне життя!». Типу «Ну і що з того, що автор в своєму романі закликає до боротьби за свободу України та до боротьби з її ворогами, в житті він ходить в обнімочку з «поневолювачами» українського народу,  і нічого!».
 
   Піднята серйозна тема про нашу традиційну недалекоглядність, про наш малодушний вибір в пріорітети особистої вигоди над громадськими, суспільними вигодами. Адже зрозуміло, що купившись на дрібниці, потім будеш тяжко і довго розплачуватись в головному, але що поробиш, коли змалку нас не виховують думати на перспективу, коли українці не довіряють один одному , але залюбки довіряють чужинцям.
  Було б природньо, якби і в житті письменник сторонився сумнівних  в морально-політичному відношенні осіб. Тоді б постать письменника резонували б з його творами, підсилювала їх суспільний ефект,  інакше, його твори виглядатимуть,  як чергова ненаукова фантастика, яка до реального життя має дуже дотичне відношення. Автор в житті прийняв сторону не Залишенця, а його легковажних та недалекоглядних товаришів.  Після цього читати цей роман для мене рівноцінно  тому, що дивитись договірний футбольний матч – нічого щирого!
 

Технологія інкорпорації  ідеологічно ворожих творінь  в офіційну ідеологію не нова. Так, в часи сталінізму в офіційну культуру включили і Шевченка і Франка і нічого, ніякої революції українського духу це не викликало.
 
Резюме. А що мішає зараз патріотично налаштованій українській інтелігенції накінець-то почистити і облаштувати свій віртуальний Український дім?  Причини відомі, але я промовчу на цей раз, щоб не ображати самих делікатних читачів. І не треба мені розказувати, що вже створено, що вже працюють багато інтелектуальних, громадських центрів. Може і працюють, але вони працюють на периферійному, на нижчому рівні, тому що їх результат не відчувається в суспільній атмосфері. Перифразовуючи відому фразу «Якщо вас не існує в інтернеті, значить, ви не існуєте взагалі» можна сказати, «Якщо вас немає в громадській думці, значить, ви не існуєте, як громадський діяч».
     Якщо вас немає в Українському домі, значить, ви ще не виросли з індивідуального рівня діяльності і не перетворились на  справжнього громадського діяча. Локальні, автономні громадські тусовки, поширені зараз – це нижча, елементарна форма громадської самоорганізації, вони не здатні динамічно впливати на розвиток громадської думки, громадської позиції. Вони не здатні створити ефект громадської консолідації.
Для швидкого, динамічного переформування громадської думки та позиції потрібні загальнонаціональні авторитети, лідери громадської думки. Але, як бачимо, кандидатів на таку роль  влада легко перекуповує ще на далеких підступах до цієї місії. Отакі ми продажні люди, отакі напів-люди, тому в нас завжди таке високопроблемне життя в суспільстві.
  Невже досі всім не зрозуміло, що не облаштувавши свої суспільні структури, наша нація, наш народ завжди виявляться жертвами першої-ліпшої більш менш організованої сили, будь то ОЗУ чи зграя іноземців?
  Отже, що таке «життя в половину людської сили»?  - Це коли людина живе тільки на рівні свого індивідуального, а серйозної участі в громадських та суспільних справах уникає. Тоді держава робить з цієї людини «нуль на палочці», іншого не дано.