Грань між правдивим божевіллям та довершеною його імітацією - дуже тонка й прозора, так виглядає. Але психічно хвора людина викликає щире співчуття саме непідробними стражданнями, її світосприйняття сповнене вщерть мукою, бо ж бачачи рай, вона постійно наштовхується на жаскі роги пекла, ранить себе, позбавляє цілісності життя. З іншого боку, імітатор проживає райську насолоду, бо йому вважається, буцім легкий шарм навіженства вивільняє його від самооцінки, пояснень власних вчинків, надає індульгенцію на гру в неадекватність.
Я вдивлявся в очі навіженців - вони немов запитують: чому цей світ оманливий, чому він мене зраджує, я тягнуся до візії, а вона вислизає, вихоплюється з-під рук, бавиться в хованки, манить, обіцяє й кидає напризволяще. Мені дорогі ці журні погляди справжнього страждання, я завше поділятиму з тим нещасним його біду, можливо, навіть омию його порепані й збиті в кров босі ноги.
Мені огидні вдавання цих поневірянь людського духу, й коли щось насправді змусить мене відвернути погляд, піти світ за очі з віртуального борделю, то це буде саме він - граничний ступінь мистецького несмаку, аматорської гри в пришелепуватість. Бо відтак актор зрадить не себе, не гру, навіть не п'єсу. А ті сонмища з мукою в невиплаканих очах, душі, що затрималися в земній юдолі сліз, даби показати нам, яке крихке й незахищене буття людиною.
Стережімося фальшу, він чатує на кожну творчу особистість, яка хоча б на мить потрапляє в полон марнославного прагнення вдавати з себе неіснуючу сутність. Убогі духом – не хворі душевно. Це – розпусти й попусти, мухи на торговищі. Сморід несправдженого людського покликання. Злостива викривлена гримаса темного осаду, намулу, який міститься глибоко й ніколи нічому не навчається.
***
Цінності - існують. Відокремлене буття добра й зла в головах і душах – найпростіша й найпарадоксальніша з них. Оце саме те, що робить людиною кожну особину з homo sapiens: не більше, але й не менше.
Серед людського моря трапляються й філософи, правда, не завсідно й не повсякчас. Для них варто дати шкіци трьох головних філософських чеснот. Це – не понятійні, не аксіоматичні, не логічні визначення. Тільки настрій на сприйняття, лише образи ідей.
Чесність - охайність: думка додумується до кінця - народжується, сягає розквіту, вичерпує себе, сама себе заперечує - за власним законом, жодна зовнішня причина не впливає на її долю; відтак філософ не бреше сам собі й іншим людям.
Справедливість - міра, порядок, вимірність: сплячий Аполлон, що снить-снує світ, де ніщо не безмірно й все співвіднесено зі своєю протилежністю, а сами протилежності - тільки градації й ступені; речі й явища як гра протилежних сил, мінливий результат тимчасової рівноваги рівнопотужних гравців; трагедія - зіткнення рівноправних і рівнопотужних сил - найвища форма буття справедливості; ця міра перш за все прикладена до самого філософа, отже, безмір тотожний бездуму.
Відвага - життя філософа як реальна діалектика проб, прийняття як безумовного становлення видимостей діонісійного світу в якості єдиної реальності, самопіддання мислення всім пробам й іспитам діонісійного становлення, тримання очей широко розплющеними, усвідомлений вихід із існування на найвищій точці творчого розвитку волі; любов до діонісійного світу, де править тільки воля до влади, що має способом існування вічне повернення тотожного.
П.С. У світлі останніх дискусій – оці три філософських чесноти досяжні цілковито лише для Бога, хоча його ім’ям можуть позначати й природу, логос, фатум, буття тощо. Та хіба справа у назві?
П.П.С. Не важко самотужки зрозуміти, чи належить афект ненависті до філософських чеснот.
П.П.П.С. Невеличке резюме від Автора, який навіяв більшість висловлених тут інтенцій:
«Мудрість – це для потолочі своєрідна втеча, засіб і вміння вдало виходити сухим із води; одначе справжній філософ, - чи нам тільки здається, друзі мої? – живе «не по-філософському» і «не мудро», передусім нерозважливо і несе на плечах тягар і обов’язок піддаватися сотням життєвих випробувань і спокус, постійно ризикує собою, грає в жорстоку гру…»
