Давно не писав нічого толком - не писалось якось, а й важливіші справи були, аніж пережовувати давно вже всім відоме про те, що "умом Украину не понять". Реальність театру абсурду,  що стала нашою повсякденною реальністю, якось не надихає здорову голову ні на що - навіть писання пакостів про цю реальність. Однак депутати-камікадзе, що дисципліновано голосують навіть після своєї смерти та любителі християнських цінностей стосовно цих слухняних зомбі все ж таки викликало до дії свого роду музу - захотілось поговорити та щось сказати таке-едаке.
Хоча що тут скажеш? Шкода стовп, шкода хорошу машину. І чомусь жодних християнських почуттів до того, хто цю машину у цей стовп скерував. Як би пояснити - воно ясно, що в нас швидкими темпами розбудовується громадянське суспільство, і всівониоднакові, а от як громадянське суспільство виникне так навіть сволота стане гідним та корисним членом суспільства і почне вкладати свої чесно стирені гроші у розвиток національного виробника та демократичні цінності . Що ми повинні прийти до загальнонаціонального консенсусу та схрестити з цього приводу бульдогів з носорогами і буде мир-дружба-жвачка на весь світ. Що любителі стовпів та такого іншого - вибір мільйонів мудрих та гарних людей. Але чогось на всі ці розумні та толерантні думки нічого всередині не відгукується.
І все частіше згадуться практично у кожен історичний час актуальні рядки з творів Шевченка - все таки геній був, реальний геній. Хто йому вклав у душу таке розуміння України та її внутрішньої душі? Якщо те, що було після 2004-го цілком і повністю описувалось віршем про "живих та ненароджених", і нічого до того ні додати, ні відняти - "раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття" на очах у всіх завершили свою безславну історичну кар'єру та в черговий раз поставили свою націю на межу духовного та етнічного знищення. Після їхніх па-де-па та па-де-труа багато кому просто стало соромно, що він українець - і саме після такого у кожен час Україна і отримувала чергові хвилі деукраїнізації. Ну не хотіли, не хотіли люди з таким мати щось спільне. А те, що діється після 2010-го все більше та більше вкладається у канву, емоції та реалізаці іншого твору Тараса Григоровича - "Гайдамаки".  
В глибині зневірених, спустошених сердець чим далі тим більше народжується одна всепоглинаюча емоція: гнів, відчай та зненависть. Кожен з головою, хто дивиться на те, що відбувається, бачить що це шлях у прірву та нікуди. Кожен, хто має хоч якесь серце, вибухає гнівом і розуміє, що далі так жити не можна. Ніхто толком не знає, як можна - але всі точно уявляють: як би там не було - але НЕ ТАК.  А наші типа "можновладці" живуть у паралельній реальності - ховають одне одного з помпою та чекають уваги та поваги від "вдячного лохоторату" Це дуже погана і вибухонебезпечна суміш.
Це означає, що в критичний момент "лохоторату" стане вже все одно, до чого приведе будь-яка - кривава чи яка там - революція, бунт чи як би воно не назвалось. Що люди наплюють на особисту безпеку, навіть якусь особисту вигоду - тому що не треба бути песимістами, гірше завжди може бути - і "кари ляхам, кари" стане основним лейтмотивом прагнень та дій. І - що найстрашніше - це буде етично та глобально виправдане.
Тому що та ракова пухлина "володарів життя", цей конгломерат глистів, що зараз "керує Україною"  Небо як правило збирає разом лише на "Титаніках". І горе тим, хто допускає це населення "Титаніків" собою керувати. Україну висмикнуть з театру абсурду навіть жорсткими та жорстокими засобами. Чим це пройдеться по долі кожного з нас тут та кожного українця зокрема - хто знає. Однак не виникне країни, в якій на прикладах Сабачнегів та Окуневичів будуть вчити дітей "робіть як ці дяді". Буде щось інше... І емоції та наповненість "Гайдамаків" на жаль - чи на щастя - в основному і цілому виражає все те, до чого все рухається... І що нас - і їх - чекає у найближчому,і  дуже невіддаленому, майбутньому.