Сьогодні у сектантів-октябрастів свято - день народження їхнього главного гобліна - Лєніна.
Хто не в курсі: це той самий хитро-прищурений калмикуватий дідусь в «лужковці», який, тіпа, давно й благополучно вмер, але справа його, як це часто буває з паскудними ділами, ще таки теплиться в окремих хворобливих головах і трохи смердить, - як торфяники в підмосков`ї .
  Лєнін не відразу став Гранд-Гобліном. Спочатку він був простим орком, як і його брат. У тих орків була пуля-блондінка в голові - їм дуже не терпілося, аби всім трудягам було щастя.
  Саме цікаве, що на себе їм було глибоко по-барабану. І на своїх рідних - також. Єдине, що їх парило – щастя трудового народу. Сам трудовий народ на той момент парився більш прозаїчними речами – бабки, баби, випивка, закуска. І на пропозицію примірити на себе шапку гегемона, трудовий народ досить меланхолійно відповідав в тому сенсі, що це, мовляв, певною мірою вступає в протиріччя з традиційною схильністю їхньої соціальної групи керуватися в своїх мотиваціях гіпотетичним імперативом.
Революціонерів це не переконувало. Вони так хотіли того щастя, що льогко могли за нього і вбити. В тих краях взагалі була така традиція: добиватися бажаного від зворотнього. Тому, наприклад, аби було побільше здоров`я, люди могли літрами пити гидозну самогонку (так і казали – вип`ємо за здоров`я). А за щастя народу, то взагалі – реально тупо вбивали.  
Усвідомити це здоровим глуздом було не просто, тому всілякі транзитно-іноземні персонажі просто розводили руками і казали, що „умом нам орків нє понять”. А потім діставали з широченних штанін дублікатом безцінного груза общий аршин і пробували ним виміряти орків. Але ті пручалися, випускали кігті і не давалися, аби їх вимірювали общім аршином.
 
  Проте всі знали, що ті орки були найліпшими „друзьями” народу.
А ще у народу були „врагі”. І тєлєга була така: якщо всіх „врагов народа” перекоцати, то у народа тут же мусить настати щастя. Бо що ж може ще настати у народа, якщо врагі вже всі валяються дохлі і майже не дишать? Ясен пень, шо щастя!.
 
  Тож, як ми знаємо, у Лєніна був брат. І отой його рідний братело вирішив якось коцнути самого главного „врага народа”. А під номером один у них в списку був „царь”.
  А як його вбити? Це дуже не просто, бо кругом менти і камери. І тоді брат каже, що давайте візьмемо мішок гексогену і напишемо на ньому – сахар. Орки його питають: навіщо? А він каже: от жандарм підійде і запитає, - шо це у вас тут в мішку? А ми йому – сахар. А він нам – а навіщо ви його в підвал ховаєте? Хіба ви не знаєте, що тут царь проїде в 16.30 по-московскому, бо у нього обідня перерва? А ми, тіпа, скажемо, шо проводимо ученія по гражданській обороні. На бдітєльность населення. Щоби, значить, за мир і протів терактів. А жандарм скаже: ага, ясно. І піде тоже на обід. А ми спокійно підождемо царя і грохнем його.
І всі орки закричали – ура!
 
  Так і сталося. Жандарм підійшов, вислухав оту всю ахінею про „ученія”, пнув мішок ногою і сказав - „маладца!”
А оркі відповіли - „служу Савецкаму Саюзу!”
 
  Але відбулося все традиційно навпаки. Себто, царь залишився живий, а от брата навпаки - завалили.
От тоді Лєнін і сказав тихенько сам собі: „Ні, мені такі манси даром не потрібні, щоби мене грохнули за якогось голімого царя. Бо царів у нас – як грязі, а я у себе – такий один єдиний залишився, любимий трудовим народом до нестями”.
Лєнін прозрів, що самому гратися в бомбіста – дурна мода, бо може закінчитися депресивним, як проповідь московського попа, маршем Шопена. А значить - треба для цієї справи шукати на революційних форумах всяких ідейних засуличів і прочіх пєровських. А от він вже мусить цих нервових настрополяти на це богоугодне діло – бомби жбурляти і метро підривать.
 

  І задумав тоді Лєнін продовження цієї історії. Тіпа – „Брат-2”. Він почухав рєпу, і сказав, шо „ми пойдьом другім путьом”.
Його „другий путь” лежав через німецькі пивнушки і французькі борделі. Лєнін там відразу ж пірнув з головою в гущу народа, - аж бризки в різні сторони полетіли. Він наполегливо вивчав нелегке життя місцевих повій і досягнув в цьому неймовірних висот глибини погруженія.
  Ото іноді якась Мі-мі, Фі-фі, чи заробітчанка Жозефіна Пєтровна, струшуючи з себе хрюкаючого Лєніна, з материнським співчуттям в голосі говорила: „Вовчик, поберіг би ти себе хоч трохи для отої пролетарської революції!” Потім сміялася, як дурочка, і грайливо здувала пудру на його зіпрілий калмицький писок. А Ленін думав: „От же ж, дура! І шо би ти ото панімала в революціях...” Він задумливо й відсторонено муркотів собі під ніс Інтернаціонал, перевертався на бік, виключав мобілу і засинав.
 
  Якось, після бізнес-ланчу, до нього приїхав Гельфанд, більше відомий на революційних форумах під ніком Парвус. Каже: шо ти тут сидиш ото без продвіженія к прогресу і щастю трудового народу всієї матінки-Землі? Шо ти ото дур`ю маєшся? Давай, якийсь бізнес замутим, бабла трохи накосим. А Лєнін – мені й так нормально, без всього цього гімора з СПД. А потім подумав і питає: а шо, є якась нова тєма? А Парвус – торгувати треба. Зараз родіна гарно йде оптом і в розніцу. От німці класні бабки за родіну дають. Самий високорентабельний бізнес! І що особливо цінне – без капіталовложеній. Короче, тут від німців нам оптовий заказ поступив – в Росії революцію замутити. А Лєнін: та у мене шенгена нема, куди я поїду. А Парвус: то фігня вапрос. Вважай, шо шенген вже в тебе в паспорті. І білєт на шару аж до Санта-Лєнінграда. А Лєнін: а хавчик в дорозі? А Парвус: всьо повний олл інклюзів. А Лєнін: тоді - хер з ним, поїхали. Зробимо цю голіму революцію на раз. Бо мені тут вже дійсно якось скучно стало. Та й яка ота ваша Росія мені родіна? Так, дрова для мірового пожару. От Швейцарія – оце да, родіна. А Росія?.. Там же інтелігенція, як сказав би трактирник Палівець, вся гівна варта. Ще й, прикінь, які уроди, - брата грохнули бєзвозмєздно. Себто – ні за що.
 
  Аж тут заходить Надюська-лєнінаженюська. Вона якраз повернулася з Женевського озера, - рибу ловила. В одній руці у неї був японський спінінг з катушкою, а у другій - фарширована щука. Вона побачила Парвуса, наїжачилась і каже:
„О! Я бачу, шо цей шлемазл тут явно вже шось таки топче у мене за столом з глубокої тарєлкі. Ага, по цвєту бачу – красно-революціонний буряковий борщ! Ще й сметану заникану знайшов, падлюка.”
  А Лєнін такой відразу задьоргався: „О, іттіть-колотіть мой лисий чєрєп, кто к нам прішол! Ето же Наденька, моя революционная товарищ! Знайомтесь, товариші”
  А Парвус так спокійно і з достоїнством облизав ложку, набрав повні груди баритонального дисканту і відповідає: „І вам, Надєнька, доброго здоров’ячка! Як рибалка? На шо ловили – на мор-мішку (це він так жартував) чи ще на шо? Опариша самі вирощуєте, чи берете готового, на стакани? Ой, клянусь революційно-шоколадним авангардом Ефіопії - ви таки лєпша риболовка на всю цю чухонську Швейцарію. І вобщє – яка ви красіва в цьому сарафані, кокошніку, і в рибацьких бахілах, - ну просто капєц, яка цаца!” При цьому він зробив вираз обличчя, притаманний хтивому коту по весні, даючи грайливою мімікою зрозуміти, що Надєнька – ще та красотуля.  
  А Надєнька розвелася, як дура, на цей голімий компліман (ну, тому що вона взагалі ніяких інших від Лєніна ніколи і не чула) і почала триндіти з лайливими інтонаціями за рибалку, мормишки, блесну і мудакуватих місцевих рибінспекторів.      
В общем, у Парвуса той борщ не відібрали, а дали спокійно дожерти.
Потім Лєнін з Парвусом зійшлися на тому, що німецькі бабки таки упускать не треба, а треба брати аванс. На цій мажорній ноті вони вдарили по рукам і вирішили обмити цей історичний консенсус.    
Коли мужики допили те, що було, то досить грубо й безкомпромісно погнали Надєньку копняками в магазин. Потім ще догнались, і стали з п’яними модуляціями читати вголос „Маніфест комуністів”. А до прочитаного іноді додавали свої брутальні коментарі і голосно ржали з цієї дурні. Особливо їм приколовся пункт про „обобществлєніє жон”. Лєнін почав верзти відверті непристойності і сказав, шо як тільки стане вождьом пролетаріату, то відразу введе „обобщєствлєніє жон” своїм вождьовським указом, бо він - кончений марксист і не допустить ревізії марксизму-лєнінізму.
 
  Ну, а потім був вагон, пломбований з усіх сторін, як зуб, і набитий різномастними революційними ушльопками; спітч перед масовкою на привокзальному броньовику, і сама революція. Лєнін пообіцяв народу, що як тільки стане їхнім вождьом, то відразу віддасть работягам все – землю, воду, водку, оргтехніку, заводи, і бабки, і ще зробить так, шо вони будуть самі главні. Але, коли став вождьом, то, як завжди, традиційно зробив все навпаки – відібрав і останнє.
Потім він системно винищив всіх ворогів трудового народу (які не встигли втекти). Чисто теоретично, після цього всі, хто залишився серед живих, мусили відчути вже якось на своїй шкірі „приход” щастя. Але того щастя, в перерахунку на душу населення, чомусь не стало більше. Тоді Лєнін зрозумів: це йому народ такий попався, що він сам собі – враг! І взявся винищувати сам цей народ під корінь. Він досить різноманітно і масштабно просував цю справу, але не встиг довести її до кінця (народу, мається на увазі).
За це вдячний народ і повідливав йому купу пам’ятників у граніті по всій країні – від краю і до краю.
От така історія.
 
П.С. І не забудьте сьогодні квіточки до постаменту.
Лєнін, кстаті, дуже любив криваво-червоні гвоздики.