Хто не вміє вирішувати проблем мирним шляхом, тому залишається лише  воювати.  Чому у нас така кривава історія? Та тому, що ми не вміємо культурно, мирно, адекватно вирішувати  свої основні життєві проблеми, і це риса не одного покоління, це наша віковічна традиція. Завалити проблему  горами трупів – це самий ходовий алогритм роботи в нашій сторонці. І хай не вводять вас в оману останні 60 рорків нашого формального миру. Пів світу тоді працювало на мир в нашому краї.  Дотепер ми так надоїли цілому світу, що вже можемо воювати баз жодних завад.
 
Як п’яні посиденькі неадекватних осіб логічно завершуються поножовщиною та уголовщиною, так і наше примітивне мирне, безпринципне та шахрайське життя логічно завершується масовим насильницьким вкорочуванням віку один одному. Просто озвіріння в душах людей від неможливості мирним шляхом вирішувати свої проблеми поступово накопичується і в один момент переваги мирного життя перестають   стримувати їх від виливу своєї ненависті назовні. Що можуть придумати собі 45 мільйонів голодних двоногих звірів, щоб знайти собі якийсь вихід та розраду? Правильно! Вбивати, вбивати і ще раз вбивати! Я готовий вбивати без жалю та докорів сумління і це є раціональна позиція, а не якийсь аварійний вилив емоцій. І мені байдуже, наскільки грішні мої жертви, хто кого швидше вб’є, чи я , чи мене,  наші люди в нинішньому вигляді втратили цінність як суб’єкти історії, як цивілізаційний актив. Чи будуть тут жити українці, чи ні, нашій землі більш ніж байдуже.
 
    В любу епоху, при любій цивілізації рабів та бидло ніхто не жаліє та не цінить. Українці мають цінність лише як окремі особистості, як допоміжний ресурс для заповнення прогалин в європейському біоценозі. Українська спільнота –це не цивілізаційний актив, це цивілізаційна обуза, цивілізаційна недоречність. В світі багато достойних етносів, яким не вистачає життєвого простору, а тут якась бидлоспільнота займає такий ласий шмат планети Земля! Тепер для української спільноти наступає період «швах». Це період критичних втрат. Це будуть критичні втрати як в кількості, так і в якості цієї спільноти. Чому в 20-му столітті український народ поніс такі рекордні втрати в усіх громадянських, світових війнах та голодоморах? В першу, чергу, через свою дурість, неорганізованість, несформованість як цивілізована нація. Якби в 1917-1920 роках завоювали б свою державну незалежність, не було б у нас жахливого комунізму, не було б таких політичних репресій та голодоморів, друга світова війна не перетворила б нашу країну на мясорубку. Тепер знову невдалий експеримент 1991-2010рр., втрата незалежності, всі ті самі внутрішні негаразди української недоспільноти... І що ждати далі, хто буде жаліти тих нікчемних українців?
 
       Якщо брати наш стандартний історичний цикл існування, то зараз ми наближаємось  до етапу силового розв’язання своїх життєвих суперечностей.  В черговий раз суперечності загострюються до такої межі, що лише силове протистояння може зняти існуючий потенціал напруги. Відомий принцип «немає людини – немає проблеми» трансформується в форму «менше людей – менше проблем». Одним словом, аутсайдерні технології рулять. Ми як спільнота, так і не вийшли з рівня середніх віків, коли грабіжники періодично нападали на поселення, вбивали, грабувати, забирали в полон і рабство людей. Манери життя з тих пір як би помінялись, але нових  механізмів вирішення внутрішніх проблем наша спільнота не набула. Поки над нами домінували зовнішні арбітри, ми ще змушені були вести себе більш-менш культурно, але варто було нам залишитись сам на сам – і бидляцтво, «скотство» примітивного народу поперло бурхливим потоком по всьому нашому життю.
 
    У нас один цикл життя - від війни до війни. Повбивати один одного  - і заспокоїтись – такий наш шлях до задоволення та успокоєння. «Махаловка», «стінка на стінку» - от де вершина нашого життєвого катарсису. Тільки втома від вбивства заряджає нас потягом до нового циклу мирного життя.  Ми радіємо від смерті наших ворогів – і це щире почуття, його не треба встидатись. Ми доросли до цього.  Нам ліньки мінятись самим та шукати шляхи взаємопорозуміння. Ні, нам легше вбити іншого, ніж знайти з ним спільну мову. І це мій вистражданий висновок.
 
Враховуючи ,що мій мозок фальш-стартів не видає, хотілося б розібратись, що означає цей мій настрій?  Що на нас насувається югославський сценарій?  Що ювілейні торжества з нагоди 100-ліття 1917 року відбудуться раніше строку? Не знаю.
 
  Резюме. Як смерть – неминучий фінал життя кожної людини, так і громадський конфлікт, громадська війна –неминучий фінал циклу нагнітання проблем всередині нашої примітивної , аутсайдерної спільноти. І поки що я не бачу жодної сили, яка могла б зламати цю жахливу закономірність.
Якби в 20-му столітті українська нація мала б достойних державних діячів, достойну інтелектуальну та духовну еліту, можна було б зберегти від безглуздої смерті декілька десятків мільйонів українських життів. Така ціна марнославства та лінощів нашої еліти.
 
П.С. Раніше мої «кровожерливі сентенції» збирали не більше 28 балів, тепер – 37. Тенденція, однак.