Примерно через два часа после взрыва президент Белоруссии Александр Лукашенко посетил место трагедии. Он возложил цветы на станции Октябрьская
Также белорусский президент потребовал «день и ночь» расследовать теракт. Лукашенко призвал силовиков не отказываться от помощи со стороны России.
 

Белорусская оппозиция опасается, что теракт в метро станет очередным поводом для «закручивания гаек».
 

Первые комментарии о взрыве в Минске на всех белорусских новостных сайтах: "КГБ взорвал", "провокация", "убийцы в погонах"...
Страшно, что первыми подозреваемыми в теракте стали те, кто по идее должен его предотвращать.
Может быть, власти и непричастны к взрыву.
Но то, что версия об их причастности не только не кажется невозможной, но и для многих является единственной, громче всяких лозунгов кричит об отношениях «власть - народ».
И еще: диктатура забирает свободу в обмен на экономическую стабильность и безопасность.
В Беларуси, где в последнее время невозможно купить валюту, сахар, масло, гречку, говорить об экономической стабильности невозможно.
И кажется, что даже для самых аполитичных безопасность тоже закончилась.
Андрей Ким
 
Как сказал корреспонденту "Yтра" источник в МВД Белоруссии, случившееся однозначно является терактом. А ожидаемое появление в Минске специалистов из ФСБ, по его мнению, может означать, что власти не исключают "грузинского следа".
 

Політика у тротиловому еквіваленті
 
Нещодавно трапилося неймовірне – теракт в Мінську.  
Мінчани шоковані. Для них, на відміну від росіян, подібне ще не перетворилося на статистику. Вони ще не звикли, що для певного кола джентльменів з хорошими манерами і в гарно пошитих піджаках вбивство людей на сьогодні є не більше, ніж інструмент політичного впливу на деякі процеси. Для початку, як мінімум, на ті, які відбуваються в головах у самих громадян. І сьогодні, після цих подій, у багатьох там буде диктувати свою політику таке звичайне і природне почуття, як самозбереження. Себе і своїх рідних.
А ще – ненависть до організаторів теракту. Це дуже енергоємне почуття; особливо, коли воно стає масовим. Практично зброя. Якщо закумулювати цю енергію і вказати їй конкретну ціль, то ця зброя здатна рознести вказану ціль на шматки. Як Чечню.  
Поки що невідомо, хто саме є замовником трагедії в Мінську. Судячи з озвучених версій на кшталт - „грузинський слід”, складається враження, що відпрацьовується не реально можливі варіанти, а безмежність фантазії спецслужб. Або – безмежність довірливості громадян до спецслужб. Як кому подобається.
Жириновський, як завжди, продемонстрував, що закомплексованість йому найближчим часом не загрожує. Це, каже Вольфович, вигідно Заходу, оскільки відволікає увагу від Африки. Ну, що на це можна сказати? Вольфич – голова! Я б йому палець в рота не поклав...
Але самі громадяни, при обговоренні можливих замовників, чомусь грузинів не споминають взагалі. І про Африку – ні слова. Проте дуже одностайно кивають в сторону... а ну, вгадайте яку? Еге, зюйд-вест. Чи норд-ост?.. Не можу зорієнтуватися без компасу. Краще я вам пальцем покажу, - це там, де потом і кров`ю накопичений такий безцінний досвід у цій делікатній галузі, що його найближчими роками не забудеш, не проп’єш. Такі кадри виховали... Стільки „дисертацій” захистили...
Треба віддати належне мінським КДБістам – терористів впіймали миттєво. Подивилися розмиті кадри відеокамер, полапали руками навколо себе і піймали парочку терористів. І якщо бацька був правий, коли казав, що руки-ноги цього лиха можуть рости з-за кордону, то піймані диверсанти мають таки непогану легенду, - чи то токарі, чи фрезерувальники... Лукашенко, як відомо, мужчіна суворий, але справедливий... Наказав своїм орлам задавати арештантам питання в радикальній формі і не перейматися тим, що люди скажуть. І це вже дало результат - хлопці розписалися до купи у всіх терактах, які були до цього в Мінську. Гарна, результативна робота (слідчих, мається на увазі). Я от подумав: скільки би я сам протримався, якби попав в лапи лукашенківського правосудія? Бо, якщо бацька сказав - без сантиментів, то пацани вже, напевне, так старались, що аж портупеї зіпріли. Бо, напевне, всім своїм відкормленим тілом – від кокарди до лампас – відчували, що коли святий Лука не отримає найближчим часом нашкрябане каліграфічним почерком сочінєніє на тему „Як я провів літо теракт”, то є шанс сидіти їм самим на металевій табуреточці напроти і мрійливо вдивлятися підсліпуватими очима в лампочку Ілліча, яка буде освітлювати їх перекошені від жаху писки в цьому „косметичному кабінеті”.      
«Я не верю Лукашенко, - Александр из Мурманска пишет. – Не верю и все тут».
Особисто мені після подібних подій – Домодєдово, Смоленськ – завжди споминається Порфірій Петрович з його незмінним - „А больше некому-с!..” Тільки от розраховувати, що сьогоднішній, замучений совістю реальний „раскольніков” признається, що це він - „убівєц”, не приходиться.
Не бачу я сьогодні підстав сподіватися на те, що досить значна частина політичних вбивств чи терактів буде хоч коли-небудь розкрита. Чому? Саме тому, що, напевне, не менше половини громадян на форумах, обговорюючи кандидатури замовників, кивають в сторону влади. Себто, значна частина суспільства живе з усвідомленням того факту, що вбивство керівництвом держави своїх громадян не є чимось фантасмагоричним. Скоріше – реальна практика.    
В цьому сенсі викликає зацікавленість спроба Буковського притягнути до суду пана Горбачова по чисто кримінальним статтям – віддання наказу на вбивство людей і реакція суспільства на цей почин. І скільки ж „гуманістів” кинулися закривати грудними клітинами свого останнього генерального секретаря... ну, далі ви пам`ятаєте. Кажуть – врем`я було такоє... Інакше не можна було... Він дав нам свободу!..
Я розумію. Їм же дали „свободу”... То що, заради наближення свободи вбивали людей в Вільнюсі, в Тбілісі? О, як у нас тут все запущене... І лікувати, напевне, вже пізно.
А, я здогадався! Мені було відєніє!
...Я бачу... Що це?.. Так, я бачу Михайла Сергійовича... він в костюмі і при галстуку. Його ліва рука характерно жестикулює, а права елегантно тримає  обсидіанового ножа ручної роботи. Манжети білої сорочки заляпані червоним. Як і скельця його окулярів. На жертовному столі лежить чергове, ще тепле тіло зі значком „Саюдіс”. Михайло Сергійович бере ножа двома руками, підіймає його над головою, і просить Кукулькана прийняти ще одну жертву заради свободи!.. Хрясь!... ще одна пляма на манжетах. Але то херня, бо у нас є "Ваніш" і ліберальна преса - відмиють.    
Певна справа - як можна за це судити сьогодні людину, яка у 1990-му році отримала справку з мокрою печаткою аж від самого найсвятішого нобелівського комітету, де буквами по білому написано, що Горбі – борець за мир, а не голімий урка? Це ж, практично, індульгенція, а точніше – ліцензія на відстріл громадян. А 1990-тий був таки врожайним на „мирні” рефлексії нашого найяснішого Генерального Цісаря. Оточив військами Баку і трохи повоював. Результат – 130 трупів.
Говорухін, якого тяжко запідозрити у надмірних симпатіях до інородцев, так описує захоплення Баку військами.
В ночь с 19-го на 20-е в город всё-таки вошли войска. Но Советская Армия вошла в советский город… как армия оккупантов: под покровом ночи, на танках и бронемашинах, расчищая себе путь огнём и мечом. По данным военного коменданта, расход боеприпасов в эту ночь — 60 тысяч патронов. На сумгаитской дороге стояла на обочине, пропуская танковую колонну, легковая машина, в ней — трое учёных из Академии наук, трое профессоров, одна из них — женщина. Вдруг танк выехал из колонны, скрежеща гусеницами по металлу, переехал машину, раздавив всех пассажиров. Колонна не остановилась — ушла громить «врага, засевшего в городе
 
Том де Ваал, британський журналіст:
Был обстрелян автобус с мирными жителями, и многие пассажиры, в том числе четырнадцатилетняя девочка, погибли.
 
Тут треба зауважити, що у політичного керівництва на той момент був досить вагомий аргумент для виправдання вводу військ – вірменські погроми, які, начебто, були інспіровані Національним Фронтом. Але, як ми знаємо, люба справа потребує певної організації. «Учительская газета» (№ 5 1990 г.) писала:
В конце прошлого года жилищные конторы по всему городу (Баку) потребовали всех заполнить анкеты, якобы для получения талонов на продукты. В анкетах нужно было указать и национальность. Когда начались погромы, в руках экстремистов оказались точные адреса: где живут армяне, где русские, где смешанные браки и т.д.
 
Після Баку краснознамьонні танкісти отримали вікторію в Вільнюсі – атакували телецентр і з боями захопили його. На бойовому рахунку – 14 трупів.
Війська постояли якийсь час навколо телецентру, але без бойових дій зі сторони Саюдіса їхня наїжачена присутність досить швидко стала виглядати абсолютно по-ідіотськи. Москва, на запити про причини цієї стрілянини, відповідала абсолютно неадекватно. Хто конкретно надав наказ посилати танки, так і не вияснили.  
Ще я пам’ятаю той маразматичний ролік Невзорова, який був запущений на ЦТ. Називався він - „Наші” (в тому сенсі, що литовці – „не наші”). Тоді перший раз по ТВ чітко прозвучало, що прибалти вже таки не „їхні”. І голос за кадром, сповнений драматизму, говорив якусь дурню тіпа – „…им плюют в лицо, а они – стоят”. Ну, постояли трохи опльовані, та й пішли геть звідтіля. На родіну.
Аби литовцям було не так скучно без есесесера, мироносець Горбі трохи пізніше  організував їм енергетичну блокаду. Чисто на добру пам`ять. Але, це вже по совдепівським міркам - практично вегетаріанство. Такий собі людожер без апетиту.  
Ну, а після того, як Росія здобула незалежність (до сих пір деякі задаються питанням: від кого Росія стала незалежною?), то теракти і політичні вбивства стали просто нормою життя. Саме страшне, що ментально значна частина росіян вважає це невід`ємним правом держави. Як право васала на першу ніч.
 
До речі, тут якось мені закинули питання:
Интересно, насколько адекватно такое восприятие реальности, что Аль-Каида - американский проект, и они сами взорвали свои небоскребы, чтобы иметь, так сказать, моральное право сделать марш-бросок в районы, богатые нефтью? На мой взгляд, это чистой воды шизофрения. Или паранойя. Кому что больше нравится.
Навіть не знаю, що відповісти. Напевне, параноя краще. Оскільки сучасна психіатрія демонструє відверту гнучкість щодо діагностики цієї патології. Сьогодні під цей діагноз легко попадає особа, яка періодично висловлює ідеї чи погляди, які можуть суперечити загальноприйнятим. Круто. Ось, для прикладу, Діма Табачник, - він висловлює загальноприйняті погляди, чи суперечить їм?
Що до того, що американці „сами взорвали свои небоскребы”.
Ще вчора я орієнтувався на здоровий глузд, який досить скептично відносився до версії, що Пентагон таки був атакований Боїнгом. Себто, скептично відносився до (страшно сказати...) офіційної інформації. На підставі чого? Повторюю: на підставі здорового глузду. І ось цих фотографій. Хочу нагадати, що за офіційною версією літак згорів без залишку. От все, що там було – крилья, шассі і хвости – згоріло. А також – двигуни з усією напханою туди керамікою.
 

Так ось: вчора у мене ще були якісь сумніви відносно можливості подібного, а сьогодні – ні.
Згорів? - так точно.
Вірю на слово!
 

Тепер мене цікавить таке питання: чи можуть сьогодні спецслужби нашої держави захистити своїх громадян від появи місцевих „токарів” і „фрезерувальників”?
Точніше так: хто вірить у те, що Служба Безпеки України під керівництвом професіонала і патріота пана Валєри в принципі заточена на те, щоби захищати нас з вами? Опа! - ліс рук... Респект нашим органам – повна довіра, повага і підтримка населення. Мені, правда, тут кажуть, що у нас Моссад громадян краде, як вагонний шлепер чумайдани, але ж то Моссад... Там пацани, якщо треба буде, то й самому Валєрію манікюр зроблять.  
Відповідно можна припустити, що і „братське” ФСБ також не сильно відчуває притиснення з боку своїх українських колег (чи підлеглих?).
Відверто кажучи єдине, на що сподіваєшся, що за ці двадцять років хоч якась частина нових кадрів стала відноситися до України, як до своєї суверенної держави, а не „союзної” республіки з хазяїном в Кремлі, а до нас – як до своїх співгромадян, а не політичних ворогів. Все ж таки щось помалу змінюється в масовій свідомості, і спецслужби тут навряд чи можуть бути винятком. А втім – час покаже.
Пам’ятаю, як після рязанських „ученій” на НТВ була передача, де зустрілись робітники „плаща і кинджала” з мешканцями того будинку, в якому, власне, все й відбувалося. Дискусія сторін залишила надзвичайно сильне враження. Квінтесенцією цієї зустрічі можна було б вважати повну недовіру громадян до спецслужб своєї держави. Не дивно, що після цього свободу слова в Росії швидко закатали в асфальт.
І є враження, що в Україні політичне керівництво держави, в силу своєї недолугості і тупої жадібності, явно схильне піти натоптаними слідами отого клишоногого ведмедя. Як далеко вони здатні піти по цьому шляху? – Бог його знає...      
Так чи інакше – ми, рядові громадяни, на сьогодні є досить вразливі, як об’єкти, для любих агресивних дій. І той факт, що у нас інших спецслужб, окрім наявних, поки що нема, змушує задаватися питанням про їх професійний і моральний стан. А також про те - ким і чим вони керуються в своїх діях на даний момент. І чи можливий такий варіант, що у нас одного разу відбудуться й свої „ученія” на зразок рязанських?  
 
Себто, що вони є реально для нас сьогодні – захист? чи загроза?..