Номер 17-й , як завжди, ледве встигав на вранішню перевірку. Він страшенно стомлювався за день та не висипався вночі. Боліли руки та спина від  напруги  біля своєї учбової бузуки, від безперервних команд центуріона: “Люціанський об’єкт! Цілься! Стріляй!” І цілитись треба було добре, бо за кожне невлучення бузука карала - стьобала  енергетичним  батогом так, що  очі вискакували із зіниць,  два-три невлучення, і  маєш втрату свідомості та  ще й два дні карцеру на одній воді на додачу.
Студіози центурії “Смерть люціанам” шикувались  на плацу,  намагаючись відігнати сон та мати свіжий та бадьорий вигляд. Центуріон Нейл дуже не любив, коли  студіози були схожі на  “мокрих цвіркенів”, як  він часто казав.
- Студіози! Увага! Шикуйсь! – гаркнув центуріон.
Сьогодні він сам мав вигляд мокрого цвіркеня, мабуть, отримав прочуханку на раді центуріонів. Це було і добре, і погано, бо зараз на плацу він так їх ганятиме, що ненависна бузука здасться їм  ніжною та  ласкавою, як  власне  ліжко.
-  За що ми, циклопи, ненавидимо люціанів! – зразу ж почав центуріон декламувати вранішню молитву, так ні до кого і не причепившись.
- За дикість!  –  радісно гаркнули студіози.
Молитва, дякувати Високому Володарю, була довга, і за цей час можна було доспати – тільки всі три ока повинні бути широко розплющені,  а рот повинен був кричати давно і навіки завчені слова молитви.
- За хобітську, телячу мову! .. За двоокість!... За безрогість!...  –  справно кричали в лад студіози, хоча більшість з них спала – навчишся, коли хочеш жити!
- За що ми будемо безжально вбивати безрогих люціанів, наших  ворогів?
- За те, що  кажуть “шо” замість “чьто”!  Ха-ха-ха! -  В цьому місці потрібно було взятися за живіт на похитатися з боку в бік.
- За те,  їдять сало! Фє-фє-фє! - Тут потрібно було зробити вигляд, що блюєш.
Ну, і таке інше.  Номер 17- колись спитав у центуріона, а що воно таке, оте “сало”, на що отримав дуже туманне пояснення, і , як він зрозумів, сам Нейл не мав уявлення, що то таке. Всі вони їли синтет-їжу, дуже поживну, як їм казали, але інколи надзвичайно огидну на смак.
Молитва закінчилась. Центуріони приготувались до кросу, але!
- Студіози! Дякуйте Високого Володаря! Сьогодні день його Посвячення, тому він дарує вам день відпочинку - тихо сказав центуріон і заплющив два крайніх ока, неначе від болю.
- Після сніданку ви будете дивитись фільм про Високого Володаря, а потім  фільми про війну Великих Циклопів з мерзенними люціанами – майже пошепки сказав Нейл і, похитуючись, пішов в їдальню.
Студіози помарширували за ним.  Номер 24-й, який стояв в шерензі попереду 17-го, повернувся до нього, та моргнув одним оком, посміхаючись.
- А нашого Нейлика добряче вчора віддубасили! – сказав він майже беззвучно,  одними губами.
Це було страшне порушення, але 17-й посміхнувся йому у відповідь. 24-й дуже йому подобався. Він був сильний та спритний, один з найкращих студіозів,  він не так стомлювався, як більшість, і в нього ще були сили інколи жартувати.
Фільм про ВВ 17-й майже весь проспав, виструнчившись на стільці та широко розплющивши очі.  Крім того, він ще і запам’ятав фільм, хоч і не усвідомлював його зміст.  Часто їх заставляли переповідати фільми і горе тому студіозу, який не міг розповісти, що там показували.  А от фільми про війну 17- й дуже любив. Коли відважні кадети знищували мерзенних люціан, топтали їх черевиками, коли поливали їх волохаті  безрогі голови  вогняним шквалом бузук, о, це було чудово! 17-й вже не міг дочекатися, коли закінчаться його студії, і він зможе так, як Прекрасний Йорк, знищити літак з мерзенними, або як Відважний Янк, підірвати торгівельний центр з тисячами люціан.
Сьогодні був новий фільм, про Вогняного Карга, який спалив ціле місто дикунів люціан. Ну дійсно, невже вони не дикі створіння, ці люціани? В них навіть немає Великого Володаря, нехай вічно триває його влада, Який Дарує Їжу та Притулок Всім, немає Великого  Царя-Повелителя, що володіє всім - всім - всім. І всіма заводами синтет-їжі, і всією нафтою, і всім  газом, і всією землею, і  всіма нами, циклопами.  Він один тільки має право вирішувати, що, кому і скільки потрібно, і тому у нас на планеті порядок та  достаток. І  у кожного циклопа завжди є їжа та навіть власне ліжко!  
Раптом 17-й помітив, що 24-й дивиться на нього та посміхається дуже якось образливо, неначе він, 17-й, не студіоз останнього року навчання,  а якийсь школярик-малолітка.  Після фільму інший центуріон, а не Нейл, провів студіозів до їх спальні, сказав, що Нейл захворів, наказав сидіти тихо, бо  власноручно всіх повбиває, замкнув їх, та й пішов собі геть. Це був рідкісний подарунок долі! 17-й не пам’ятав, чи було в них коли таке щастя - залишитись самим, без роботи та без нагляду центуріона. Студіози попадали на свої ліжка та почали розмовляти між собою. 17-й підійшов до 24-го.
- 24-й! Чому ти сміявся з мене там, у кінозалі? – спитав він.
- Ти такий  наївний! Невже ти віриш всім цим фільмам? –  дуже тихо сказав 24-й і засміявся.
- Як це, наївний? Ти хочеш сказати... – відповів 17-й.
- Так! Ти ж не дурний хлопець,  це все брехня - останні три слова тільки губами сказав 24-й.
17-й отетерів.  Раптом він подивився на все своє життя зовсім іншими очима, немов би 24-й відчинив трішки свою голову, і 17-й побачив там дещо страшне і  вражаюче, чому він не міг підібрати назви, чи якось це усвідомити та зрозуміти.
- Ти знаєш, ми не циклопи – дуже тихо і дуже серйозно сказав 24-й.
- А хто?  - з жахом спитав 17-й, вже знаючи відповідь.
- Ти знаєш – відповів 24-й.
- Ні! - засміявся 17-й. - Ти завжди любив жартувати! А три ока, а роги, а зріст! Ха, це ти наївний! – 17-й майже заспокоївся, приводячи сам собі ці докази власної “циклопності”.
- Третє око та роги нам вживили, коли ми ще були малі.
- Брешеш! – закричав 17-й.
- Тихо – з острахом сказав 24-й. - Перш ніж репетувати – перевір.  Закрий крайні очі, тільки обережно, щоб ніхто не бачив.  Нахились до підлоги, наче в тебе щось впало.
  17-й впустив свій жетон, та нахилився до підлоги. Закрив ліве око, потім  праве. Запанувала темрява. Він помацав третє око на лобі – воно було розплющене. 17-й піднявся з підлоги з жетоном в руках і жахом в очах.  В нього ніколи не було достатньо часу звернути увагу на те, що його третє око, гордість кожного циклопа,  чисто бутафорське, і нічого не бачить.
- А мені сподобалось, як Карг отам на горищі палив люціан! Таке полум’я було  класне!  -  сказав 24-й  з ідіотською посмішкою на обличчі,   і 17-й зрозумів чому. До них підійшов 35-й,   дуже неприємний студіоз, він мав славу стукача.
- Ага, а ще отам, де вони з Фелтом стрибають з хмарочоса! – таким же тоном продовжив 17-й, і 35-й мовчки пішов далі.  Його увагу відволікла гучна розмова на другому кінці казарми. Там сперечалось декілька студіозів.
- Що? Я схожий на того мерзенного! Що ти несеш! – кричав 13-й,    випроставшись на весь зріст та уже гамселячи когось із студіозів.
- Я ж не казав, що ти люціанець, я просто сказав, що ти дуже схожий на того, що йому Вогняний Карг  випік очі. Вони були такі ж світлі, як твої! І все! - виправдовувався той, що образив 13-го.
- Ха! Саме такі світлі очі, як мої, у Прекрасного Йорка! Колір очей не має ніякого значення! – розмахував руками ображений, весь червоний  від люті.
-  Бідні дітки! Вони сваряться, хто з них більше  циклоп, а хто менше люцианин! – засміявся 24-й.
- 24-й, послухай мене. А чому тоді ти, та ще декілька наших студіозів,  зростом майже такі, як наші центуріони, які без сумніву  циклопи? – спитав 17-й.
- Хлопчику, любий, ти в своєму житті не бачив ні одного живого циклопа, – одними тільки порухом губ сказав 24-й. - Вони в два рази вищі на зріст та вдвічі ширші в плечах за нашого Нейла.
- А Нейл?...
- Так. І Нейл, і інші центуріони та все керівництво школи. Це ті щасливчики з нас, люціан, які виховують наступне гарматне м’ясо – нас з тобою.
- Звідки в тебе ця інформація? Ти впевнений, що не хворий? – спитав 17-й.
- От, саме дякуючи кривавій лихоманці  я це все знаю – сказав 24-й і саме тут відпочинок закінчився, бо студіозів повели до церкви на молитву за Великого Володаря, нехай вічно триває його влада.
24-й тільки встиг сказати 17-му, щоб він мовчав, як риба, і поводив себе, як завжди. Дещо пізніше, коротким фрагментами, 24-й переповів 17-у свою історію. Всю цю жахливу інформацію, яку відкрив 24-й, він отримав, хворіючи на криваву лихоманку. Він тоді ще був малий, і не все відразу второпав. Зате добре запам’ятав.  Пізніше він все осмислив та зрозумів.
Кривава лихоманка дуже неприємна хвороба, заразна, дуже довго проходить, але рідко коли призводить до смерті. Кожен, хто захворів,  майже одразу втрачає свідомість і його вкладають в лікувальну капсулу на місяць, а то й на довше, поки студіоз не прийде до тями.  А 24-й змалку мав міцне здоров’я, і хвороба в нього протікала у дуже  легкій формі, через тиждень він опритомнів, свіжий та бадьорий. Але вилазити із тихої та турботливої живої капсули він не мав ані найменшого бажання – адже життя студіоза дуже важке. Тому він цілий день, поки в лазареті товклися лікарі та санітари, тихенько дрімав, зате вночі 24-й покидав свій притулок і грав у розвідника. Він обстежував все, що було не замкнене, дуже обережно та тихо.
І ось що він почув та побачив. Центуріони після того, як засинали знесилені студіози, таємно збиралися в одній кімнаті та пили якусь «ворілку». Вони самі варили її у підвалі школи з синтет-їжі, і дуже її полюбляли. Після того, як вони її випивали, то починали багато базікати, сперечатися, а інколи і битися. От із цих розмов 24-й і отримав всю ту страшну інформацію про справжнє походження студіозів.
Найдужче 17-го вразив опис справжнього циклопу, якого всього один раз бачив 24-й. Це була пишно вбрана істота, схожа на всіх нас, шкільних, рисами обличчя, рогами, третім оком посередині лобу, але  велетенського зросту, з товстою,  як у слона, шкірою сірого кольору.  В ту ніч центуріони перепилися до повної втрати розуму і вранці не відповіли на  виклик циклопів.  24-й вже вкладався в свою капсулу, коли почув віддалений шум та крики центуріонів. Він вибрався знову і в шпарочку в дверях кинув тільки один погляд на картину побиття центуріонів циклопом і  тихо та поквапливо повернувся. Серце його калатало як несамовите, а  жах  затьмарював розум.  Наступні три ночі він нікуди не виходив, а там і настав час «опритомніти» та повернутись до шкільного життя.
    24-й добре усвідомив, що всі вони в школі – не циклопи, але те, що вони таки люціанці, закляті вороги циклопів, він зрозумів поступово.  17-й теж нічого не розумів.
-   24-й, поясни мені, навіщо тоді циклопи піклуються про нас, годують, виховують?
-   Піклуються! Який ти смішний! – засміявся 24-й. - Це вони нам кажуть постійно, що піклуються, а насправді вони вирощують нас аби як для того, щоб використати для знищення собі подібних.  Адже циклоп занадто несхожий на  люціанця, щоб відправити його на планету люціан для шпигунства чи війни. Та й шкода своїх, а ми – ми інша справа. Ми яничари.
-   Хто такі  яничари? – запитав 17-й.
-   Були колись в історії люціан такі солдати, вкрадені діти ворогів, яких виховували в ненависті до своїх батьків та посилали убивати їх.
-   Гей, 24-й а хто такі батьки? – з подивом спитав 17-й.
-   Та ну тебе, ти повна темнота! І циклопи, і люциани народжують та виховують своїх дітей самі, а не в родильних капсулах, і не  в школах.
-    Невже як коти та собаки? – взагалі вирячив очі 17-й.
-    Так. Ми такі самі тварини, як і вони. Тільки трішки розумніші, – посміхнувся 24-й.
Відразу ж після цього їх  розмови припинилися, тому, що почався останній курс  навчання і студіозів розділили на менші спеціалізовані  групи. 24-й опинився в групі по вивченню традицій та звичок люціан – для шпигунської роботи, а 17-й вивчав люціанську космо-техніку, і тепер 17-й розумів, чому. Кораблі з яничарами-убивцями хтось повинен же пілотувати. Спочатку 17-й зрадів,  адже пілоту власноруч нікого не потрібно буде вбивати, але  потім йому стало дуже сумно.  Це ж він привезе смерть на свою рідну планету, де живуть його брати по крові, де вони народжують та люблять своїх дітей. Як  собака Маня, яка жила в їх їдальні.  
А тим часом наближався  випуск. Студіозам повідомили, що скоро їм тимчасово, на час бойових дій, демонтують роги та третє око, а потім всі вони отримають «легенди» -  вигадані історії їх нібито люціанського  життя.
- Високоповажний центуріон Нейл! А як же  наш зріст? Адже люціанці карлики? – запитав якось ввечері один із студіозів.
- Не хвилюйся, 45-й!  Не такі вже вони і карлики. Ти ж бачиш, майже всі ви нижчі за мене, ви ще дуже молоді циклопи, а хто вищий,  ті будуть задіяні на  інших об’єктах -  сказав Нейл тихо, нахиливши голову.
«Ти дивись» – подумав 17-й – «а йому все ж-таки інколи буває соромно нахабно брехати нам у вічі».  Перед самим демонтажем  їх  циклопських ознак, під час кросу 24-й   посміхнувся 17-у і помахав рукою, ніби прощався. В очах його був сум  і  рішучість  одночасно.  «Буде тікати» - подумав 17-й, але як і куди – незрозуміло.  17-й вже знав, як пілот, що їх школа знаходиться на астероїді  і втекти з неї практично неможливо. Але 24-й – герой, може, йому і вдасться, допоможи йому Великий Володарю.  
З тих пір 17-й  більше ніколи не бачив 24-го і не знав, що з ним трапилось. Нічого не запитувати  у Нейла у нього вистачило глузду.   Тим часом всім студіозам  видали  люціанські особисті картки,  і в них вперше в житті з’явилися імена.  Це були прості люціанські імена, такі як Литвиненко, Величко, Луговий, Ковтун, Левченко.
- А я хотів бути Сталевим Гардом… - засмучено сказав 13-й.
- Але це ж не справжнє твоє ім’я, а на час бойових дій. Після першої ж успішної операції ти одержиш справжнє циклопське ім’я, як справжній воїн – знову тихо і дивлячись в підлогу сказав Нейл.  А 17-й ніби побачив в його голові  якісь земляні горбочки, в які були ввіткнуті дерев’яні хрести.  Що це було, 17-й не знав, але він чомусь відчув смерть в цьому образі.  «Правду казав 24-й» - думав 17-й – «ми гарматне м'ясо, може навіть одноразового використання.»
А от 17-у дісталося саме смішне ім’я – Бузина.  Хлопці реготалися над ним, хоча до пуття ніхто і не знав, що то воно таке. Навчання продовжувалося, а 17-й думав,  чи можна вважати їх, студіозів, зрадниками своєї раси. І вирішив, що не можна, адже вони нічого цього не знали! Їх виховували, як циклопів, у ненависті до люціан.  А от центуріони – зрадники. Бо вони все-все знали. Але їх теж не дуже то і звинуватиш – адже вони рятували своє життя,  хоч і достатньо мерзенне та нікчемне, заради тої паскудної синтет-їжі, заради хмільної ворілки. Ну що ж, вони зробили свій вибір. 17-теж його зробив. Він вирішив спробувати втекти, а якщо не вийде, то краще вже смерть. І він зробить це – у нього вистачить сили духу…  
   Дякую тим, хто прочитав!  Інші  мої твори розташовані на   http://zhurnal.lib.ru/w/welychko_w_o/