«Всі ми загрузли в болоті, але дехто із нас дивиться на зірки»
                                                                 Оскар Уайльд
 
Чесно кажучи мені не зовсім зрозумілі той розпач, який декого відвідав і той ажіотаж, який сколихнув журналістську спільноту у зв’язку із новопризначеною прес-секретаркою нашого Гаранта.
 
Можливо, я вже перебуваю в такому віці, коли перестаєш дивуватися будь-чому?
 
А можливо, через те, що не мав особистого щастя бути знайомим ні з самою головною фігуранткою скандального дійства, ні з її творчими наробітками (головредактор «Савік Шустер студії» мені ні про що не каже, бо саме з 2008 р. я продукцію Шахвіка практично не споживаю), як мало що знаю про її звитяги на громадському поприщі? А тому на особистому рівні ця подія мене не зачепила.
 
А можливо, тому, що якось, ще років зо два тому, один  із наших метрів з прізвищем на букву Г.  у приватній розмові зі мною означив київську (читай українську) журналістську тусовку  як  суцільну смердючу субстанцію на ту ж таки букву. Ну, а що можна очікувати від одного із інгредієнтів тієї субстанції, яка на думку ще одного метра якісно така ж сама як і «еліта» тільки на іншу буковку?
 
І дивуватися та обурюватись із приводу фортелю, який відчебучила ця кобіта не варто.  А варто розібратися в самих собі.
 
Десь в середині 90-х, на якійсь міжрегіональній тусовці, ми під коньячок намагались коротко сформулювати кредо українського журналіста. Вийшло щось таке.
 
Журналіст мусить бути об’єктивним, порядним, максимально можливо незалежним та незаангажованим, постійно перебувати в опозиції до будь-якої влади і трохи ліваком.

Невдовзі  я для самого себе  в це формулювання вніс одне доповнення і уточнення.
 
Доповнення таке – для здорової злості журналіст перманентно мусить бути трохи голодним.
 
А уточнення стосувалось взаємостосунків із опозицією. Журналіст повинен перебувати не просто в опозиції до влади, а в особистій опозиції.
 
Справа в тому, що однією із найголовніших якостей справжнього журналіста, а не щелкопера (писаки) є об’єктивність. А об’єктивності можна досягти лише за умови максимально можливих незаангажованості та незалежності журналіста.
 
Сама ж по собі належність до опозиційних сил аж ніяк не гарантує журналісту його незалежності. Мало того – його ангажованість може бути навіть сильнішою - дискомфортне будуть тиснути певні моральні обставини чи зобов’язання.
 
Бо кожне публічно мовлене критичне слово не в бік влади, а стосовно соратників (навіть якщо вони останні покидьки) часто-густо багатьма буде розцінюватися як зрада.  Як точнісінько так буде розцінюватися будь-яке добре слово на адресу влади, навіть якщо вона на те заслуговуватиме.
 
А так не мусить бути.
 
Бо якщо ти маєш певні життєві принципи і, живучи за цими поконами, ти з одного боку в ладу із власною совістю та оточуючими тебе людьми, а з іншого – зовсім не в ладу із існуючим станом речей, то мусиш намагатися максимально дотримуватися тих принципів, а не правил гри, за якими тобі пропонують жити сили, які отой самий стан речей і створили чи створюють.
 
В нашому випадку це стосується і влади, і так званої опозиції.
 
Втім, ситуативно, якщо якісь дії чи прожекти хоч влади, хоч опозиції не суперечать твоїм принципам (і якщо такі взагалі маються), то заради тієї ж таки об’єктивності, ти можеш підтримати хоч владу, хоч опозицію.
 
Але, повторюсь, аби дозволити собі таку розкіш – треба бути максимально можливо незалежним. Тим паче, коли справу маєш із нашою владою та нашою опозицією.
 
Бо тут можуть виникнути інші моральні перепони. Справа в тому, що в українських реаліях як у владі, так і в опозиції стільки моральних виродків та інших лайнюків, що підтримуючи ті чи інші їхні, най навіть і найкорисніші ініціативи, ти, в дефініціях Сергія Грабовського (правда, озвучених трохи з іншого приводу ), ризикуєш сам опуститися до плінтусного рівня отих самих покидьків.
 
Що в такому випадку робити я напевне не знаю. Давати якісь конкретні рецептурні поради не берусь. Мабуть, що тут кожен повинен вирішувати сам для себе наскільки він готовий опуститися та забруднитися, тобто все залежатиме від індивідуально-встановленої планки моральної гидливості.
 
Інша справа, якщо вірити анонімному знайомцю Юрія Луканова, у 99 відсотків вітчизняних акул пера згадана планка плутається десь попід ногами і лишень заважає жити, а то її і просто не існує. Можливо, згаданий відсоток дещо і завищений, але мабуть що не дуже то й сильно. Що само по собі оптимізму не додає.
 
Тим паче, що у так званих нонконформістів мається своя, здавалось би логічна і неубієнна аргументація, щодо необхідності, як на мене не дуже то й природнього,  злягання із владно-опозиційними структурами.
 
Мовляв, хто як не ми, пішовши на співпрацю (читай вклавшись під) із тими клятими негідниками спроможемося зробити їх менш негідними. Це з одного боку, а з іншого аби не бурхлива діяльність журналістів, котрі в той чи інший спосіб набули статусу держслужбовців, то життя їх колег, які такого статусу не мають, було би важчим – головно в сенсі здійснення професійних обов’язків.
 
Зокрема, в якості наочного прикладу, наводиться прийняття ВР та підписання Президентом законів про інформацію, які розроблялись і лобіювались в першу чергу екс-журналістами – провладною Оленою Бондаренко та опозиційним Андрієм Шевченко.
 
Так то воно можливо й так, аби не одне але… Судячи з усього ці закони, на думку деяких фахівців «чергова "мертва" правова норма».  Отаке  от «полегшення»…
 
Взагалі-то, теза про те, що через входження у владу чесних, порядних, фахових і розумних опозиціонерів, можна вплинути як на самих владоможців, так і сприяти необхідним реформам не нова.
 
Втім, про ту негативну роль щодо формування теперішньої панівної верстви і фактичного нищення системної опозиції в Україні, яку відіграли і продовжують відігравати так звані входженці якось вже писалось. Правда, стосувалось це в першу чергу політиків.
 
До речі, один із перших апологетів такого входження, «батько» так званої конструктивної опозиції,  В’ячеслав Чорновіл незадовго перед загибеллю змушений був констатувати хибність такої позиції:
 
«...Не треба було йти у владу - ось основна помилка. Не говорити президентові: ми будемо вас підтримувати, а ви призначте наших людей. Каюся, і моя провина є. Хотів, щоб партія все ж таки була представлена у владі. Хоч окремими острівцям. І що в  результаті отримали?»

Але, я сьогодні про журналістів.  В нашому середовищі теж вже тривалий час точиться полеміка, як з приводу входження/невходження у владні структури, так і про підтримку тих чи інших владних ініціатив. (Про співпрацю із так званою парламентською опозицією та про моральні аспекти такого співробітництва більше ніж я вже сьогодні сказав якось іншого разу.)
 
Як на мене, найпоказовішим прикладом такої полеміки стало 8-річної давнини з’ясування позицій поміж  Андрієм Шевченком із його Маніфестом та Андрієм Бондарем із його відповіддю на це послання.
 
Олександр Черненко, котрий нещодавно ту полеміку оприлюднив, зауважує, що вона і дотепер «не втратила актуальності, хоча  і не дає відповідей на ті питання, які зараз стоять перед нами».  А «по багатьом питаннях» у нього і досі  «відповідей немає».
 
В мене теж не на всі питання маються остаточні відповіді.
  
Але зважаючи з одного боку на сентенцією Андрія Шевченка з приводу доцільності входження у владу: «Ми знаходимо місце для мізинця, ставимо туди ступню, працюємо, якщо потрібно, ліктями і розширюємо простір свободи. Ми не мріємо і не будуємо схеми – ми діємо. Ми не боремося – ми доносимо наші цінності і втягуємо інших у нашу гру.»
 
А з іншого – на слова Андрія Бондаря: «Я точно знаю, що належить мені: це стіл, комп'ютер і вільне право вистукувати на ньому те, що мені диктує моє сумління й талант. І я не претендую на щось більше. Це і є мій "бій", у якому я відстоюю свою, за висловом Юрія Андруховича, останню територію. Бо іншої не маю».
 
Мені ближча і зрозуміліша позиція останнього, бо й дійсно:
 
«Не треба примушувати себе бути  вільним,  треба просто бути ним»
 
Ну, а що стосується  конкретних входженців у владу від журналістики (в т.ч. і нової президентської прес-серетарки)  чи навіть професійних опозиціонерів звідтам же, то як свідчить практика, переважна більшість із них перестають бути журналістами, а трансформуються в кращому випадку у звичайних чиновників, а в гіршому в щелкоперів.
 
І повернення звідти майже не існує.
 
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола»