Олексій Івченко.
 
Ви не можете висловити свою мету, свою мрію? Ви не знаєте, що є ідеалом в житті? Ви не знаєте, що хоче ваша душа? Ви не знаєте величі і вершини? Скажіть "мерседес". Повільно скажіть. Зі смаком. "Мер-се-дес". Ес п'ятсот. Тюнінгований АМГ. Повільно скажіть це. Відчуйте. Потилицею, руками, спиною, задницею... О-о-о-о-о! Втілення мрії! Вершина досконалості! Вартувало! Вартувало і вартує бути на варті Держави! Віддати себе на жертовник боротьби за Націю! Думати про Україну! Кожен день, кожну годину! Бо Україна то не щось ефемерне, то не ріки-гори-море-степ, то не той підлий свинуватий народ, то не ріки крові і високі могили! Задовбали плАкати! Треба жити! Треба своїм прикладом показувати шлях до звершень!...
 
Несвідомі ідіоти та різні продажні шкури кажуть, що якби Ярослава Стецько зараз встала, а разом з нею Ярослав Стецько, та Степан Бандера, та Микола Лебідь, та Роман Шухевич, то ліг би Олексій Григорович Івченко за найближчою клунею, яко безвинна жертва горлорізів бандерівських... Але ж ми не варвари! Ми знаємо, що кожний бореться як може. І має ж бути якась винагорода за жертви? А як ви хотіли – на всіх винагороду? На всіх не ділиться! Тим паче, що всі оті, які по лісах бігали з автоматом та по Сибірах сиділи, винагороди, кажуть, не хочуть... Кажуть, хочуть аби тільки Україна була, аби в Україні людям добре було... Ну то от і є вона – Україна. А решта прикладеться... Головне – не застаріти. Щоб в ногу. З прогресом. Зі світом. З "Мерседесом".
 
Олексій Григорович не носить, а возить з собою в багажнику "Мерседеса": запаску, домкрат, виборчий список "Нашої України" (все це однакові речі – для екстренної допомоги на життєвому шляху), дві снігурки (прибились приблудні... обігрілись та від'їлись, та так і лишились тут жити... ну, не виганяти ж їх?), газовий балон (це по блату брав, дешевше... туркменський, на дачу)!
 
Михайло Папієв
 
Міша в дитинстві любив байки. Улюблена була "Мартишка і ачкі". Щось таке невловимо-рідне струменіло з рядків цієї байки... Так впізнаваний був персонаж її – такий зворушливо-невмілий, такий старанний, з такою самовідданою любов'ю до окулярів...
 
Михайло Папієв носить з собою скромний шкіряний портфелик. У портфелику: шість пар пластмасових китайських окулярів (а я ябу!? звідки я знаю які у них всіх діоптрії?! я шо окуліст?! от народ! дай їм – а вони носа крутять! Ну шо за народ!? Ну хіба їм вгодиш?! Працюєш, розриваєшся – а їм окуляри не підходять! Як я вам поміряю 3 мільойна пар каждому міжосьову відстань та плюс-мінус!? Вєтєран? Воював? Палучі ачкі! Не ібе! Раз воював тоді, а тепер терпиш – значить сліпий! Палучітє-распішітєсь! А нах? А я знаю? Ваші праблєми! Беріть-беріть, тут пачка від очков красіва! Во- лєнточка від Бі-лайна і баба з мячьом... От Суркіса... Йобт, то нє мяч! То – мєч! Бля, мені тоже тре очкі!...), вазелін (та то пока від Ніколая Яновіча до Віктора Фьодоровіча, через прійомну Віктора Володимировича пройдешся! Мама дарагая! Без вазеліна нікуда! Я ж міністр! Остальних без вазеліна...), конверт (а шо на бєлу зрплату кто-то жівьот?! Я х.єю! Наглєци! І шо платят податки?! Ото дауни! А чо так мало? У нас пенсіонєрів много! Один Білоконь жре, шо лошадь! Хай більше платять! Та хай платять, Ніколай Яновіч! Якшо вони до сьодня платили, то такіє дауни, шо вони й дальше платить будуть, ги-ги...), довідка про надання субсидії (соціальний бюджет! для кого принімали? для народа! а я хто?! так ото ж...), гребінець (це вуса чесати... а то вийдеш від Віктора Фьодоровіча чи від Віктора Володимировича чи ше від кого... вуса не розчешеш, так потім як засохне, та вони як сплутаються – хоть збривай!)
 
Сергій Поярков
 
Вот ты мне скажи, не, ну ты скажи мне, вот ты знал шо они все с собой носят? В сумках? Вот знал, да? И я знал! Я всегда знал, что они носят в головах! Они там говно носят! Оно у них, правда, разного цвета, от оранжевого до нежнофиолетового, но – говно! А когда над ними кружат мухи – они делают вид что это повидло! Вот одинаковые! И вид одинаково делают! Тому що ТАК надо... Тому що не лохи! А че мне носить? Я знаешь че носить хочу? Автомат. Потому что я – нацик. Не не националист. Я так не могу называться. Меня ж с Ивченко попутают! А я – эстэт, художник. Меня ж стошнит! Так вот, я – нацик и, если б я мог – я бы носил автомат. И я был бы самым эффективным лобби... А так я должен носить кепку и ездить на джипе, потому что если б я не носил кепку, не ездил на джипе и не продавал картины за реальный лавандос, то за все, что я тут успел нагородить, меня бы давно отнесли в колумбарий...
 
Хорошо носить кепку среди тех, кто забывает одеть голову!
 
Юрій Андрухович.
 
Андрухович носиться зі словами. Він їх складає та компонує, компілює та синтезує, а загалом-таки колекціонує, бо має ж бути щось у цьому світі варте до колекціонування? Зрештою, що тільки не колекціонував Андрухович! Він колекціонував міфи і казки, але перестав, бо одного дня вчасно не нагодований через вроджену Юркову недбалість Уроборус угриз за бороду Бафемета, замість грайливо покусувати себе за хвоста, і з того вийшла велика колотнеча! Довелось випустити на волю всю цю міфологічну звірину разом з вірою у те, що Україна – в Європі, руки – не крали, а бандитам – тюрми... Потім (чи, може, до того?) Андрухович збирав метафори. Вони були барвисті, кігтисті, рясні та ясні і такі зрозумілі й зарозумілі, які могли бути тільки в Андруховича, який з реального світу емігрував одразу після свого народження. Весь той метафоричний мотлох (а хіба мотлох може бути не метафоричний?) зберігався у хаті, але він так сильно припадав пилом, що в Андруховича з'явилась алергія на пилюку і він мусів забратись в мандри, бо ж помилявся, а потім, разом (слідом за?!) з Покальчуком і спокушався, що алергеном є тутешня недоЄвропа з євроремонтом, а не банальні порохи зі старих метафор...
 
Андрухович – не герой. Він героїчно не герой. Все довкола хоче героя, хоче прапора, хоче чути брязкіт зброї і луск бойових барабанів у тридцятих того осоружного 20-го, а він хоче кави, музики та задумливо почухувати борідку у пошуках ТОЇ Європи, куди він емігрував з реальності, але куди його не приймають через проблеми з Шенгеном... Мабуть не знав, що Шенген – то в душі, а не на мапі? Мабуть, не знав, що душа на всіх одна. На тих, що принижено сплять на вокзалах і на тих, що злі й порожні та ще й з кулею в черепі повертаються до себе. Додому. Де ціла купа ще не слуханих платівок, а залишені на підвіконні окуляри не вказують на темну глибінь Canale Grande. Риба шукає де глибше?...