«У Холодному Яру один хлопець, схожий на Чорного Ворона, каже: "Ми Адміністрацію Президента за 15 хвилин візьмемо! Удвадцятьох!". Подумав-подумав і каже: "Але не втримаємо…" Василь Шкляр

 
Десь із півроку тому на одному із сайтів в мене відбулася досить жвава дискусія із надзвичайно категоричним у своїх судженнях персонажем. Той один безапеляційно доводив, що українці на сьогодні - не більше ніж затуркана біомаса. Вона, мовляв, не здатна породити не те що гідних лідерів загальнодержавного чи регіонального масштабу, але й просто людей, котрі б знали, що таке гідність і честь.
 
Я ж доводив, що в усі, навіть найважчі і найтрагічніші часи серед наших співвітчизників було вдосталь такого люду. Несподівано мене підтримав один читач ( назвемо його Віктором), котрий до того часу надзвичайно критично проходився по більшості моїх опусів. А трохи згодом він поділився зі мною деякими своїми спогадами. Один уривок з яких, з його дозволу - якраз в тему вищезгаданої суперечки - я і пропоную вашій увазі:
 
«Я зростав в старовинному невеличкому містечку, і з часів, коли ми бігали ще в шароварчиках, мав друга Вовку. Ми не пасли задніх і вважали себе відчайдухами. Бо коли батьківське око хоч трохи втрачало свою пильність, нас тоді можливо було знайти ген-ген десь на лузі біля річки, або на стінах старовинного замку, який знаходився неподалік i завжди приваблював нас своєю величчю та таємничістю.
 
Вiн був трохи старшим за мене, i хоча й любив завжди прибрехати, але був не жадібним. Водив мене завжди куди-небудь з собою, вигадував щось цікаве i взагалі був гарним друзякою, за що я його поважав i ставився, як до старшого брата.
Інколи Вовка десь знаходив та притягав пару гранат без запалiв, чи обойму заiржавiлих патронiв, або навіть i ствол ручного кулемета без затвора. Це були неабиякi іграшки - з ними ми ставали оборонцями нашого замку вiд загарбників, якi поставали в нашiй уяві.
 
Батько у Вовки був військовим, i тому, бувало, нам інколи щастило потримати в руках справжній ТТ. Отож, у зброї ми вважали себе неабиякими знавцями. Воно, може, й зовсім не так, але в усякому разі й задніх не пасли.
В старших класах ми з Вовкою могли тихцем не піти до школи, а замість того сховатися в кав’ярні за келишком вина - хоч тим і не зловживали.
 
В десятому класі, одного похмурого осіннього дня по обіді, замість марудитися вдома над підручниками, ми зайшли до однієї з кав’ярень. В залі на декілька столикiв майже нiкого не було, окрім молодої кельнерші, що поралась за шинквасом, та компанії із трьох чоловіків, якi сиділи на стільцях з високими спинками за столиком бiля вікна. Столик той вщент був заставлений тарілками з недоїдками, кухлями з недопитим пивом, пляшками вина та графином горілки. Гультяї голосно розмовляли, i було зрозуміло, що пиячать вони вже не першу годину.
 
Ми примостилися з протилежного боку ближче до виходу. Вовка, зобразивши авторитетного знавця доброї бакалії, замовив пляшку сухого вина та щось там до нього. В цей час увійшов ще якийсь дядько в сiрому піджаці, вишитій сорочці та в заправлених в чоботи чорного кольору штанях. Він зняв капелюха, струсив його на порозі від крапель дощу, присів за сусідній столик біля дверей обличчям до веселої компанії та в профіль до нас. Капелюха чоловік поклав на стілець поруч i оглянув приміщення. На вигляд йому було років 35-40, а над лівою бровою він мав невеликий шрам.
 
Кельнерша підійшла до нього.
 
- Борщ i чарку горілки, - мовив чоловік.
 
Незабаром дівчина принесла та поставила перед ним замовлене. А потім принесла i наше. Вовка хлюпнув в келихи, i ми потроху хильнули. Чоловік взяв хліб i чарку з горілкою.
 
- Што бєндєра, борща захотєл, - несподівано досить гучно промовив хтось один з компанії. - Жрі, жрі, нє подавісь.
Чоловік у вишиванці якось навіть не глянув, а мазнув оком скандаліста і також - як здавалось поблажливо і неуважно - оглянув іншу компанію, та й випив.
 
- Што ты смотрішь, вошь болотная. Отвєчай, когда я спрашиваю. Когда из схрона вилєз, сучьє вимя... Што, самостійним стал? - продовжував прискіпуватися скандаліст.
 
Чоловік мовчки неквапливо їв борщ.
 
- Нє понімаєт, - прокоментував ситуацію ще один
.
- Об*ясні бєндєрє, - звернувся він до молодшого.
 
Той встав, підійшов до дядька i сперся перед ним на стіл кулаками.
 
- Што, свінья, брєзгуєшь разгавором?
 
I раптом взяв тарілку з борщем та вихлюпнув чоловіку в обличчя.
 
Ми з Вовкою сиділи як мишенята, опустивши очі долу та длубаючи виделками в тарілках.
 
Завзятий повернувся до свого столу, i йому з реготом налили.
 
А дядько встав, вийняв із кишені хустину та почав витирати волосся, в якому заплуталась капуста, обличчя, шию, сорочку, піджак...
 
А потім він неквапно витер руки і дістав із бокової кишені піджаку пістолет. Гучно пролунали постріли. Запахло порохом. В долоні чоловіка димівся Люгер. Веселуни повільно сповзали у різні сторони зі стільців на підлогу. По столу - мабуть, рикошетом від чогось, до мене котилася гільза. Я підібрав її і навіщось, ще теплу, поклав до кишені.
 
Дівчина дивилася круглими великими очима, затуливши рота руками. Було тихо - аж дзвеніло в вухах. Ми сиділи, не рухаючись.
Дядько глянув на нас, на дівчину, сховав пістолета назад до кишені, взяв капелюха i, штовхнувши двері, вийшов геть. Через якусь мить Вовка смикнув мене за рукав, i нас змело, наче віником, надвір, де дощ періщив вже на повну силу. Ми чкурнули з дворика i повернули направо. Я озирнувся - чоловік завертав за ріг в протилежному напрямку.
 
Ми забігли в якийсь двір, потім ще дворами вибрались на глуху вулицю і мокрі, як цуцики, забились під якийсь дах. В животі крутило i трусило до дрібного клацання зубами. Так ми мовчки простояли деякий час. Ставало холодно. А дощ і не збирався вщухати.
 
Потім ми купили пляшку горілки, знову сховалися в якомусь дворі за сараями i випили її з горла. Додому ми присунули вже пізно ввечері - мокрі, п’яні і сині від холоду.
 
Про ту пригоду ми з Вовкою не розпатякували, і навіть поміж собою про неї не згадували, ніби її й не було. Згодом роки теж внесли в наше життя свої корективи і розкидали нас в просторі. Вовка вступив до військового училища і випав з кола мого постійного спілкування на багато років.
 
******************
Але одного дня в мене задзвонив телефон, і я, знявши трубку, почув Вовкин голос:
 
- Думаю, старий, підгребти з приводу твого ювілею. Якщо не заперечуєш, то зустрічай.
 
Я, звісно, не заперечував, і навіть навпаки – був радий побачити свого старого друга. Тож наступного дня подався його зустрічати. З автобуса вийшов Вовка. Точніше, солідний пенсіонер, Володимир Йосипович, ветеран військ стратегічного призначення з неабияким животом, що ніяк не влазив у піджак і нависав над широкими штаньми, підтримуваний знизу паском, мабуть, аби нікуди далеко не відкотився.
 
Вовка йшов, широко розставивши руки і з посмішкою до вух. Ми обійнялися, побили один одного по спинах, витріпуючи позаторішню пилюку. Потім ми сіли в міський автобус, уявляючи, як наприкінці нашого маршруту вже готуються смачні страви, які нам доведеться спожити. А потім ми будемо сидіти біля каміну і під тріскотіння дровець неквапно розмовляти до пізньої ночі. Бесіду вестимемо про все й ні про що. Та, власне, й неважливо, про що саме.
 
-Знаєш, старий, - сказав Вовка, – я б оце зараз пивка б... Ти як?
 
А що я... Бажання товариша для мене було зрозумілим. Тому ми вийшли, не доїжджаючи до дому, і завітали до тієї самої кав’ярні, в якій не були вже років із тридцять. Присіли за той самий столик, де колись сиділи. Нам подали пиво.
 
За двома столиками від нас розташувались хлопці з дівчатами. Вони весело теревенили про щось та сміялись. А біля вікна якийсь літній сивий чоловік читав газету, тримаючи її перед собою. На столі у нього стояв кухоль з пивом.
 
Напередодні ж Вовкиного приїзду я, риючись в шухляді столу, натрапив на ту саму гільзу. Вона там пролежала, забута на довгі роки серед інструменту, закотившись в куток. Я її покрутив в руках і поклав до кишені. А тепер витяг і поклав на стіл перед Вовкою. Той сьорбнув пива і наступив мені боляче на ногу, поглядом вказуючи на сивого чоловіка. Чоловік трохи опустив газету - і я побачив на його лобі шрам, той самий, що й тоді, стільки років тому.
 
Ми повільно допили пиво і попрямували до виходу. Проходячи повз стіл чоловіка, я на мить зупинився і поставив гільзу йому на стіл. Дядько - а це був він - подивився на гільзу, декілька секунд розглядав її, а потім глянуві на нас і промовив:
 
-Мабуть, буде дощ. Не забудьте парасольки, панове, - і посміхнувся в вуса.
 
Ми кивнули головами на прощання і подались геть.
 
Того вечора ми з Вовкою знову добряче набралися, а вночі пішов дощ. Ми сиділи біля каміну, відблиски полум’я малювали на стінах кімнати химерні візерунки. Розмова якось не в’язалася. Та й про що було розмовляти за такої погоди... Дощ хлюпотів за вікнами, а ми сиділи і дивились на догораючі дрова в каміні».

 
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство "Малого Кола"