Україна в пошуку самої себе. І тут головне пам’ятати - якщо затіваєш пошуки, то метою має бути коштовний скарб, а не огидна тварюка.
 
У 1991 році Україна набула статусу суверенної держави та вирушила у пошуки власної долі. При цьому що таке власна доля та де її шукати ніхто не поцікавився. Достатньо було знання того, що доля є і вона прекрасна. Прекрасна, бо наша доля не може бути поганою. Україна з усіх колишніх республік СРСР мала найкращі стартові умови. Така собі стартова ілюзія.
 
Почну, як завжди, здалеку. “Особистість - це суб’єкт і об‘єкт історичного процесу” - Б.Г.Ананьєв, видатний радянський психолог.
 
Більш точного, лаконічного, змістовного та ємного визначення особистості ще ніхто не дав. Ну можливо дядечка Ленін, коли говорив, що особистість - це “общественный индивид”. Але тут, як на мене, йде мова про не про особистість, а про члена колективу. Відчуваєте різницю між “особистістю” та “членом”? Ото ж...
 
Повертаємось до Ананьєва. Безперечно особистість є продуктом історичної епохи. І в цьому сенсі вона є його об’єктом. Тим, на кого спрямована активність історичного процесу. З іншого боку роль особистості в історії ще ніхто не відміняв. Саме особистості формують стратегії розвитку людства у переломні моменти історії. Саме особистості прокладають рейки, по яких рухаються потяги історії. І в цьому сенсі особистість є суб’єктом історичного процесу.
 
У планетарному масштабі народи та країни, нації та держави теж є об‘єктом та суб’єктом історичного процесу. В різні періоди розвитку людства його доля знаходилась в руках різних народів та націй, вирішальні битви розгорталися на території різних країн та держав.
 
До чого цей суб’єкт - об’єктний аналіз? А до того, що Україна та Українці знаходяться в пошуку своєї суб’єктності. Об’єктність ми набули в момент проголошення незалежності. А от із суб’єктністю досі не склалося.
 
Для Півдня, Півночі, Сходу та Заходу ми й досі є об’єктом. Тим, на кого впливають. Ми так і не стали суб’єктом цивілізаційного розвитку. А, значить, маємо прийняти правила гри, встановлені іншими. Якщо ми хочемо увійти до клубу тих, хто встановлює правила, маємо знайти та захистити свою суб’єктність. Адже ніхто “этому некто яблоко не отдаст, хоть он дерись”.
 
Таким чином, набуті національної та державної суб’єктності є найголовнішим завданням сьогодення. Навіть визначальним. І відсутність політичних діячів тут ні до чого. Життєва позиція формується виключно в діяльності. Немає іншого шляху.
 
Ті, хто були у владі, не відчувають себе суб’єктом. І Кравчук, і Кучма, і Ющенко, і Янукович, сформувалися в радянський системі. Янукович взагалі виріс у системі “вєртухай - зек”, системі яка підносить гасло “ти - начальник, я - дурак, я - начальник, ти - дурак” до рівня абсолютного принципу. В цій системі відносини “центр - регіон” були виключно суб’єкт - об’єктними. Люди, що очолювали державу протягом 20 років немають досвіду партнерства. Вони не знають, не вміють, та й, зрешто, не хочуть бути партнерами. Вони вміють тільки “під козирьок”. І вимагають від нас того ж самого.
 
Саме так сучасний політикум, вірніше бедліта, будує свої відносини зі світом та народом. Горезвісна багатовекторність є не що інше, як пошук “правільнаго казирька”. У внутрішній політиці все, що робить влада - це консервація народу у стойлі. Навіть, найсучасніший (так він про себе мріє) “младорегіонал” Тигипко обмовився в тому сенсі, що, мовляв радитись з народом - “нє царскоє дєло”. Він-то обмовився, я особисто в це вірю. Але ж дідуся Фройда ще ніхто не відміняв... От і будують наші “люб-бі” очільники корупційний феодалізм.
 
Що ж у підсумку? Скарб ми не знайшли, а от від тварюк відбитися не можемо. Принаймні, тепер зрозумілий напрям пошуків. Шукати треба власну суб’єктність. Що і як шукати - наступні питання. А може хтось вже знає відповідь?..