«Прощальным костром догорает эпоха», співає Юрій Шевчук, а мені чомусь завжди хочеться сказати – «поминальным костром».
 
Епоха дійсно догорає. Особливо це відчутно, коли помирають символи вже тієї епохи. Сьогодні померла Елізабет Тейлор.
 
Я більш ніж переконаний, що для молодого покоління це ім’я нічого не означає. Але для тих, хто в 70-ті ходив на «Клеопатру» Елізабет Тейлор була саме символом. Для когось секс-символом, для когось символом епохи. Тої дивної епохи, коли слухати рок-музику вже означало бути дисидентом. Тієї епохи, коли захоплюватися західними зірками кіно вже само по собі означало неблагонадійність.
 
Тим не менше, американські фільми в кінотеатрах демонстрували. Переважно з варварськими купюрами. Але народ готовий був годинами вистоювати в довжелезних чергах, щоб на півтори години зануритися в дивовижний світ створений голлівудськими майстрами.
 
Елізабет Тейлор була одним з безпосередніх учасників цієї фабрики мрій. Вона дарувала нам ілюзії. Вона прикрашала нашу сіру радянську буденність.
 
Вона була звичайною жінкою. Безперечно вродливою, але з вадами, які можуть (та що там можуть – повинні) бути у будь-якої жінки в якої є серце і душа.
 
Вона виходила заміж, розлучалася, знову виходила заміж. Вона кохала, страждала, ненавиділа, знову кохала. Як звичайна жінка. І водночас вона була символом епохи.
 
Красивим символом, смію зазначити.
 
Вона залишалася красивою до кінця. Її не могли зіпсувати старість і зморшки. Її не псувало інвалідне крісло. Над нею не був владний час. От тільки від смерті вона не змогла вберегтися.
 
Зрештою, від смерті не може вберегтися ніхто.
 
Але, як співав свого часу Віктор Цой: «Смерть варта того, щоб жити».
 
Особливо, коли ти якимось чином являєшся символом епохи.
 
Яка догорає прощальним багаттям.