«Швидше за все, у нас не буде великої спадщини від сьогоднішньої України. Ймовірно, вона відправиться у вигляді контрибуції переможцям, які вже чекають в передчутті. Не буде індустрії, газопроводів, але і пропагандистський образ Богдана на коні теж уже не буде потрібен. І це на краще»
Євген Глібовицький
Схоже, що нашому гетьману Богдану Хмельницькому таки вготовано місце в оновленому російському «пантеоні», де відтепер мирно співіснують Ленін, Денікин, Микола ІІ та інші достойники.
18 січня, у Сімферополі, біля пам’ятника гетьману, відбувся урочистий мітинг, присвячений 357-й річниці Переяславської Ради, прийняттю історичного рішення про перехід України під «заступництво» царя московського Олексія Романова. Новацією святкування стало те, що воно вперше відзначається на республіканському рівні. Перед початком урочистого мітингу благочинний Сімферопольського району УПЦ МП отець Микола відслужив літію «За вічну пам’ять гетьмана Війська Запорізького Богдана Хмельницького та його вірних сподвижників». Потім представники громадськості та російський генконсул поклали до пам’ятника гетьмана квіти.
Війна, яка не визволила націю
«А найперше велике надзвичай затемнення сонця у день Страстей Христових перед тією війною було. Потім комета, споконвіку небачена десять днів на небі являлася. А перед самим початком війни сарана велика всі трави і збіжжя поз’їдала»
Самійло Величко
«Кривоніс з Головацьким стояли на тім, щоб з тих країв не уступатися, а кінчати сю війну, або свою фортуну, що їм послужила, аж до трактатів»
Михайло Грушевський
Повстання 1648 року, яке переросло у війну, могло стати Національно-визвольним, однак через відсутність стратегії, чіткої програми дій і «багатовекторність» зовнішньої політики – не стало…
А врешті-решт – призвело до розколу і тотального поневолення України.
19 листопада 1648 року, отримавши листа з наказом припинити війну і чекати королівських комісарів від новообраного короля Яна-Казимира – людини, яку жадав бачити на троні Хмельницький, гетьман, одразу ж, разом з військом, рушив від Замостя у зворотному напрямку, на Наддніпрянщину.
Повсталий люд вимагав вести на Польщу, яка зав’язла у королівських виборчих перегонах, спричинених смертю Владислава IV. Кожен магнат домагався обрання свого кандидата і ні про який організований опір не йшлося!
«… в Варшаві все живе почало збиратись до втечі: пакували роби до скринь, шнурували мішки, виправляли вози, ладили шкути й дубаси; на вулицях нема іншої мови, як те, що пани готуються в дорогу».
Радивіл, який тоді був у Варшаві, записав у своєму щоденнику, що «якби в ту хвилю з’явився козацький полк, розігнав би всіх – така була паніка; тим більше що ходили чутки, ніби варшавська чернь теж готує погром панам – як тільки козацькі посланці запалять місто».
Полковники Максим Кривоніс і Петро Головацький, які очолювали непримиренну партію, вимагали не відступати із західних земель, продовжувати війну.
Такі настрої дуже налякали польського посла Смярновського, який бажаючи завадити остаточному тріумфу українців, на ходу придумав наклеп на Кривоноса, повідомивши тет-а-тет Хмельницькому: «Маєш в війську великого неприятеля, який силкується позбавити тебе слави, реґіменту твого, і самого життя. Маю про се певну відомість з кількох оповідань в’язнів з Запорозького війська, що на муках докладно то виговорили».
За свідченням Смярновського, козацький гетьман сприйняв цю мову прихильно і з присягою обіцяв, що його живим не залишить і до ради Кривоносу ходити заборонив.
Максим Кривоніс: «Кінчати сю війну або свою фортуну…»
І справді, в листопаді 1648-го Кривоніс був убитий. За версією польського історика Тадеуша Кшонстека – за таємним наказом Хмельницького.
Тупцяючи під Львовом та Замостям, Хмельницький марнував час, хоча був спроможний іти прямо на Варшаву, «розігнати польську шляхту на чотири вітри…», настрахати всю Річ Посполиту, примусити на найбільші поступки, покласти початок новому державному устрою.
Проте гетьман на це не зважився. Ошелешений новим становищем, Хмельницький вже з-під Львова думав повертати і тільки поступаючись натиску, окриленого успіхами, козацького війська, поплентався до Замостя.
Втрачена незалежність або початок кінця
«Вочевидь, він усе ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво»
Орест Субтельний
Хмельницький був сином свого часу, засвоїв польські поняття, польські суспільні звички, і вони в ньому й дали знати про себе у вирішальну хвилину.
«Психологічно це була і його столиця! Півстоліття він служив їй вірою і правдою – з тих самих пір, як батько немовлям посадив його за козацьким звичаєм на коня. Саме сюди він їздив з депутаціями Запорізького Війська і як вербувальник козаків для закордонних походів. Саме звідси йшла козакам платня, накази і звідси ж та шабля, якою нагородив Хмельницького Владислав за війну з московитами під Смоленськом і про яку після Переяславської Ради гетьман не любив згадувати», - вважає нещодавно нокаутований художником Поярковим письменник
Бузина.
«Таке враження, що Хмельницький воював лише з кількома українськими магнатами, і то особливо завзято з Яремою Вишневецьким. А Ярема робив ставку на іншого претендента на польську корону, і , звичайно, Ян Казимир не забув йому цього. У своїй антипатії до князя польський король і козацький гетьман були одностайними» - пише
Юрій Винничук.
«Очевидно, печать зрадника письменники поставили на князеві Вишневецькому через його боротьбу з Богданом Хмельницьким, який у той час вершив цивілізаційний вибір для України, запечатаний у 1654–му» - констатує
Ярослава Музиченко.
На думку
Миколи Костомарова, «епоха Хмельницького в цьому відношенні складає один із тих випадків в історії, коли
народна маса інстинктивно бачить, що слід у даний час робити, але її ватажки (як і в 2005 – 2010 роках – Р.Р.) неспроможні втілити в справу те, що народ відчуває, чого народ вимагає».
На допомогу прийшли єрусалимський патріарх Паїсій, київське духовенство й інтелігенція, які трохи напоумили бунтівного шляхтича, патріарха української «багатовекторності», який, в уяві
Ліни Костенко, то хапався за серце і ридма ридав за своїми жінками, то благочестиво постив і молився, то впадав у п’яний розгул і співав думи власного витвору, то радився з ворожками.
Проте ніякі подальші зусилля гетьмана – його виняткова хитрість, красномовство, вміння керувати юрбою – не повернули ту неймовірно сприятливу розстановку фігур, з якої він не скористався.
Можливо, Україна втратила ще не здобуту незалежність не в день Переяславської Ради, а холодними осінніми вечорами 1648 року під Львовом та Замостям…
«Багатовекторність» чи рабська психологія?
«Він не був ні народжений, ні підготовлений до такого подвигу. Почавши повстання в крайнощах, рятуючи власне життя і відомщаючи за свою власність, він, як сам потім зізнався, опинився на такій висоті, про яку навіть і не мріяв, тому і не в змозі був вести справу так, як йому вказувала доля»
Микола Костомаров
Цікаву думку з приводу незалежності Русі-України часів Хмельницького висловив письменник Проспер Меріме. Француз пише, що у ті часи, коли революції сколихнули всю Європу й утворились такі невеликі держави як Нідерланди –
у Богдана-Зиновія була психологія раба, який шукає притулку в хазяїна, тому він писав листи царям та султанам, і думав, що грає в політичну гру на європейській арені.
«Найясніший і непереможний пане цісарю, пане мій милостивий. Я давно прагнув з вірністю свого підданства потрапити до милостивої ласки і під захист вашої цісарської милості, мого милостивого пана, бо бачу, що це є самою божею волею, щоб
руський народ був вільний від польської неволі», - цей лист був адресований султану Мегмеду IV.
І до правителя Трансильванського князівства Юрія Ракоці: «...ми одностайно бажаємо мати твою найсвітлішу високість опікуном і королем Польщі, нашої батьківщини».
«…твоїй царській величносте ми, Богдан Хмельницький, гетьман Запорізького Війська, і все Запорізьке Військо, і весь мир християнський
руський до лиця землі б’ємо чолом… багато разів б’ємо чолом тобі, государеві нашому, твоїй царській величності, і будемо довіку служити прямо й вірно твоїй царській, величності у ділах та повеліннях царських» - такою є обіцянка новоспеченого глави держави у листі-проханні до
Олексія Михайловича.
Як зазначає
Олександр Зінченко: «гетьман щойно проголосив себе самодержцем, незалежним від одного государя, і вже за кілька днів після цього відправляє посольство, аби попроситися у прийми до іншого…
Він запевняв у щирій прихильності короля Яна Казимира і за його спиною змовлявся із московським царем і семиградським князем, обіцяючи кожному з них польську корону.
Він клявся у вірності кожному з названих монархів, знаходив приводів, щоб ті свої клятви скасувати, і причини – щоб знов їх поновити».
Але відомо, що пани не сідають грати в карти з рабами.
8(18) січня 1654 року присягнувши на вірність московському цареві, в той час коли намісник Тверський, боярин Василь Бутурлін навідріз відмовився складати присягу відповідно до європейської і руської традиції,
Богдан Хмельницький заклав підвалини колоніального становища, васальної залежності Русі-України щодо Москви.
Відмовилися присягати чимало представників козацької старшини, як-от полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко; Брацлавський, Кропивнянський, Уманський, Полтавський (царських представників там побили киями) полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим. Не присягала Запорізька Січ.
«Той вибір – на думку
Ярослави Музиченко –
став таким же історично важливим, як і Хрещення Києва від Візантії, але, на противагу європейському єднанню в 988–му, спричинив ізоляцію, занепад національної освіти й економіки».
Цивілізаційний вибір: «Отаке-то Зиновію, Олексіїв друже!»
Якби-то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь!
Упився б! здорово упивсь!..
Тарас Шевченко
Якщо подивитися підручник історії, не обов’язково нинішній український, а російський або радянський – скрізь очевидно:
Москва до останнього моменту боялась допомагати «єдиновірцям». А от коли єдиновірці-українці САМІ знищили польську владу на значній частині української етнічної території – прибігла на все готове.
Причому через 13 років більшу половину цих же «єдиновірців» Москва повернула у польське «рабство».
Згідно
Андрусівського перемир’я, укладеного між Московією та Річчю Посполитою 30.01. (9.02.) 1667 р. в селі Андрусові (біля Смоленська) на 13 з половиною років,
Україну розділили по Дніпру:
за Московією було закріплено Смоленськ і Лівобережну Україну, за Річчю Посполитою – Правобережну (територіально більшу) Україну та Білорусь. Київ мав залишатися в московських руках на 2 роки, Запорозька Січ потрапила під спільний протекторат Польщі і Москви.
«…а тих козаків, які по другій стороні ріки Дніпра від Києва перебувають, його царська величність від присяги, йому на підданство принесеної ними, звільняє і під захист свій брати і до міст і містечок, що там є, вступати на весь час цього перемир’я не буде і не велить» - мовиться у
документі.
«Перемир’я» органічно переросло у
«Вічний мир» 1686 року.
Дуже важливо і принципово пам’ятати, що
Андрусівський договір і де-факто, і де-юре денонсував угоди, укладені у 1654-му році, позаяк вони передбачали, що жодна із сторін не буде вступати у союз із третьою стороною, спрямований проти України або проти Москви.
Таким чином, вже через 13 років після Переяслава, московський цар порушив домовленості і «государское
слово», яке, як відомо, «
пременно не бывает», зрадивши Україну.
Отож, Правобережна Україна до ІІ (1793 р.) та ІІІ (1795р.) поділів Речі Посполитої залишалася під владою Польщі. Втім, навіть у ХІХ столітті, після поглинання Російською імперією, більшість польських дідичів зберегли свої володіння. Звісно, утиски українського населення після повстання Хмельницького не зменшилися, що спричинило у ХVIIІ столітті нову хвилю виступів – гайдамацький рух.
Коліївщина 1768 року не призвела до якихось конкретних результатів для українців, а виявилася черговим бунтом, помстою польській шляхті та євреям-орендарям. Польща з Росією спільними зусиллями швидко угамували цей рух.
Автономія частини Лівобережжя – Гетьманщини танула з кожним наступним гетьманом, як бальзаківська шагренева шкіра.
Меншовартісний різновид українця – «хохол малоросійський», якому, за виразом
Андрія Окари, бачиться, що Україна за сутністю своєю – це майже Росія, тільки з деяким регіональним «колоритом» – на кшталт сала, горілки та пісні «Рідна мати моя», а також ганебні традиції зміщення своїх керманичів за допомогою Москви, від яких потерпаємо й досі – ось, що залишилося на спомин від Гетьманщини прийдешнім поколінням, котрі й донині ламають списи у суперечках:
КОГО, ВІД кого і ДЛЯ кого визволяв Хмельницький!?
Враховуючи, що останні 20 років українці мають змогу знайомитися з власною історією, видається, що
результати новітніх російських потуг – знову «висадити на коня» нашого гетьмана, виявляться плачевними…
Теми: політика, Росія, Московська держава, Гетьманщина, Річ Посполита, Хмельницький, XVII сторіччя, історія України, козацтво