Для тих, хто ще, можливо, не читав: в підручнику української літератури за восьмий клас, затвердженому міністерством освіти, надрукована "казка"  Евгена Дударя, "Червона Шапочка". Пару фрагментів з цього твору я процитую. Всю казочку можете знайти в інеті.  
 
Евген Дудар, "Червона Шапочка"
 
В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, славненька. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню - розписаний незрозумілими гаслами балахон...
Одного разу мама каже Червоній Шапочці:
- Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі...
 
...Червона Шапочка пішла …Сіла під кущ. Випила вино. З'їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує:
Ах, эта красная рябина
Среди осенней желтизны,
Я на тебя смотрю, любимая,
теперь уже со стороны...
 
...Як тут з кущів виходить Вовк. - А-а-а! - гаркнув. - Червона Шапочка! Попалася! Зараз я тебе з'їм!..
…Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів.

В одному інтерв'ю Дудар своє знущання над творінням Перо мотивував необхідністю сатиричної адаптації класичного твору до сучасних реалій. Я вирішив пройтись протореним шляхом метра...
 

Красна Шапочка
або
Правда жизні.  
 
У славному колись місті на Дніпрі мешкала сім`я – бабуся, мати і донька.
 
Життя у них склалось не дуже – жили на Троєщині, куди мер вже давно збирався провести метро. Іноді вони могли бачити його вночі – маленьку зірочку на небі, яка пролітала над містом і зникала в безкрайньому космосі.
 
Матір всі в окрузі знали, як Марусю-пиріжечницю. Вона торгувала самопальними пиріжками на ринку. Для невибагливих троєщинських клієнтів ці пиріжки презентувались, як "з пічонкой". Сама Маруся перебувала у тому класичному бальзаківському віці, у якому даму вже нічим особливим не злякаєш. Та й не здивуєш.
 
Проте було одне явище, яке її завжди відверто дивувало, це – повторна поява особи, яка хоч раз невдовзі жерла її пиріжки. "Шо, так понравілось?" – з питливою посмішкою заглядала вона в очі черговій жертві гастроентеролога.
 
Також у пиріжечному бізнесі посильну участь приймала бабуся. Стара торгувала на Чернігівській. Бабуся мала сонно-стервозний характер і не любила "маладьож".
 
Задача безпосередньо Красної Шапочки в сімейній справі полягала в тому, що раз на добу, зранку, вона сідала в трамвай з алюмінієвою виваркою жахливих розмірів, натрамбованою пиріжками кольору зіпсованої перистальтики і вигружалась з цим кладовищем канцерогенів на Чернігівській. Там, як правило, серед пасажирів знаходився волонтер в спортивних штанях, з перфоратором "Makita" і двометровим будівельним ватерпасом, бажаючий допомогти гарненькій Шапочці. Він хвацько підхоплював виварку, демонструючи, який він вправний самець. Дорогою розповідав, що "тоже мєстний", а зараз вони з пацанами працюють у "такого крутого, шо капец", і вони з ним бухають, "бо сам він чувак простий, а нас уважає, як родних". Так, приндячи всяку ахінею, він і пер виварку через перехід до входу в метро, де в засаді їх чекала клацаюча зубами бабуся. Вона миттю відсікала "волчару" від Шапочки. "От, падла стара. Облом!" – казав кавалер собі під ніс з фатальною інтонацією, зпльовував і розчинявся з кінцями в метро. Ватерпас плив над головами, як бунчук в бою...
 
Маруся, загалом, була гарною мамою. Вона не тримала ілюзій відносно людської породи, тому кожна пиріжечна ходка Красної Шапочки примушувала її хвилюватися за доню. "Я розкажу тобі настоящу правду жизні" – казала Маруся, рясно сиплячи на себе сигаретний попіл. І вона термінами, короткими і проникаючими, як удар ножа, обмальовувала Шапочці класифікацію "уродів". Згадавши всіх, включаючи зоофілів, "які любять звірєй", Маруся перейшла до самих огидних збоченців – педагогів... А особливо, попереджала вона, треба напрягатись біля міністерства освіти, бо там педагогів, як грязі. Ці моральні потвори "спєцом, для разврата дєтской аморальності", випускали всякі паскудні книжки для школи. Так, це дійсно було огидне й небезпечне гніздо збоченців.
 
Якось, похмурого вихідного дня, Красна Шапочка в черговий раз збиралась везти пиріжки бабусі. В цей день Маруся була в край заклопотана і не звернула увагу, що Шапочка кинула в кульок якусь книжку – почитати в дорозі. А між тим це не був якийсь дитячий журнал з малюнками на зразок "Плейбою"; ні, це був підручник по українській літературі для восьмого класу, випущений кодлом тих самих збоченців з міністерства освіти... Тепер Маруся до сих пір не може собі простити, що ця гидота попала в руки бідної цнотливої дівчинки, яка виросла на чистому, як дитяча сльоза, троєщинському фольклорі. Але що про це тепер вже говорити...
 
А тоді мати з дочкою вчепились з двох сторін у виварку з пиріжками і потягнули її до трамвая. Підійшов тридцять третій номер. Пиріжки загружені. І ось Шапочка вже махає рукою Марусі через замурзане заднє скло від`їзжаючого трамвайчика. Останній раз бачила Маруся свою дитину таку – чисту, по юнацьки свіжу й незайману дівчинку...
 
Пройшло дві години – Шапочка не повернулася. Ще через дві години Маруся, не знаходячи собі місця, прибігла до "Охотніка", який кришував всю округу. Але той нічим не зміг допомогти бідній матері. Шапочка як у воду пропала...
 
Час проходив повільно і моторошно, як у жахливім сні. Настав вечір. Раз за разом мати кидала погляд на темне скло вікна, але бачила там лише свої божевільні очі...
 
І ось, близько півночі, майже збожеволівша Маруся почула скрегіт вхідних дверей. По-звірячому кинулась вона до напівтемного коридору. Те, що вона побачила, змусило її вхопитися тремтячими руками за стінку, бо ноги відмовились її тримати. Перед нею стояла Красна Шапочка в якихось вульгарних зачовганих джинсах, з кишеньки яких стирчав смердючий недопалок. На плечі був накинутий розписаний незрозумілими гаслами балахон. Губи були вульгарно напомаджені.
 
- Доню! Де ти була? Що це за речі, що з тобою трапилося?
 
Красна Шапочка повільно відірвала мертвий погляд від підлоги і подивилась матері прямо в очі.
 
- Мамо! – дихнула Шапочка перегаром вина і тютюну – мене зґвалтували...
 
У Марусі потемніло в очах. Вона мутно бачила перед собою тільки яскраву пляму напомаджених губ.
 
- Хто? – Тільки й змогла вимовити Маруся.
 
- Евген Дудар!
 
- Я вирву йому серце! – Страшним голосом закричала Маруся.
 
- Ні, мамо, – сумно похитала головою Шапочка, –  краще вирви йому язика. Бо він – пісатєль...
 
І впала непритомна.