...– Довга історія, не хотілося б у такий чудовий день згадувати те, що й так щодня мучить.
    – А ми потихеньку… час є, – він якомога привітніше усміхнувся інвалідові. – Якби ми були тут за власним бажанням, цієї розмови не відбувалося б. Ви вже вибачте – така робота. З ваших телефонних розмов ми зрозуміли, що вас тримають на цій роботі не грішми. То в чому проблема? Можливо, наші особисті інтереси збігаються й ми зможемо виробити спільну лінію захисту? Мені особисто цілком зрозуміло, що ви не професіонал. Поки що важко судити про ступінь ризику тут, у цій чудовій країні… Та все ж давайте познайомимося. Якщо вам важко, то не заглиблюйтесь у ту трагедію, яку довелося, вочевидь пережити. Досить сухого фактажу. І скажу вам іще одну річ. Нас дуже ретельно готували фахівці різних, так би мовити, напрямків. Зокрема, я можу визначити психологічний стан людини й прекрасно бачу, коли людина грає якусь роль і ступінь таланту актора. Це ще одна причина, чому ми з вами говоримо.
    – Дякую, Хосе. Ціную вашу довіру й відвертість. Гадаю, надзвичайно складні обставини спонукали вас до щирості, інакше ви б, як професіонал такого, я б сказав, непоширеного фаху, навряд чи витрачали час, опікуючись чужими проблемами. Чи не так?
    – Можливо, участь таких фахівців, та й узагалі їхнє існування, не є чимось надзвичайним, вони були, є й будуть, хоч як прикро, але те, що саме ми тут, дійсно, можна розцінити, як неординарне явище. Скажу більше, я б, а це стосується й братів, хочу докорінно змінити стан речей, але, на жаль, поки мало що можу зробити.
    – Розумію. Перед тим як відповідати на ваші запитання, хочу спитати, ви вірите в Бога? Чи політичні переконання відкидають таку можливість?
    – Навряд чи я можу стверджувати, що в мене є якісь політичні переконання. Не дивлячись на вік, мені довелося багато побачити, почути й навіть пережити, аби позбутися деяких ілюзій щодо жорсткого дотримання якихось поглядів, догм… Стосовно першого… – Роман на мить замислився. – Коли півсотні стволів перегріваються, плюючи в тебе кулі, і все даремно… не захочеш, а повіриш у Боже провидіння… Хтось керує тобою, хтось слідкує за твоїми кроками, готує до чогось, покладає якісь надії на твоє життя й не дає йому передчасно урватися. У жодному випадку не можу віднести себе до ревних віруючих і в той же час переконаний – Бог є! І я в нього вірю.
    – Тепер я зрозумів, що ви мали на увазі, говорячи про гру актора. Дякую.
    – Узагалі-то я непоганий актор, – усміхнувся Шпак. – Але вдаюся до чар Мельпомени винятково зустрічаючись із такими ж «акторами», як сам. Запевняю, зараз не той випадок.
    – Ну що ж, сеньйоре Радрігес, давайте знайомитися. – Хуан Торрес, доброзичливо усміхаючись, простягнув руку молодому співбесідникові.
 
    – Карлосе, тут я готую обід, а багаття буде ось тут.
Малюк за плечі підвів Євгена до означеного місця, бо той, як заворожений, ішов наосліп з оберемком сухого гілляччя для ватри. Його погляд був прикутий до чарівної німфи, котра, щось наспівуючи, танцювала на смарагдовому килимі під променями сонця, що пробивалося крізь розлогі крони могутніх дерев. У чорному, немов вороняче крило, розпушеному стрімкими піруетами волоссі, проміння розкидало тисячі блискучих іскорок, від чого вся тендітна постать дівчини ставала казковою, неземною.
Стас сам завмер із величезним ножем у руці, і, якби Женька не наштовхнувся на нього, то з обідом довелося б іще чекати. А так він вийшов із чарівного трансу й був надзвичайно гордий, що зробив це перший. І та поблажливість у голосі трохи присоромила Кота.
    – Що готує видатний шеф-кухар? – Марія підбігла до імпровізованої кухні. – Можливо, щось підказати? – Вона з лукавинкою в очах усміхнулася Стасові.
    – А ви знаєте першу заповідь кухаря? – У свою чергу поцікавився Стас.
    – А що, є й така?
    – А як же. Будь-яка професія вимагає до себе поваги, а справжній фахівець, хоче він того чи ні, дотримується якоїсь, якщо хочете, ритуальності перед виконанням своєї роботи.
    – ?
    – Перша заповідь така: «Кухар повинен бути завжди ситий».
    – Я такого не чула. Чому це?
    – Бо голодна людини з’їсть усе, не відчуваючи смаку, не прислухаючись до ароматів, а тому не в змозі надати пікантності, якщо хочете, шарму витвору мистецтва, яким повинна бути навіть звичайнісінька яєчня.
    – Поет, – приєднався до розмови Кіт. – Гадаю, усе вийде в нього несмачне, бо він голодний, як удав.
    – Але ж і ми голодні, тому навряд чи помітимо якісь недоліки. І все ж, що готує видатний шеф-кухар?
    – Гуска по-мад’ярськи.
    – По-як, по-як?
    – Є така країна – Угорщина, там живуть мадяри. І якщо вірити книжкам, то саме так вони готують гуску.
    – Армандо, не відволікайся, – нетерпляче нагадав Кіт. – Ближче до гуски… Маріє, не збивай його.
Дівчина засміялася, крадькома кидаючи погляд у бік того, для котрого, напевно, і танцювала, і була дещо розчарована тим, що Роман і Хуан Торрес абсолютно не звертають уваги на присутніх і вже майже годину про щось серйозно розмовляють. Цього розчарування не могли не помітити юнаки.
    – Зате в нас є «Афродіта», – з гордістю прошепотів Женька Стасові.
    – І паяльничок, – так само тихо додав Малюк.
    – І паяльничок, – серйозно погодився Кіт. Потім голосно, – ну, що вже там про гу-у-уску?
    – Аби не шокувати витончену публіку первинним рецептом, адже по-справжньому вона запікається у глині, я дозволив собі готувати вище зазначену дичину в тісті. Але, якщо бажаєте, будь-ласка – глина, – Малюк байдуже вказав ножем кудись за спину.
    – Ні, ні, ні, – в один голос заперечили Марія й Кіт. А Женька додав, – ми цінуємо ваш новаторський підхід, шефе, Як багато часу потрібно, аби, аби… дати належну оцінку вашій майстерності?
    – У мене є один знайомий… Він вимірює час кількістю сходження сонця, так от, за його мірками… не встигне сонце тричі зійти... можливо, трохи більше…
    – Інквізитор, – «проричав» Кіт.
Марія дзвінко сміялася, спостерігаючи за цією своєрідною дуеллю.
Сеньйор Торрес і Роман уже приєдналися до загалу й брали жваву участь у забавах, котрі передували урочистому обіду.
    – А ви вмієте стріляти? – Досить несподівано спитала Марія.
Торрес ніяково усміхнувся, прокашлявся в кулак.
    – З нас хіба що Армандо… – Почав Роман.
    – Та й то з лука, – поспішив додати Малюк.
    – Та ви що, сеньйорито! Воно ж так бахкає… – Кіт з острахом подивився на присутніх.
    – Чоловіки, і не вміють стріляти? Ганьба, – обурилася дівчина. – Я вас учитиму.
Вона гайнула до машини й невдовзі повернулася з кольтом у руці.
    – Ось, – переможно показала зброю, – Карлосе, будь-ласка, причепи серветку, хоча б… он туди.
Коли Кіт виконав наказ, дівчина досить упевнено стала у стійку і, не довго цілячись, вистрілила в білий клаптик паперу, що висів на гілочці метрів за п’ятнадцять. Куля не влучила в центр, але цілі досягла.
Женька досить незграбно намагався скопіювати стійку Марії, довго цілився й після вистрілу, затуливши вуха, поспішив віддати небезпечну іграшку власниці.
    – Ні, Маріє, не вмовляй. Не хочу… я боюся, – Кіт з острахом замахав руками. – Як же воно бахкає… зараза.
    – Армандо?
    – Я визнаю тільки лук, у крайньому випадку арбалет, – усунувся від змагання Стас. – Це зброя тиха, благородна.
    – А в тебе, Хосе, яка відмовка?
    – Ще не придумав. Я взагалі не люблю зброї.
    – Тоді стріляй, – майже наказала дівчина.
    – Мені соромно, але як це робиться?
Марія, після коротенького уроку, допомогла хлопцеві зайняти позицію.
    – Не напружуйся… плавненько.
Куля зрізала гілку за півметра від цілі.
    – Непогано. – похвалила «амазонка». – Трохи повчитися й буде добре.
    – Гуска по-мад’ярськи, – урочисто проголосив Малюк, тримаючи над головою шампур, щойно знятий з рогатин.
    – Ну, нарешті, – Кіт голосно ковтнув слину. – За тією стріляниною й не помітив, як тричі сходило сонце.
    – І ще трохи, – додав Малюк.
    – Ну, звичайно: «…і ще трохи», – поспішив погодитися Женька.
Стас цілком заслужено приймав компліменти. Переоцінити таку страву, приготовану на багатті, з димком, з умілим підбором спецій – важко.
    – Не повірите, але я про цю страву тільки читав, – признався шеф-кухар.
    – Це неймовірно, – не приховувала здивування Марія. – Я нічого подібного не куштувала.
    – Армандо, виявляється, теж, – не змовчав Кіт. – Малий, можеш себе привітати й не скупися на дифірамби. Ти на них заслужив. Смакота.
    – Ти молодець, Армандо, – Стас погладив себе по голові.
    – Оце й усе? – Скривився Євген.
    – Аби не зазнався, – пояснив Малюк.
    – Це справедливо, – погодився Кіт. – Я давно казав, із тебе ще можуть вийти люди.
З жартами й сміхом весела компанія покінчила з обідом. Ліниві фрази час від часу порушували тишу. І знову несподівано, не звертаючись ні до кого особисто, Марія голосно спитала:
    – А ви чули про команду «shpak»?
    – Маріє, не можна ж так, – перелякався Хуан Торрес. – Люди втомилися, наїлися, відпочивають… а ти знову про стрілянину.
«Нічого собі. Це ж понад тисячу кілометрів. Оперативно, враховуючи відсутність офіційної інформації», – подумав Роман, а вголос байдуже спитав:
    – Що ще за “shpak” такий?
    – У нас у гаражі щось казали, – промовив Стас, – тільки я нічого до пуття на зрозумів.
    – А, байки якісь, – махнув рукою Женька, мимохідь кидаючи погляд на Шпака.
    – І ніякі не байки, – обурилася дівчина. – Загін відчайдухів знищив банду Педро Гарсіа. Цього смердючого наркомана, – вона стиснула кулаки.
Роман уже знав від дядька Марії про те, як банда покидьків розгромила одну з найбагатших асієнд штату, котра належала сім’ї його рідного брата – батька Марії. Як знав і про те, що вся велика сім’я, включаючи її батька, матір, старшу сестру й двох братів, загинула в нерівному бою, а наймолодшій представниці гордого роду Торресів удалося втекти. Власне, це не можна назвати втечею, її силоміць вивезли кіньми з небезпечної зони. І ось уже п’ять років вона живе з рідним дядьком, хоч асієнду відбудували й силами управителів, селян та робітників, господарство дає великі прибутки. Увесь цей час дівчина не може повернутися до рідного дому – боїться не зустріти рідних.
    – Ти що, його знаєш? – Спитав Малюк.
    – Мені б тільки зустрітися з ним, – лютий погляд Марії не віщував нічого доброго для Педро Гарсіа.
    – Ну, і..? – Поцікавився Женька.
    – …Казали, що це нова модель міномета, – після короткої паузи, продовжила дівчина, – й нібито таке прізвисько належить командирові загону.
    – Тобто, міномет? – На цей раз Роман спонукав дівчину відволіктися від тяжких спогадів. – Оце так прізвисько.
    – Прекрасне прізвисько, – гаряче встала на захист невідомого воїна Марія. – Сила, точність і смерть ворогам. Усе в одному слові.
    – І ці «міномети» всіх повбивали? – Не на жарт захвилювався Шпак.
    – Ні… точно не знаю. Казали, ніби Гарсіа тоді з кількома недобитками втік до Гайани, а тепер буцімто піднімається по Оріноко. Хоче втекти до Колумбії, а куди ж йому ще, там у нього друзі – наркоділки, як-не-як, одну справу роблять, ті наркотиками, а ця мерзота Марксом та Леніним, під впливом тих же наркотиків, народ одурманюють. А наслідки однакові – хвороби, безлад, хаос і тільки цим гадам добре… Ненавиджу.
У щирості цих слів навряд чи хтось сумнівався.
    – А багато цих, ну… мінометів? – Насмілився запитати Стас.
    – П’ятеро, один із них горбань… Тільки справжнього чоловіка прикрашає не врода, а вчинки… Я обов’язково їх знайду… – Вона не сказала, що робитиме потім.
Тишу, яка запала після слів Марії, порушив сеньйор Торрес.
    – Давайте-но, друзі, збиратися потихеньку. Скоро ніч, а нам іще далеченько їхати.