«…чем ближе к натуре, тем лучше, — лекарств дорогих мы не употребляем. Человек простой: если умрет, то и так умрет; если выздоровеет, то и так выздоровеет.»
Микола Гоголь «Ревізор»
Певна преамбула
Чесно кажучи, я людина надзвичайно далека від медицини. І не в сенсі професійного дилетантизму, а через давнє особисте кредо намагатися жити, а у випадку чого і померти, якось без допомоги лікарів і пігулок.
Моє фармацевтичне меню обмежується пів-дюжиною простеньких препаратів на кшталт анальгіну чи аспірину, або ж зеленки чи йоду та деякими так званими народними засобами.
До лікарів ж я звертаюсь лише у надзвичайно серйозних випадках, котрі потребують хірургічного втручання чи лікування. В передостаннє це трапилось років із 15 тому через закритий перелом передпліччя. Після чого я, заледве не втративши руку через дурість і підлість одних ескулапів, і все ж таки врятувавши її через фаховість і порядність інших, із простими переломами, усілякими вивихами чи вибиттями борюсь самостійно.
Процедуру як це робиться я описувати не буду, бо, по-перше, це не є темою цієї статті, а по-друге, те що годяще одному може бути на зле другим.
Я сьогодні про інше. Я про те, що користування послугами нашої медицини – це до певної міри гра у російську рулетку. Тобто пощастить/не пощастить потрапити до фахового чи не фахового спеціаліста, до розумного чи до дурня, до порядного чи непорядного.., цей ряд пропоную продовжити самостійно.
Я, наприклад, ще у молодості нажив одну надзвичайно серйозну хронічну болячку лише через невірно поставлений діагноз. При елементарному запаленні легенів мене майже місяць лікували від гострого холециститу. Наслідків ж цієї лікарської помилки я позбавився, правда із чималим шматком легені, лише років через 20 завдяки професійності хірурга-фтизіатра Костянтина Бабкіна.
Прізвище його я не забуду до смерті, бо власне від неї він тоді мене і врятував.
Написати ж ці замітки мене надихнуло останнє вимушене зіткнення із принадами української медицини, дещо від класиків та народної творчості.
Нещодавно перебуваючи у справах в одному із райцентрів (свідомо не називаю в якому саме, бо таке могло трапитись будь-де), я випадково розпанахав руку – слизота, падіння, розбита пляшка на тротуарі.
Трапилось би таке зі мною вдома, обробив би рану йодом чи горілкою, присипав стрептоцидом, перев’язав би і зажило б як на собаці. Ну, максимум, піддавшись на вмовляння дружини, запросили б її подругу, медсестру місцевого ФАП-у і вона б заштопала ту подряпину.
А обійшлось би це мені у спасибі, пляшку домашньої настойки та коробку цукерок, котрі вони із дружиною тут би і спожили…
Але перебуваючи в чужому містечку і маючи ще недовершені справи, я вирішив таки відвідати місцеве медичне осереддя.
Я не буду переповідати усього майже годинного спілкування із черговим хірургом. Але в підсумку повідомлю, що його кабінет я покинув із наспіх залитою йодом раною у бік місцевої аптеки аби придбати вату, бинти і який-небудь антисептик і з чітким наміром усе інше завершити самотужки. А ще мене тішила думка, що при цьому я збережу десь так $ 200.
Виручила ж мене медсестричка, котра була свідком частини нашої розмови. Відвівши в якийсь свій закуток, хвилин за 20 і сотню гривень, від котрих довго відмовлялась, вона зробила все необхідне.
А тепер, власне, оті самі,
Сумні роздуми
Якщо уважніше придивитися, медицина – найбезвідповідальніша професія! З одного боку, організм сам дуже прагне видужати, і в простих випадках людина видряпується самотужки, не дивлячись на досвід чи, там, повну профнепридатність «лєпіли».
«У вас прямо двужильный организм. Вы, говорят, сквозь все испытания прошли. И даже мы вас случайно положили около открытого окна, и то вы неожиданно стали поправляться. И теперь, говорят, если вы не заразитесь от своих соседних больных, то, говорят, вас можно будет чистосердечно поздравить с выздоровлением». (Михайло Зощенко «Історія хвороби»)
З іншого боку – у випадку невдачі завжди можна вигадати несумісний із життям діагноз. Один дідько мало-хто здатен розібрати професійний почерк, а поготів спеціальну термінологію. І при цьому – шана, суспільний стан і гроші. Остап Сулейман Берта Марія Бендер-бей та його утілена мрія - про блюдце із блакитною окрайкою! В сенсі, гроші несуть самі, покірно віддають, а часто-густо ще й вмовляють.
«Больных принимал фельдшер Иван Кузьмич. Был он маленький, старенький и ужасно знаменитый. Все вокруг знали его, хвалит и называли без причины хирургом» (Михайло Зощенко «Пацієнтка»).
Зустрічаються, звичайно, зловредні пацієнти, які дозволяють собі в діагнозах сумніватися, а на результати скаржитись. Листи пишуть, по начальству та інстанціям вештаються. Але, знову ж таки, сторонні «тутечки не розуміють», а тому обурливі листи і навіть лайливі публікації завжди можна обізвати безграмотними, а претензії – безпідставними. Залишаються лише перевіряючі комісії, але там суцільно свої, ті що розуміють, товариші по зброї та колеги по цеху. А до того ж – друзі сокурсників та родичі одногрупників.
Голова приймальної комісії суворо запитує абітурієнтку:
- Скажіть, із яких міркувань ви обрали медичний інститут?
- Тату, вистачить приколюватись! (просто анекдот)
Дивуватися тут, власне, і немає чому:
«Клянусь Аполлоном врачом, Асклепием, Гигией, Панакеей и всеми богами и богинями, беря их в свидетели, исполнять честно, соответственно моим силам и моему разумению, следующую присягу, письменное обязательство: считать научившего меня врачебному искусству наравне с моими родителями, делиться с ним своими достатками в случае надобности помогать ему в его нуждах; его потомство считать своими братьями, и это искусство, если они захотят его изучать, преподавать им безвозмездно и безо всякого договора; наставления, устные уроки и все остальное в учении сообщать своим сыновьям, сыновьям своего учителя и ученикам, связанным обстоятельством и клятвой по закону медицинскому, но никому другому» (Цитата із Клятви Гіппократа).
В цілому, гарна робота, Беззаперечно, потрібна, абсолютно незамінна та до того ж хронічно бюджетом ображена – що дає привід скаржитись і прохати. Тобто, абсолютно зрозуміло, чому в медичний виш поступити завжди було, є і буде важко і дорого.
Незрозуміло лише, чому при всьому цьому вони нас ще й лікують?! І методи нові винаходять. І ночами чергують. І з того світу повертають. І навіть (буває і таке!!!) заледве не за власні гроші ліки особливі купляють, якщо вже зовсім непереливки. І в найвідчайдушних випадках до останнього борються. Все це має місце – тут, сьогодні, не дивлячись ні нащо.
Зрозуміло, клятва у них. Але вона не заважає і ургентні операції відкладати, допоки родичі гроші не зберуть. І «гуманітаркою» наліво гендлювати. І виписувати не те, що допомагає, а те, що дорожче. І прямо під час прийому пацієнтам усілякий непотріб на кшталт фільтрів для води чи якихось харчових добавок рекламувати. І аналізи плутати. І в діагнозах помилятися. І тампони в черевній порожнині після операції залишати. І немовляті під час кесаревого розтину головку ножицями калічити.
Багато у нас претензій до медицини, ой, як багацько! Практично в кожній родині маються свої історії – про байдужість, про невігластво, про хабарі, про помилки і просто дурість.
«Треба робити так, аби, навіть якщо хворий помирає, він не відав, що помирає… від ваших добрих рук» (анекдот).
Але першу дружину мою і другу нашу новонароджену доньку врятували хлопчисько-ординатор та медсестричка-юнка на далеких Курильських островах. Заледве не самі вплав, зимою майже двоє діб на півобмерзлому сейнері бовтались через пролив із Кунаширу на Шикотан, щоби прийняти пологи у дружини із причини важкого запою місцевого акушера. А потім кілометрів п’ять обмерзлим , слизьким як ковзанка відпливом бігли із малою на руках до аеродромного майданчику, аби встигнути до санрейсової вертушки і вчасно зробити рятівну ін’єкцію.
Вони вже не пам’ятають – майже тридцять років минуло. А я згадую… І такі легенди, напевне, маються у багатьох.
Так що, яку б систему медичної допомоги нам не влаштували в результаті усіх реформ – вона все одно залишиться такою ж. І найбезвідповідальною. І найнезмінною. І нам без неї – ніяк. І їй без нас – нікуди.
І навіть мені з усіма моїми принципами як мінімум ще раз доведеться із нею зіштовхнутися…
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., с. Губарівка, Товариство «Малого Кола»
