Спочатку почав писати статтю за донецький фактор тут, на ДД.
Не маючи за браком часу можливості сісти і написати одномоментно, я писав її уривками, буквально по пів-години в день. Відповідно, кожний новий день вносив свої корективи, зокрема дискусія з  мовного питання. Тому в результаті получився такий не зовсім стандартний формат.
 

Отже, маємо ситуацію: професійний журналіст із Донецька, налаштований досить критично до бандитської провладної спільноти, виходить в ефір з пропозиціями до об`єднання для спільної боротьби по антикримінальній лінії розмежування. Не можна сказати, що цей формат є чимось новим чи оригінальним для ДД. Простіше перечислити тих, хто не виступав з подібними прокламаціями, ніж байдужих до цієї теми. Можливо, в загальному хорі я би виділив останні статті Офелії, бо написане дійсно чіпляє за живий нерв і позбавлене отої дурної і фальшивої патетики, яку деякі автори підчепили ще за ідеологічно-блудливої комсомольської молодості, та так і не вилікували остаточно. Я не буду перечислювати тут їхні характерні штамповані фрази, бо не біном Ньютона, дійсно. Загалом, інетні тролі нагадують мені отих типово-нещасних, які щодня зранку з`являються в метро і бубонять своє незмінне: „Люді добриє! Ізвінітє, шо к вам обращаюся!...”
Як реагує спільнота на сигнали sos, які Дончанин, як той Штірліц, посилає з самого лігва нашого кімнатного звіра? По-різному. Як своєрідну можна розцінити пропозицію штибу: самі обирали, самі й довбайтесь. Отака не багата на фантазію чорно-біла політична палітра. Це рівносильно тому, що пальці лівої руки вважали б, що якщо палець на правій вражений на панарицій, то це його особиста справа і ліву сторону це ніяким боком не стосується. Гангрена? – то й чорт з ним, відріжемо.  Правда, донетчани тим же киянам у відповідь закидають, що ті, мовляв, двічі поспіль обирали в якості обличчя Києва „марсохода”, - пана Черновецького. Обирали, на відміну від Донецька, добровільно, без примусу і залякування. Чисто за пакетик гречки. На що ті, чомусь, реагують дуже нервово. Ось така конструктивна дискусія.
  
Певна справа, що південно-східний регіон має свою специфіку, яка закладалась великим відсотком відряджених працівників з кримінальним минулим. Свого часу я жив у мікрорайоні, який по відношенню до решти міста міг вважатися своїм „маленьким донецьком”, оскільки там було три гуртожитка, заселених „хіміками”. І термін цей, як ви розумієте, не має ніякого відношення до правовірних адептів Таблиці Менделєєва.
Виглядали вони досить типово і, як показала практика, з часом ці тіпочки не змінюються ні виразом обличчя, ні стрічечками на своїх трєніках, ні кепками на стрижених порожніх головах.
 

Багато хто з них після відбуття „аспірантури” залишався і продовжував привносити в місцеву суб-культуру ту специфіку, яка притаманна нашому державному шлепермену.  Проте, в цьому ж мікрорайоні мешкали й звичайні сімейні працівники місцевого заводу, які не мали нічого спільного з репутацією, утвореною специфічним контингентом, героїку якого так натхненно оспівує радіо-шансон.    
Це я до чого? Не можу зрозуміти позицію тих, хто постійно підіймає гевулт за об`єднання проти „кримінально-злочинного режиму”, але в цей же час посилають коротенькою зворотною стежкою будь-кого, хто на це відгукується тільки тому, що він, на даний момент, перебуває на карантинній території, яка масово, як пилом з териконів, забруднена вірусом криміналізованої свідомості. При чому в основній своїй масі претензії формуються саме за територіальною ознакою. То це що, - дійсно таке собі своєрідне тавро? Як на мене, то будь-яка нормальна людина в Донецьку, яка недвозначно декларує своє відторгнення „бандостану”, ще й на своєму сайті регулярно освітлює їхні оборудки, варта того, щоби, як мінімум, не отримувати в зверхній формі ідіотських порад від  людей, які не роблять і того малого. Хоча б тому, що він ризикує трохи більше, ніж бійці за правду в коментах. Також виникає питання: чи так вже дійсно хочеться того об`єднання? Чи, може, просто є бажання традиційно підняти рейвах в коментах і на цьому поставити крапку? Чи своїм цнотливо-правовірним рейвахом допомогти поставити крапку тим, хто таки має бажання просунутися хоч трохи в напрямку організованого опору?
Якщо брати тільки антикримінальну складову гіпотетичного спільного знаменника, то, як на мене, колегу Дончанина можна вважати одним з оптимальних представників донецького регіону, з яким варто було б спробувати почати переговори про утворення спільної структури. Одним із суттєвих моментів, які однозначно йдуть йому в плюс, є бажання і вміння говорити так, щоби тебе зрозуміли. Людина уникає двомовностей і порожньої патетики, не ламає з себе героя і в коментах відповідає по суті справи. Себто, є шанс, що переговори з такою людиною можна дійсно довести до якогось виразного і зафіксованого стану.
 
Що є стримуючим моментом особисто для мене? Знову ж таки – відношення колеги Дончанина до мовного питання, як до другорядного фактора, яким пропонується знехтувати для великої справи, якою є, зрозуміло, боротьба з партією раёнов.
У мене відразу виникає питання: чи це є елементарне нерозуміння теми, чи певна позиція? Я тому не проставляю кінцевого діагнозу, що не відношу Дончанина до шовіністичних адептів газети „2000”; до того ж вже мав справу з людьми, які, займаючи стартову позицію „…да какая разница, на каком языке!”  після серії диспутів змінювали її в сторону певного порозуміння щодо наших проблем. При чому відбувалися ці диспути в самій Росії.
Я не маю наміру аналізувати внутрішні мотивації пана Дончанина. Просто, зі своєї сторони, так само, як і він, можу викласти свою індивідуальну позицію по цьому питанню. Єдине: можу сміливо запевнити, що я – далеко не один, хто має подібний світогляд.        
 
Так ось: я достатньою мірою володію російською мовою і того ж Достоєвського, Гаршина, Лермонтова чи Шукшина волію читати в оригіналі. Більше того, вважаю, що аби відчути нігілістично-революційну атмосферу, яка змальована в романі „Бесы”, потрібна, як на мене, присутність оригінального фонетичного ряду, - настільки він для мене відрізняється своїм емоційним фоном від української. Виписані Достоєвським монологи Петра Верховенського, прообразом якого послужив параноїк Іван Нечаєв, в фінальній частині роману утворюють настільки моторошну атмосферу... Недаремно Ніцше говорив, що „Достоєвський, це єдиний психолог, у якого я хоч чомусь навчився”.    
Натомість переклади з чеської чи польської на українську звучать для мене більш органічно, ніж на російську (той же „Швейк”, вірші Міцкевича), з чим часто погоджуються і росіяни із тих, хто володіє українською в достатній мірі. Хочу зауважити, що тут абсолютно не йдеться про те, що та, чи інша мова ліпша. Це просто інший звук. Як альт і скрипка.
  
Так само, якщо я потраплю в Грузію, то не буду вдавати з себе німого тільки тому, що єдина мова, якою особисто я зможу спілкуватися з населенням в горах Сванетії, це буде російська.
Але, коли тут, в Україні, підіймають гевулт про, тіпа, мовні утиски „руськоязичних” з відповідною вимогою надання цій мові статусу державної, і супроводжується це національними образами такого гатунку, після яких жоден діалог не можливий в принципі, то маю намір запевнити, що це, на жаль, дійсно може стати початком такого протистояння, про яке рядові потрєбітєлі цієї мови мають дуже ефемерне уявлення. Все ж Табачник & со. свою справу таки добре знає – не даремно депутат Госдуми Марков, чия „толерантність” в національних питаннях на світло дає більшовицько-сталевий відблиск, за мовну політику назвав його „честью и совестью украинской интеллигенции”.
 
І, до речі, ось цей термін – „руськоязичні” - що це таке? Чи, точніше - хто це?  Якось хотілося б кристалізувати ось це аморфне руськоязичне середовище. Це ж, дійсно, не новоутворені ГМО, а конкретні представники конкретних національностей, чи не так? То чому ці представники конкретних національностей не апелюють до практики своїх національних держав, а традиційно посилаються на мовні законодавства Канади чи тієї ж Швейцарії? Вже не кажучи, що приклади не зовсім доречні, це ще й має певний присмак подвійних стандартів.
Погодьтесь, що подібна дискусія набула б дещо іншого відтінку, якби, врешті-решт, конкретно руськоязичні вірмени, казахи чи євреї вимагали надати російській статус державної в Україні, тому що... чому? Бо вони так звикли ще за часів барабанно-горнистої піонерської юності, яка у них проходила на сіруватому фоні перманентної боротьби з українським (литовським, естонським, молдавським...) націоналізмом? Ну, то це дійсно достатня причина вимагати введення другої державної.
 
Я розумію, що завжди знайдуться окремі відгодовані екземпляри „елітної” породи, як той же пан Черновецький, чи Пахло, які в своєму розумовому розвитку зависли на якійсь апендиксно-задубівшій еволюційній гілці і в силу мутної специфіки свого мозку вже просто не здатні до такого інтелектуального подвигу – опанувати мову держави, на території якої вони так плідно день і ніч рублять бабло, що аж трудовий піт з носа капає. Бо голова, як ми знаємо, предмет темний і освітленню наукою не підлягає.
Але, наскільки я розумію, основна маса агресивних рускоязичних, це, все ж, росіяни. Чи в своїй державі вони так само вперто добиваються другої... третьої... державної, керуючись дацзибао з отієї мовної Хартії, якою тут енергійно махають над головою, як хунвейбін цитатником Мао? Давайте ж поглянемо, як поводять себе росіяни в державі, де вони „рулят”, по відношенню до других народів. Те, що другої (хоч би тієї ж татарської) державної мови там нема і не планується, сприймається вельми схвально. Це, мовляв, допомагає боротися з відцентровими національними рухами. Для цього ж планується введення єдиної національності (!) – росіянин. Круто. Ну, це вже їхні внутрішні справи.
Я ж розповім про маленький епізод, який стосується безпосередньо України. Якось в Росії, сидів увечері біля ящика і на автопілоті перемикав програми. Дивитися там центральні канали ще менше сенсу, ніж у нас. Але випадково таки наткнувся на кумедний репортаж з Кубані. Якась жіночка розповідала, що вони хочуть реанімувати традиційний діалект кубанських козаків, який вона називала – „балачка”. Репортер її питає: чи відрізняється „балачка” чимось від російської? Відрізняється, - відповідає та. І наводить приклад: ось в російській, - скільки ви можете назвати слів на букву „Й”? Ну, „йод”. А в „кубанській балачці” ціла купа слів на „Й” – йижа, йижачок...  
Це не жарт, а реальний репортаж. Першою реакцією у мене, звісно, було бажання подзвонити в Краснодар і відкрити їм велику таємницю про існування в „кубанській балачці” літери „Ї”. А потім подумав, що навряд чи я відкрию їм щось нове – вони й самі чудово все розуміють. Просто, оскільки „балачка” сьогодні класифікується, як діалект російської (???), то літера „Ї”, яка лишній раз буде пов`язувати „балачку” з українською мовою, їм і задарма не потрібна.
Що до українців на Кубані, то за переписом 1926р. українцями себе назвали 49,2% населення (1 млн. 644 тисячі), а за переписом 2002 року – 0,9%. Чи не має бажання хтось мені пояснити причини зникнення українців з Кубані? Не те, щоби я їх не знав, але мені хотілося б почути це від когось із тих, для кого „какая разница, на каком языке…” Просто цікаво, які причини вони назвуть. Чомусь впевнений, що серед цих причин вони не вкажуть такі, як „примусова асиміляція”, чи „заборона широкого вжитку української мови”.
Ось телеграма від панів Сталіна та Молотова 18 грудня 1932 р.
1) У триденний термін перевести всі українізовані газети на російську мову.

2) Листівки, брошури, стінгазети, багатотиражки, іншу літературу, що виходила українською мовою, надалі видавати російською мовою.

3) Перевести до першого січня усе діловодство радянських, партійних, колгоспних та інших організацій на російську мову.

4) Радіомовлення українською мовою припинити.

5) Перевести викладання на всіх короткотермінових курсах (учительських, колгоспних, кооперативних та інших), що працюють зараз у районах, на російську мову.

6) Про підготовку до осені 1933 р. переходу шкіл та освіти на російську мову і про порядок перевірки покращення учительського складу українізованих шкіл, Крайкомом будуть дані додаткові вказівки.
 
До речі, Сталіна й на сьогодні 71,5% росіян вважають „великим вождем”. Ну, що тут можна сказати? Кожне плем’я вільне саме обирати собі вождів.
 
На сьогоднішній день в Краснодарському краї не існує жодної української газети. До речі, так само, як і в Таганрозі. А, між іншим, в Таганрозькому окрузі за переписом 1926 року понад 70% населення ідентифікували себе, як українці. Також „зникли”?
Або, для прикладу, приїздить з Ставропілля людина і розповідає байки про русскіх казаков, які іздревлє жили на цих землях, захищаючи Росію від бусурман. Живе ця людина в станиці Різдвяна. Що означає „Різдвяна” він не знає і не бажає знати. Вимовляє з наголосом на останньому „а”. Фамілія його закінчується на „о”.  
  
Ось така виникає картина, коли звертаєшся до російської державної мовної практики. І тоді задаєш питання: о, братья і сьостри во Гулагє! - в чому криється ота утаємничена причина, яка дає вам підстави так легко вдаватися до подвійних стандартів? Чому дія тієї мовної хартії, про яку з ваших ЗМІ в Україні не виспівує хіба що рупор рускаго духа – „Радіо шансон”, закінчується чітко на межі Україна – Росія і ніяка метафізична сила не здатна пересунути вектор вашого ентузіазмусу через цю сакральну лінію в сторону тих же казанських булгар?
 
Так і уявляю собі, як Хартія, під сідлом добра-молодца славянскіх кровєй угро-фінской наружності, закусів уділа і вся в істеричній піні вибиває копитом пилюку по кримським яйлам і донецьким степам! Ех, сцуко, удаль молодєцкая! З вєтєрком і матєрком - Свободу, Равєнство і, бляха-муха, не побоюся цього слова - такі Братство промєж язиков! Скорєй, уж скорєй неси на родіну добра-молодца, бо ж там ізнємогають в ожиданії Хартії татари і башкіри, калмики, мордва і проче, між іншим -  автохтонне населення. Дай їм хартію, доберман-молодєц, оживи їхнє слово, яке під твоїм чуткім руководством тихо і неуловімо зникає разом з носіями цього слова, - ну чисто, як фантікі в майстерних руках Акопяна!
Але доскакала Хартія до кордону, побачила гаїшно-полосатий стовп з шизотимічно розпластаним орльонком-табака на ньому і встала, як вкопана... А з тої сторони – гарь пожарищ на горизонті, обривки якихось дротів в траві і запах гексогену. З тої сторони - вовки виють, і срєдь високіх ковилєй біліють обглодані кістки Демокраїї. А на тих кістках ще з XIII століття сидить незворушно мудрий ворон з татарським разрєзом глаз, який ще Неврюя, як живого пам’ятає. І сонячні промені, пробиваючись через криваво-червоні хмари на горизонті, грайливо вимальовують в вологому повітрі Нечернозєм`я благородно-фотогенічний абрис князя Алєксандра Нєвского – ну чисто тобі Нікита Михалков в профіль на обложці журналу „Совєцкій екран”.
„Боріску - на ца-а-а-р-р-ство!” – прокаркав зненацька ворон, витер дзьоба об чийсь череп з характерним кульовим отвором в потилиці і замовк. І спостерігає так зацікавлено за пульсацією жилки на шиї Хартії. А від того погляду у Хартії - аж мурахи по спині.
Схилив ворон голову набік, і тільки мальчікі кровавиє забігали в глазах!..  
І знає молодєц, просто нутром своїм холодіючим тєму хаває, що випустять їм обом гострими пазурами тельбухи, якщо вони тільки спробують разом з Хартією перетнуть цю неуловімо-умовну черту між Україною і Родіною, яку містики-каббалісти в Одесі називають загадковим терміном – дві разніци...
Тоді добєр-молодєц злізає з Хартії, цьомає на прощання її в лоба і відправляє назад, в буйні донєцкі стєпі. А сам, тільки перетнувши кордон, відразу якось лицем сіріє, настроєм скучний стає. Говорить починає по-государствєнному, односложно і правильно, без всяких там свобод. А про мовні права малих (а там всі малі, окрім вєлікого) народів і не питай – вопроса не розуміє і просто як німий стає в момент.
Потім похмуро шарить по карманах, знаходить там забутий вдалі от родіни портретик канонізованого всеросійського Лабрадора і, як іконку-оберіг, на шию вішає. Шоб, значить, государєвим опричникам відразу ясно було, шо, тіпа – лояльний товаріщ попався їм в лапи!
І така у нього віковічна тоска в глазах появляється - умом не понять! Озирнувся назад – сумєркі сознанія... Європа за горизонт навічно закотилась... Забухав – не полегшало. „Хто віноват?” – татари з адигами. Однозначно. І шо це вони там, кстаті, по-неруські забелькотали? Хартію їм? Щас. От, тільки дубіну найду і відразу відповім на вопрос – „шо дєлать”.
А в Росії дубінка, шоб ви знали, - ето пєсня ментовской артєлі.

 
Значить, розклад у нас такий: в державі, назву якій – Україна, дала автохтонна українська етнічна спільнота, проживають, користуючись всіма правами громадян даної держави російськомовні інтернаціоналісти. Як повноправні громадяни, вони користуються всіма доступними їм демократичними інструментами впливу на державну політику. Зокрема – правом обирати і бути обраним. Основною мотивацією останнього вибору „рускоязичних” було бажання через своїх представників – Януковича, Табачника, Колєсніченка, Пахла, Чечетова і тд закріпити право ігнора мови автохтонного населення через введення в якості державної більш звичної і ментально ближчої російської мови. Пояснюється це абсолютно зрозумілою тривогою, що останнім часом падає попит на твори Василя Розанова, Достоєвського, Ахматової, Гумільова тощо. Причому є підозра, що у Януковича, Табачника, Колєсніченка, Пахла і Чечетова цей попит вже упав до нуля.
Другим пунктом їхнього вибору було щире, як у дітей, сподівання, що Янукович, Табачник, Колєсніченко, Пахло і Чечетов дадуть їм, окрім язика, ще трохи міндаля в шоколаді фірми „Конті” та й просто, чисто по-чєловєчєскі, озаботяться їхніми нескінченними, як донецькі степи, і зникаючими десь за горизонтом проблемами. Не озаботяться. Бо причини цих проблем не лежать на поверхні; вони глибоко занурені в темну, як шахта ім. Засядько, й до кінця не висвітлену ментальність виборців пана Януковича.  
З міндальом - явно кинули. Натомість дістали машинку для стрижки електорату виробничтва фірми „ПР”. У електората на стрижених лицях появилося щире здивування: а нас то за что?
  
У мене нема злорадства по відношенню до громадян моєї держави, навіть до тих, які потерпають на даний момент від свого ж вибору. Але дуже хотілося б, аби ви зрозуміли одну маленьку фішку: як інструмент мовної експансії ви обрали собі бандитську заточку. І те, що за бандитською звичкою ця заточка тепер приставлена вам до горла чисто з вульгарною метою вивернути кишені, які й без того вже давно вивернуті і звисають у вас, як пусті авоські від більярдних луз, є абсолютно закономірно і очікувано.
Тепер ви пропонуєте об’єднуватися в єдиний антибандитський фронт, залишаючи незмінним пунктом язикові устрємлєнія „руськоязичних”. Можливо, ви знайдете собі союзників. У будь-якому випадку вважайте, що в Росії ви їх вже знайшли. Але скажу відверто: яка мені різниця, хто буде продовжувати в Україні ось ці мовні експерименти? Буде це поганий шовініст, чи „хороший” інтернаціоналіст – без різниці, оскільки фінальні акорди їхніх партитур своєю мінорною тональністю дуже схожі на реквієм, який вони чудово можуть „урєзать” нам в чотири руки.
Ви обрали собі аморальну мету – витиснути національну мову, яка й так попередніми стараннями інтернаціоналістів переживає не кращі часи і, відповідно, аморальний інструмент для цього. Тому зі своєї сторони хочу вас запевнити, що ніяких компромісів в питанні другої „государствєнної” не буде. Ми маємо намір будувати державу Україна, в якій державна мова буде українська. Це питання не обговорюється.
 
Дійшло до того, що тут деякі добродії, точніше – „доброжелатєлі”, вельми енергійно переймаються ідеєю утворення якоїсь „нової” української нації, умної і красівої в їхній уяві, а не те, над чим вони так вправно глузують нон-стоп в своїх коментах.
Вибачте, не хотілося б вас сильно лишній раз засмучувати, але тут така неприємність - ми ще живі і у нас вже є своя історія, своя мова, культура, пісні, орнамети тощо. І існувало це ще задовго до появи Інтернету, скайпу і ДД. А тому, якщо ви не проти, ми так і залишимо це все незмінно у тому патріархальному вигляді, як воно й було. А ви собі можете продовжувати фантазувати на тему прапора, герба, чи спільної з Москвою історії. Тільки не забудьте віднести її на підпис до того ж Маркова. Він там фахівець в цих справах.
Загалом оця щира простота, з якою окремі унікуми нічтоже сумняшеся вибудовують „нову” українську націю дає підстави задатися питанням: а чи не нащадки це таких самих „простих”, які тягнули за ноги до ями з вапном ще живих у 32-му? Є щось спільне. То ж не поспішайте ви нас хоронити...
Якщо ж фанам Табачника хочеться трохи порозважати один одного своїми вбогими жартами на цю тему – на здоров`я. Можливо це єдине, що повертає їм почуття душевної рівноваги. Відверто кажучи, останнім часом це вже не стільки дратує, як дивує. А коли читаєш деякі коменти, на розум приходить тільки одна фраза – „Иная простота – хуже воровства”.
 
Щодо російськомовних громадян України, то коли ви, шановні, усвідомите, що українці мають на свою культуру, історію, мову і державу таке саме право, як і чехи, мадяри чи фіни, ми зможемо почати обговорювати варіанти спільної платформи в боротьбі за звільнення від шлеперні нашої держави, включно з Донецькою областю, і побудови демократичної України, яка вже більше ніколи не буде асоціюватися з донєцкімі бандюками при владі.
А поки що ми будемо продовжувати те, що робили до нас попередні покоління українців – відстоювати своє право побудови національної держави на своїй землі.
І останні дискусії на цю тему недвозначно дали нам можливість зрозуміти, що розраховувати на якесь порозуміння в цьому питанні, на жаль, так і не приходиться. Як не було його з часів Валуєва, так немає і тепер. Невже дійсно будь-який руськоязичний демократ закінчується там, де починається українське питання?
Ну, що ж, будемо розраховувати тільки на власні сили. Принаймі, не будемо перебувати в полоні ілюзій відносно союзників.
Бувайте здорові і дякую за увагу.