Микола Стефанович любив дітей.
 
Не так як дідусь Ленін: очі такі добрі-добрі, а міг би і бритовку швиргонути.
 
Ні, Микола Стефанович влаштовував для дітлахів пластунський вишкіл, вчив їх облаштовувати криївки, спати на деревах, виживати в лісі без сірників, лише з ножем. Брав із собою на фотополювання.
 
Намагався передати їм деякі характерницькі здібності.
 
Навчав їх дружити з вовками, сторонитися лисиць, не ображати шляхетних тендітних зайців та колоти свиней.
 
Дівчаток він вчив плести віночки та опановувати математику - бо господинями мають вирости.
 
З хлопцями гасав у футбол та вчив їх куховарити, прати, поратися по господарству - аби вибирали собі подругу виходячи виключно з почуттів, а не під тиском побутових зручностей.
 
(Він усе це вмів, бо Ганна Г. була поганенькою господинею, хоча дуже привабливою і охайною жінкою)
 
Спільних дітей у пана Миколи з пані Ганною не було, але вона не забороняла йому спілкуватися з його позашлюбними дітьми, яких у нього було на семеро більше, ніж у Ауреліано Буендіа.
 
Він вчив їх любити Батьківщину, українське Слово і футбольну команду Динамо Київ.
 
Микола Стефанович ніколи не підвищував на дітей голос. Він терпляче пояснював їм те, що вони не могли осягнути одразу.
 
"Діти повільно засвоюють, бо в них ще немає навичок стереотипів мислення, але закарбовують на усе життя, дорослі ж  швидко схоплюють, але ковтають знання, як тогорічний сніг".
 

Невластивий текст:
 
С тусклым взором, с мертвым сердцем в море броситься со скалы,
В час, когда, как знамя, в небе дымно-розовая заря,
Иль в темнице стать свободным, как свободны одни орлы,
Иль найти покой нежданный в дымной хижине дикаря!
Да, я понял. Символ жизни – не поэт, что творит слова,
И не воин с твердым сердцем, не работник, ведущий плуг,
– С иронической усмешкой царь-ребенок на шкуре льва,
Забывающий игрушки между белых усталых рук.
 

Властивий текст:
 
З пеленою на очах, з серцем, що варте лише холодця  
Стрибнути із скелі в солене Понтійське море бурхливе,
Або у в’язниці стати вільним, як дух твого праотця,  
Або, як зозуля, захопити чиєсь місце важливе.    
Та, я зрозумів: брешуть усі! і поет, що творить вірші,  
І вояк з кам’яним серцем, і селюк, що встає вдосвіта,  
- І тільки маленька дитина, відрада моєї душі,
Що клубочком згорнулась у ліжку - єдина надія Всесвіту!