Село Зарваниця розташоване не так вже й далеко від тимчасово окупованої московскім краснознамьонним патріархатом Почаївської лаври, - в тій же Тернопільській області. І, хоча на сьогодні про Зарваницю, на відміну від Почаїва, чули далеко не всі, проте з року в рік кількість тих, хто приїздить сюди на всеукраїнську прощу, зростає просто на очах. Треба також зауважити, що той безмірний шовіністичний цинізм, який демонструє владна партія вкупі з МП по знищенню всього українського, включно з церковними установами, приводить до активізації серед церковних громад руху до об`єднання різних церковних конфесій в єдину Помісну Українську церкву.
Дивним чином можемо спостерігати, як десятки тисяч прочан з усієї України відчувають себе в першу чергу просто українцями, єдиним християнським народом, а вже потім греко-католиками чи православними. Внутрішня потреба до національної єдності призводить до того, що до Зарваниці на всеукраїнську прощу, яку формально проводить греко-католики, приїздять православні українські громади на чолі зі своїми священиками.
Домінанта національного під час основних подій настільки сильна, що конфесійна належність, за словами присутніх, практично не відчувається. Власне кажучи службу греко-католики проводять по православному обряду і виключно українською мовою. За що моляться? – за Україну.
Особливо прочани відмічають ту дійсно братерську атмосферу, яка пронизує все навколо. І це досить разюче контрастує з тими казарменно-войовничими порядками, які впроваджує МП на території Почаївської лаври. Власне кажучи, по який дух християнського милосердя може йти мова, коли московський піп відмовляється відслужити панахиду дитині тільки тому, що вона була хрещена в церкві, яка належала до Київського Патріархату? Тут вже починаєш цілком щиро співчувати народу, у якого такі духовні провідники.
    
Зарваниця, в контексті християнства, згадується досить здавна. Є декілька легенд, згідно яких саме ченці першими осіли в цих місцях на берегах річки Стрипа. По одній версії це були серби, через що місцевість отримала назву Сербниця, яка й трансформувалась з часом в Зарваницю. На скільки це реально – судити фахівцям. Також пишуть про те, що тут пристали ченці з Києва після руйнування його Батиєм. В основному всі версії носять досить міфологічний характер (ченці з Афону; знахідка в джерелі ікони Божої Матері; зцілення в цьому джерелі требовлянського князя). Проте саме ранньо-християнський характер цих легенд і дає можливість відноситися до Зарваниці, як до загальнонаціонального місця паломництва.
 

На фото - Ольга Нестерівна, керівник церковного хору УПЦ КП і Теодор Дячун, комбатант УПА.
Сидів в таборі з Солженіциним. Часто спілкувався з ним. Розповідав, як наші хлопці приносили йому папір від мішків для цементу. На той момент Солженіцин досить прихильно відносився до бійців УПА, оскільки там завжди можна було знайти захист від криміналу, про що згадували всі, хто побував тоді в таборах.
Відомий російський правозахисник Сергій Адамович Ковальов споминав:      
 
  „...С бандеровцами, с Украинским Сопротивлением мне приходилось сидеть. Это очень достойные люди, как правило. Не все, конечно. Но, как правило, очень достойные люди. И в Украинском Сопротивлении была лучшая часть народа”.
 
За Теодора Дячуна варто ще добавити, що „Холодний Яр” Горліса-Горського (справжня фамілія - Городянин-Лісовський) прочитав ще школяром, в 39-му році. З цією книжкою у нього трапилася історія, яка могла закінчитися досить неприємно, наприклад – арештом всієї сім`ї. Справа в тім, що читав пан Теодор її на уроці, під партою, і не помітив, як підійшла вчителька, правовірна більшовичка. Вона забрала книжку і віднесла директору. Той, на щастя, був родичем малого, про що приїжджій було знати не обов’язково. Так і вижили.