ДЕНЬ МІКС.
 
Вчора був ранок. Як й інші. Хіба що тільки підвищений тиск, хоча позавчора були напої, які його знижують. Чи то їх було замало, чи організм бере своє – вирівнює інтегральні показники, щоб у середньому було 140 на 85?
 
Буль-буль – один дрінк. Надолужив вчорашнє. Кава. Кава плюс коньяк – це те, чим викликають інфаркт у піддослідних сірих гризунів.
 
Гугл. Привіт! Що там новенького? Декілька днів пропустив. Надолужую…
 
Лівія. Каддафі. Нова Зеландія. Землетрус…
 
Генеральна репетиція відповідей відбудеться 24 лютого…
 
Жінка з Чернігова народила в 66 років. Щастя та здоров’я мамі та дитині!..
 
В нашій Галактиці близько 50 мільярдів планет, а 500 мільйонів з них можуть бути потенційно придатні для життя. Привіт, брати та сестри по розуму! А може й по дурості?!..
 
Кількість Галактик у Всесвіті (лише в нашому) 200 мільйонів.
 
Об’єм накопиченої людством інформації  (монографії, реклама, газети, комп’ютери, DVD, кредитні картки, ноти, пісні, анекдоти, ИМХО тощо… тощо… тощо… складає близько 300 ексабайт  (1 ексабайт - це 10 з вісімнадцятьма нулями байт).  Але це – лише 1 відсоток від тієї інформації, що вміщують молекули ДНК однієї людини, наприклад,  тієї чернігівської малечі.
 
Об’єм інформації, яку доводиться обробляти кожному в 5-10 разів більше, ніж 20-30 років тому. В стільки ж разів відбувається більше подій. Але що то за інформація, що то за події, кожний намагається вибирати сам.
 
…Мобілка. Мені телефонують… Починається трудовий день.
-Доброе утро!.. Ну как, мы можем посмотреть магнитограф?...Спасибо!..Может быть он нам подойдет…В одиннадцать?...Хорошо, договорились…
 
ДД. Дивлюсь коменти, швидко – нові ИМХО. Пишу анекдот.
Ще декілька дзвінків. Одягаюсь. Пока…Пока… Затримуюсь біля двері.
-Ты чего?
-Да вот, подумал… Что будет, когда количество информации, накопленное человечеством, превысит объем ДНК?
-Ну-ну! Купи вечером продукты?.. На свой вкус. Счастливо…
 
…Раніше ми довго і нудно шукали інформацію по бібліотеках, газетах та в телевізорі. Тепер вона скрізь. Коли інформації буде дуже багато, вона почне шукати тих, кому вона потрібна. Вона стане істотою. Вона вже стає такою. А може вона завжди була нею, а ми тільки-но щось починаємо розуміти. Називаємо це ноосферою, майже не розуміючи, що це таке. Іноді здається, ніби нами щось або хтось керує ззовні, або навпаки, - зсередини, а можливо це іноді відбувається тільки зі мною. Про такі ненаукові дурниці думав я, поки йшов  хвилину до зупинки своєї маршрутки.
 
…Завжди намагаюсь сісти позаду біля ”аварійного” виходу – водій дозволяє їм користуватись на кінцевій.
 
Зліва від мене сідає жінка, в руці в неї квіти, загорнуті в папір – морозно… Поїхали.
 
Шансон. Нескінчені розмови мобілками. Згадую недавнє ИМХО про хамство. Але я до цього звик, їду майже кожен день. Знову поринаю у свої думки – на цей раз про магнітограф, електропорацію та іншу фігню.
 
Десь поза свідомістю – “Владимирский централ, Владимирский централ, ветер северный…”.
 
-Как они задрали этим шансоном!
Це каже моя сусідка зліва - жінка з квітами, шукаючи розуміння у сусідів. Всі мовчать, бо давно змирились.
-Ну сколько можно!? Вас это не раздражает? – Звертається вона до мене.
 
О, почалось… Доведеться відповідати.
-Дратує. Але я не переймаюсь.
-Не переймаюсь…А меня это бесит!”
 
(Мене, доречі, теж.)
 
-А я себя успокаиваю. Может, у кого-то есть воспоминания о Владимирском централе. Большинство считает, что это тюрьма для уголовников. Пацаны от песни балдеют. А тюрьма  – была, по крайней мере, – для политзаключенных. Кроме того, и на “шансоне”  бывают неплохие песни. Иногда что-то напомнит, особенно старые песни.
 
-Ну, не знаю… – Каже вона вже спокійніше.
 
Наступна пісня – Олександр Сєров, “Я люблю тебя до слез.”
 
Подними глаза в рождественское небо,
Загадай все то, о чем мечтаешь ты,
В жизни до тебя я так счастлив не был.
Для тебя одной, их так любишь ты,
Эти белые цветы.
 
Боковим зором помічаю раптову переміну в її обличчі... Тремтить підборіддя. Куточки вуст опускаються. Очі стають вологими. Я повертаюсь до неї з німим питанням: ”Я Вас образив, що сталось?” Вона хитає головою в сторони, прикриває обличчя: ”Нет, нет, ничего.”
 
Восхищаюсь я, ты мне всего дороже,
Все у нас с тобой только началось.
 
Вона ледь стримується. Якби не макіяж – ридала би у голос.
Приїхали. Відкриваю ”аварійні” двері, вихожу. Подаю її руку, допомагаю вийти, вірніше стрибнути – високо.
 
Это облако из роз
Лепестками белых роз…
 
-Спасибо. Извините. Нервы. - Говорить вона.
-Ничего. Это бывает. Что-то случилось? Вы в метро?
-Да. Меня ждут возле входа.
 
Відчуваю, щось ій треба виговоритись…
 
-Какая-то мистика. Эта песня… Эта песня …У меня, у нас…Сегодня год, как умер мой муж. Ему было всего 46 лет. Эта песня…Под нее мы танцевали наш первый танец. Это была наша песня. Он очень тяжело умирал. В последний день он сказал: “Если ТАМ что-то есть, я дам тебе знать. Через год я отпущу тебя…”
 
Тепер у неї крім сльоз, була, ні - не посмішка, а щось таке неземне…
 
-Он отпустил меня. Спасибо Вам. Вон, возле метро ждет его мама. Мы едем к нему. Эти розы ему.
 
-Можно, чтобы об этом узнали другие?
-Конечно…
 
Я люблю тебя до слез, без ума люблю…
 
…Сю-сю?  Нехай. Але це був не найгірший день.
Це був навіть не один день. У нас їх було 46… 46 мільйонів днів. Для одних – перший, для інших – останній на Землі. Для більшості – звичайний.
 
Вчора у мене в житті були магнітограф, електропорація, плани на майбутнє, здобутки та помилки, я щось купував, щось їв та пив, друкував, вимірював, розмовляв, писав це, дивився  футбол, сьогодні вранці дописував… А ще вчора в моєму житті були ті неповторні декілька хвилин.
 
Життя продовжується. Сьогодні буде день. Нас будуть зомбувати, брехати, знищувати нашу волю… А ми будемо шукати правду, любов, будемо творити й жити.