Дзвінок зранку. Те, се... Ну, і поздоровлення. З праздніком.
- Ага, дякую. Треба буде сьогодні 25 грам прийняти на душу, - все ж більшовичкам сьогодні сідло надрали.
- ???....
Кумедно: скільки на цю тему написано, а до сих пір зустрічаються люди, для яких реальні події під Нарвою є новиною. Що ж, напишемо ще раз... і ще раз... і скільки треба буде, поки до кожного дійде, що вони празднують.  
 

Дивно іноді читати комуністичні агітки, коли знаєш, які реальні події лежить за пропагандистськими деклараціями. Проте, іноді комуністи пишуть і не типову для них чисту правду. Так в одній статті, присвяченій дню радянської армії, невідомий автор з першої фрази попадає точно в ціль, коли пише: «23 февраля - День Советской Армии. Только родившись на свет, Красная Армия уже сражалась на фронтах гражданской войны.» І це - чиста правда. Саме на фронтах громадянської війни, тобто війни зі своїми громадянами, і зародилася Ленінська армія. Один з таких «фронтів», який пролягав по тамбовським селам, був нещодавно нищівно відображений у документальному фільмі. Чи бачив його автор? А, втім, хоч би й бачив...
Мова ж у цьому фільмі йшла про війну «народної» червоної армії з лютими ворогами більшовизму, тамбовськими селянами. Війну повномасштабну, до повної покори «ворога» або його знищення. Війну, в якій сім`ї бунтівних селян брали в заручники й розстрілювали без огляду на вік і стать, де проти «ворога» використовували отруйні гази. Ось як згадує цю «героїчну» військову операцію безпосередній її керівник («Борьба с контреволюционным востанием» // Война й революция.1926. №7-9), «герой» громадянської війни Тухачевськии: «...войну приходится вести в основном не с бандитами, а со всем местным населением... войну, которая должна закончиться полной оккупацией.» На окупованій території червоні комендатури встановлювали відповідні окупаційні режими. Ось типовий наказ, який посилається на рішення ВЦИК від 11 червня 1921р. :
«1. Граждан, отказывающихся назвать своё имя, расстреливать на месте без суда. 2. Селянам, у которых скрывается оружие, объявлять приговор о взятии заложников и расстреливать таковых в случае несдачи оружия. 3. Семья, в доме которой укрылся бандит, подлежит аресту и высылке, имущество ее конфисковывается, старший работник в этой семье расстреливается на месте без суда. 4. Семьи, укрывшие членов семьи или имущество бандитов, рассматривать как бандитские й старшего работника зтой семьи расстреливать без суда. 5. В случае бегства семьи бандита... оставленым её дома сжигать. 6. Настоящий приказ проводить в жизнь сурово й беспощадно». І це не місцеві «перегиби», це - генеральна лінія партії. Приблизно в цей час Ленін пише записку наркому юстиції: «Тов. Курский! По-моєму надо расширить применение расстрела». Зона розширення розстрілів, на думку мудрого вождя, мусить охопити як «...содействующих, ...так и способных содействовать». Тобто - всіх!
Коли на Дону вибухнуло чергове повстання, Свердлов віддає наказ: «Решить проблему казачества путём поголовного их истребления!»
Про Україну годі й говорити. Вся Україна являла собою палаючу від опору більшовизму  територію.  Тому   й   було   вирішено   виморити   голодом   хребет української   нації,   селянство.   То   що   ж   це   за   військова   сила   воювала   з селянами, хто відбирав у них «залишки» продовольства? Часом  не червона армія?   І   якщо   наші   селяни   були   «ворогами   народу»,   то   якого   народу конкретно? У комуністів є цікавий аргумент, яким вони виправдовують свої звірства: мовляв, Інакше  б  влада  «робітників  і  селян»  не  втрималася.   Це точно, не втрималася б. Але не називайте цю банду без роду й племені, яку ви кличете ленінською гвардією, владою «робочих і селян».
Те, що банда з подібним світоглядом може прийти до влади тільки по трупам, відмітив навіть хворобливий розум їхнього ідейного гуру - Карла Маркса. В кінці «геніального» по своєму збоченню твору («Маніфест комуністів»), він пише, що «...наші цілі можуть бути досягнені тільки насильницьким шляхом».
А тепер повернемося безпосередньо до праздніка 23 февраля (бо святом його назвати   неможливо).   Військова   історія   знає   чимало   сумнівних   подій,   які кожна з воюючих сторін трактує на свою користь. Але такої, яка трапилася 23 лютого     1918     року,     щоби     потім     стати     анекдотичним     поводом     для «празднованія» на державному рівні?!
А історія така. Був такий собі матрос, Павло Дибенко. Службу свою на флоті, як пише «Красная звезда» за 26 люте 1989р., він почав на штрафному кораблі «Двіна». Чим Дибенко проштрафився не відомо, але якби це була ідеологічна діяльність, то «Червона зірка» подібну діяльність не замовчувала б. З падінням монархії енергійний матрос Павло Дибенко стає керівником Балтійського флоту. Що творилося тоді на флоті яскраво змальовує та ж «Красная звезда» за 4 жовтня 1997р. на прикладі матроського бунту на лінкорі «Император Павел І»; «Лейтенанта Савинского ударом кувалды по затылку убил подкравшийся сзади кочегар Руденок. Той же кувалдой кочегар Руденок убил и мичмана Шуманского. Он же убил и мичмана Булича. Старший офицер, старавшийся на верхней палубе образумить команду, был ею схвачен, избит чем попало, затем дотащен до борта и выброшен на лёд». Погодьтесь, що треба мати дуже специфічну репутацію, щоби в цій ситуації стати керівником Центробалта.
Більшовикам Дибенко прислужився. Так він ввів кораблі в Неву на підтримку жовтневого перевороту, розігнав делегатів Установчих зборів. А коли в Петрограді ті ж робочі вийшли на мирну демонстрацію в підтримку Установчих зборів, то «гвардійці» Дибенка сипонули по ним з кулеметів. Такі як Дибенко без зайвих комплексів застосовували зброю проти ворогів нової влади, всю внутрішню політику якої на той момент можна було змалювати одним словом - експропріація. Чим і займався комісар по морським справам Дибенко.
Але, не зважаючи на жовтневий переворот, війна на фронтах йшла своєю ходою. І у лютому 1918-го німецькі війська почали просуватись на Петроград, дійшовши до Чудського озера. Що з себе уявляв цей «наступ» - окрема пісня. Германія була вщент виснажена війною на два фронти і наступала, скоріше, з прусько-тевтонської впертості. Надамо слово Юрію Фельштинському, який описує цей наступ: «Но самым удивительным было то, что немцы наступали без армии. Они действовали небольшими разрозненными отрядами в 100-200 человек, причем даже не регулярними частими, а собранными из добровольцев. Из-за царившей у большевиков паники и слухов о приближении мифических германских войск города и станции оставлялись без боя еще до прибытия противника. Двинск, например, был взят немецким отрядом в 60-100 человек. Псков был занят небольшим отрядом немцев, приехавших на мотоциклах. В Режице германский отряд был столь малочислен, что не смог занять телеграф, который работал еще целые сутки» (Крушение мировой революции. с.259-260). Назустріч цьому війську й послали до Нарви Дибенка з «братішками».
Всі знають з совдепівської історії, що:
а) вірні більшовикам матроси Дибенка зупинили німців під Нарвою, а тому
б) німці до Пітеру не дійшли.
А ось це вже дві різниці чисто одеського гатунку. Німці Петроград не взяли, бо вже не мали сил. Але й Дибенко їм поперек дороги не став. В жодному науковому джерелі ви не знайдете опис тієї історичної битви, в якій матроси Дибенка зупинили німців. Що ж тоді було? Панічна втеча з бойових позицій революційних матросів, які виявилися здатними тільки проломлювати кувалдами голови офіцерам та грабувати і розстрілювати беззбройне населення.
Процитуємо знову рідну для кожного мілітарного ленінця «Краснуюю звезду» за 26 люте 1989р.: «За отход от Нарви и самовольный отъезд с фронта Дыбенко исключили из партии». Сам Дибенко на розборі його справи сказав коротко: «Конечно, я виноват в том, что моряки добежали до ГатчиньІ». Щоб змалювати «подвиг» червоної раті у всій красі, зазначимо, що від Нарви до Гатчини бігти далеко - 120 кілометрів. Але в Гатчині вони не затримались. «Герої» захопили залізничний ешелон і побігли далі, відчувши себе в безпеці тільки аж... в Самарі. Там їх і застала телеграма Бонч-Бруєвича: піймати «героїв» і доставити під конвоєм.
Ось тепер наливайте, отпразднуємо!