Останнім часом, дивні речі відбуваються у столиці держави м. Києві та по всій Україні з місцевим самоврядуванням. Складається таке враження, що місцеву громаду прагнуть позбавити навіть останніх прав та можливостей впливати на життя та розвиток міста.
Все це нагадує цілеспрямовану кампанію націлену на дискредитацію та руйнування місцевої влади. Спочатку ліквідували районні у місті ради, пустивши фінансові потоки районів міста через своїх людей в районних адміністраціях. Потім підготували зміни до законодавства, відповідно до яких згода громади, наприклад, на будівництво офісного центру під власними вікнами вже не буде обов’язкова. А нещодавно, виявляється «створили» зміни до законодавства, відповідно до яких навіть мер вже не обов’язковий атрибут для міста. Його обов’язки, у разі дострокового складання повноважень, зможе виконувати Секретар міськради. Але закон робиться не тільки для Києва, в якому конфлікт – мер – діюча влада проявився найгостріше, але й для всіх міст України, де існує схожа ситуація, чи зможе виникнути у майбутньому. Тому можна зробити висновок, що схема узурпації місцевого самоврядування торкнеться усього місцевого самоврядування в державі та зачепить кожного українця.
Стає дедалі очевиднішим те, що системно та методично Україну позбавляють місцевого самоврядування, а громадян – можливості впливати на власне життя. Зрозуміло, що все це робиться задля збереження влади в місті за тими людьми, хто нею зараз розпоряджається. Але не можна ж так нахабно та демонстративно нехтувати європейськими нормами місцевого самоврядування та українською Конституцією, відповідно до яких, сама місцева громада (народ) має вирішувати, яка ж система управління містом їй потрібна. Уявіть ситуацію: мер іде у відставку наступного дня після перемоги, чи його відправляють у відставку двома третинами депутатів міськради, таким чином влада на весь строк, що залишився, переходить «потрібній» людині, яка фактично «призначається» місцевою радою на посаду її секретаря? До чого ж тут волевиявлення народу? І навіщо тоді мер взагалі?
Тільки місцеві жителі мають вирішувати, треба їм обирати нового мера після дострокової відставки попередника, чи вони можуть почекати кілька років, доки їм дозволять обрати ще одного «зиц-председателя Фунта». Можливо посада мера взагалі не потрібна столиці держави?
Якщо подібна афера буде запроваджена у столиці України, то, без сумніву, вона буде вбудована в модель місцевого самоврядування по всій країні.  Наприклад, у м. Запоріжжі, де міська рада контролюється партією ПР, а мер йшов на вибори під прапором партії «Батьківщина». Але ж це профанація. Не можна в державі, що прагне долучитися до європейської спільноти, робити під виглядом реформування місцевого самоврядування колоніальний тип управління. Саме так – колоніальний. Тому що жодних прав у «аборигенів» вже не буде, і в жодному випадку це не буде сприйнято європейськими демократіями, в яких вже й так накопичилося достатньо запитань до української влади.
Вкрай обмежені у правах місцеві ради будуть нагадувати департаменти державних адміністрацій. Така модель місцевого самоврядування – мрія будь-якого диктатора. Псевдореформування суспільно-державних відносин може нанести дуже багато шкоди, як відносинам на рівні громадянин-держава, так і системі управління країною в цілому.
Перебудова відносин між громадою та владою, послаблення цієї ланки тихою сапою відбувається і на рівні створення об’єднань співвласників багатоквартирних будинків. Справа навіть не втому, що згуртувавши людей навколо одного дому, превентивно обмежується вірогідність такого об’єднання в майбутньому, але вже на більш високому рівні (двір, район, місто), а значить і вплив на владу. Справа в тому, що, по тихому зганяючи киян в такі «зграї», зайняті тільки власним будинком, влада не поспішає пояснювати людям, що це для них насправді означає, які існують для них пастки та загрози і, чого товариство може вимагати і повинне отримати від держави.
Ну ось скажімо, чи зможуть власники п’ятиповерхової «хрущівки», зведеної наприкінці 50-х років минулого століття, власними силами забезпечувати нормальне функціонування інфраструктури дому, зношеної на 80 відсотків? Ні. Саме тому люди мають право вимагати від організації, що займається експлуатацією будинку, проведення капітального ремонту. І тільки після цього відбувається передача дому на баланс товариства. А створення таких об’єднань на базі застарілого житлового фонду однозначно призведе до житлово-комунального колапсу. Я вже не кажу про борги будинку перед постачальниками електрики та газу, через які запросто, відповідно до проекту нового житлового кодексу, зможуть виселятися цілі будинки, а не власників-боржників окремих квартир. І нічого тут не вдіє жодна місцева громада.
Звичайно, для власників нових багатоповерхівок питання технічного стану будинку так гостро не стоїть. Однак у них є свої проблеми. Тиск на такі місцеві громади може чинитися через можливе нав’язування послуг так званих експлуатуючих компаній. Це структури, що мають займатися роботою, пов’язаною з обслуговуванням будинків, якою раніше займалися ЖЕКи. Тобто, мешканці будинку не зможуть найняти на роботу з обслуговування будинку тих, кого вони знають, чи кому довіряють, а лише тих, кого винайме у свою чергу така компанія, по суті звичайний і зайвий посередник у грошово-комунальному ланцюжку.
І, чомусь, споглядаючи на все це неподобство та наругу, що чиниться над киянами, виникає запитання, чому київські місцеві громадські організації не борються за права людей та свої права, адже це стосується кожного?
Минуло вже півроку відтоді, як Київська міська партійна організація партії «Народна влада» закликала до об’єднання усі громадські та політичні сили навколо захисту місцевого самоврядування у місті Києві та ініціювала створення Комітету захисту місцевого самоврядування у м. Києві для забезпечення та координації спільних дій у цьому напрямі. Але, так склалося, що лише деякі місцеві політичні та громадські сили долучилися до його роботи.
Нажаль, не всі усвідомлюють, що «здаючи» крок за кроком місцеве самоврядування у Києві, ми втратимо не тільки можливість впливати на наше київське життя, але й саму неповторну київську громаду, яка не раз за свою історію проявляла себе як єдина і міцна спільнота. Зникне й сама унікальна київська атмосфера. Столиця перетвориться на звичайний адміністративний округ – суху та бездушну статистичну одиницю без громадян, але з проживаючими особами, без парків та скверів – проте з новими суперспорудами, без київського колориту але з нав’язаним кодексом поведінки, а то й дресс-кодом, і без виборів взагалі. Існує загроза і для місцевого самоврядування у загальнодержавному масштабі.
Намагаючись тихою сапою керувати місцевим самоврядуванням влада забуває, чим це може закінчитися. Українці не звикли миритися з обмеженням їхніх прав і свобод, і за будь-що, рано чи пізно відновлять справедливість. Тим більше, що вже очевидним є факт росту соціального невдоволення у суспільстві. Тому владі слід зрозуміти одне – побудова громадянського суспільства в Україні, як і визнання дієздатності української демократії, не можливі без сильного місцевого самоврядування, в обличчі якого, до речі, влада, але мабуть не ця, за бажанням могла б знайти соратника, а не ворога на спільному шляху до європейської демократичної спільноти.
 
У співавторстві з головою Київської міської організації партії «Народна влада» С. Карпенком.