Частина п’ята: Майор Лопатін

 
Ця частина є умовно-заключною із двох причин.
 
По-перше, минулого разу дехто порівняв чергову публікацію із 200-енною серією "Ізаури". І хоча мені до тієї серії, як звідси до Курил, а відвідуваність і рейтинг хоч і не захмарні, але більш-менш стабільні, тим не менш дослухатись до цієї думки я не маю права. Хоча існує і інша думка - "давай іщьо".
 
По-друге, трапилась неприємність. Днями я випадково відформатував один із дисків, де зберігався мій архів і вся Хведоріада наряду із іншими матеріалами гавкнулась. На архівній флешці я відшукав лише ось цю частину опусу. Тому чи буде продовження залежитиме від наявності вільного часу і натхнення, а головне від побажань публіки...
 
Із попередніми частинами можна ознайомитись ось тут:
частина першаhttp://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/8642.phtml
другаhttp://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/8670.phtml
третя http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/8712.phtm l
четверта http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/8759.phtml

 
Провідник - невисокий, вертлявий і худющий, як жертва Освенциму хлоп на прізвисько Гвинт - виявився майже моїм колегою – помбуром***** із місцевої геологорозвідки. Тому порозуміння ми знайшли швидко, для початку приговоривши в нетрях тарного дворику подорожнього овочевого магазинчику пляшку чорничної бормотухи. Потому Гвинт пригадав, що його знайомий якраз і працює санітаром в морзі і ми, прикупивши ще пару плях клопівки******, почвалали до знайомого.
 
Знайомий на ім’я Колюня – кудлатий як невичесана вівця тип, порослий тижневою щетиною, котра гармонійно поєднувалась із невеличкою борідкою клинцем та із оченятами, що хитро виблискували із-під пасма скуйовдженого волосся – сам чимось нагадував козла. До того ж, як з’ясувалось трохи згодом, він володів чудовим даром впадання в короткочасну летаргію.
 
Колюня страждав запоями. І кожен його загул завершувався тим, що він бездиханно вирубався там, де його настигала ця біда. Причому відключався дійсно бездиханно, а серце в нього не прослуховувалось і пульс не прощупувався. В такому стані він міг перебувати від декількох годин до декількох діб.
 
Після пробудження Колюня забував майже все, окрім професійних навичок. Тому, звільнившись із полону летаргічного Морфею, він відразу ж приступав до роботи, а пам'ять до нього поверталась поступово. В цей період Колюня не пив, а лише працював і посилено харчувався – поновлював сили. Так тривало до того часу, поки він не згадував, що він алкоголік. І все починалось спочатку – запій, сон, пробудження, втрата пам’яті, робота, посилене харчування і знову запій.
 
Я не даремно зупинився на описі фактури та дару Колюні, бо завдяки ним невдовзі крива революційного процесу пішла так, як вона пішла - хоча все могло би статися по-іншому. Але про звиви траєкторії Холмського бунту трохи згодом.
 
А поки ми з Гвинтом, прихопивши Колюню, почимчикували далі до моргу. Дорогою Гвинт усім зустрічним, вітаючись, повідомляв про мету нашого походу та про революційну бузу, що розпочалась в місті. Багато-хто із подорожніх приєднувався до нашого гурту. А позаяк виявилось, що знайомством із Гвинтом були ощасливлені практично всі місцеві волоцюги, то незабаром з нами тяглася чималенька процесія цієї картатої братії.
 
Шлях до нашої мети пролягав майже через усе довжелезне, витягнуте попід сопками місто на інший його край. Через що знайомих зустрілось чималенько. В результаті під двері моргу я привів хоч і не дуже боєздатний, але чисельний загін «бійців революції». Що із ними робити - я допоки не відав, а тому, запропонувавши гурту зачекати, сам із Гвинтом та Колюнею спустився до підвалу міської покійницької …
 
Там вже поминали Федора.
....
 
На щастя, головний ударник прозекторської праці – черговий патологоанатом – був тверезим. Вислухавши мене, він спочатку закомизився – як можна тварину та до людської покійницької? Та виглянувши за двері, де в очікуванні чогось поки невідомого сконцентрувався приведений мною загін, прозектор здався:
 
- Везіть свого козла, покійникам від того гірше не буде, - сумно пожартував він.
 
Я був думав послати кур’єрами до штабу Гвинта із Колюнею зі звісткою, що тимчасовий притулок для Федора знайдений, а самому тим часом вигадати якесь заняття для стихійного загону. Розпускати його мені було шкода. Але ця двійця тим часом вже щільно вросла біля столу із санітарами, котрі поминали цапа. Висмикнути їх із компанії було проблематично, та і стан Гвинта з Колюнею, як на кур’єрів, був не дуже прийнятним.
 
Тому я вирішив сам навідатись до штабу. Але перед тим треба було навантажити якоюсь справою стихійний загін, члени котрого почали потихеньку розбрідатися територією лікарні в пошуках пригод. Розпорядившись одному із «бійців» зібрати інших через півгодини, я пішов лікарняним двором в пошуках застосування їхніх сумнівних талантів.
 
Втім, попри всі свої недоліки, сахалінські волоцюги та напівбомжі мали й певні чесноти. Однією із них була схильність до беззаперечного виконання будь-якого, навіть безглуздого розпорядження начальника. Правда, задля цього потрібне було дотримання двох умов: більш-менш свідомий стан небораки і кінцева винагорода, яка його такого стану могла позбавити після виконання завдання.
 
Мені спало на думку відвідати керівництво лікарні, мо’ в нього була якась робота на кшталт траншею-яму викопати чи паркан підправити, до котрої можна було би прилаштувати моє бомжувате військо, аби воно не порозбігалось. Аж тут я ніс до носу зіткнувся зі старим, ще по славному острову Шикотану******* знайомим - майором Лопатіним. На Шикотані Коля служив заступником командира радіолокаційної станції. Виявилось, що його нещодавно перевели на місцеву РЛС вже командиром.
 
Коля був поринув у спогади про наше розвеселе життя-буття на цьому острівці. Але я перебив його і нашвидку повідав про останні події, які буяли в Холмську, та про свою нагальну головну болячку.
 
Майор про загибель Федора та про бузу в загальних рисах вже чув, а на мою болячку по-військовому оперативно вигадав відповідний анальгетик. Виявилось, що йому на території РЛС терміново потребувалось прорити якусь траншею, а його підопічні солдатики опісля казусу надмірного переїдання майже усі хором опинились на лікарняних ліжках. Їх то Лопатін тільки-но й привіз до лікарні.
 
Казус же трапився такий. Солдатики - нового туркменського призову - ще не позбавились традиційного мусульманського упередження до свинячого раціону солдатської кухні. А останній місяць їхнє меню складалось із борщосупів зі свининою та каш, заправлених салом. Так що харчувались вони хлібом та компотами. Аж от помпотилу принагідно роздобув купу палтусу. На одній із плавбаз потік рефрижератор, і капітан кинув «SOS», аби бажаючі той палтус забрали – один хрін його за борт довелось би викинути. От інтендант і розстарався.
 
Натурально, що зголоднілі на компотах туркмени наперлися цього жирнючого смажено-вареного рибопродукту під саму зав’язку із усіма подальшими шлунково-кишковими пригодами. Так Лопатін водночас втратив майже весь рядовий склад своєї частини, і виконувати розпорядження «копати звідси і до обіду» стало нікому. Тому моє волоцюжне військо могло якраз стати йому в пригоді.
 
- Я їх нагодую від пуза, видам по чарчині, поселю в казармі, а по шабашу виділю спирту та таких-сяких грошенят підкину, - змалював мені заохочувальну картинку Коля.
 
Вмовляти стихійний загін не довелось. Почувши чарівне слово «спирт», люмпен-пролетарі пострибали в кузов бортового УРАЛу, котрим майор доставив в лікарню своїх інвалідів шлунку, і ми покотили на РЛС, яка розташувалась на сопці, що височіла над околицею в іншому кінці Холмська.
 
Дорогою Лопатін запропонував спочатку гайнути до нього в частину, поставити до лопат волоцюг, а вже потім разом повернутися до штабу бунтарів – Колі закортілось теж взяти участь в революційному процесі.
Прибувши до частини і передавши із рук в руки помпотилу моє військо, віддавши розпорядження щодо копання траншеї, годування і режиму напування новоявлених бійців, Лопатін запропонував і нам трохи «освіжитися» та переїсти:
 
- Най краще свіжим пахтить, ніж старим перегаром тхне. У революціонерів все мусить бути гармонійним – і світлі помисли, і рішучі дії, і творче натхнення, і полум’яне серце в поєднанні із чистими руками та свіжим подихом, - філософствуючи, вмовляв мене Лопатін.
 
Повечерявши, ми подались все тим же УРАЛ-ом до штабу революціонерів. Але тільки-но ми, виїхавши за межі частини, скотились із сопочки, майор несподівано запитався:
 
- А цапа де ховати збираєтесь?
 
- На кладовищі -, не подумавши, бовкнув я.
 
- Ти здурів, хто ж вас туди пустить? Та й гріх то великий, козла – це бісівське створіння - та й на цвинтар, - просвітив невіруючий Коля і додав, - є ідея.
 
Він різко крутонув баранку, і УРАЛ , трохи проїхавши якоюсь гравійкою, надривно заревівши нижніми передачами та загрозливо коливаючись з боку на бік на ковбанях, почав дертися якоюсь просікою на сусідню височенну сопку.
 
До верхівця сопки ми не доїхали саму малість – метрів із п’ятдесят. Далі просіка закінчувалась – і УРАЛ вперся в стіну практично непролазного стланникового чагарнику.
 
Вибравшись із машини, Лопатін повів перед собою рукою, вказуючи в бік Холмську і буцімто запрошуючи помилуватися краєвидом, що відкривався із височині сопки:
 
- Оціни -, мовив він.
 
Я оцінив. Дійсно, краєвид спостерігався ще той. Був вечір. В самому низу, під нами, у вечірньому мороці, що вже почав охоплювати місто, змійкою вечірніх вогників, що тільки-но спалахували, проглядався витягнутий уздовж узбережжя якийсь таємничий Холмськ. Трохи далі вогнями прибережних споруд, риболовецьких сейнерів, суховантажівок, буксирів, катерів та інших плавзасобів, що чомусь масово включили ліхтарі, трохи раніше за місто палахкотів Холмський порт. Ще далі, на рейді, над свинцево-синьою океанською поверхнею світились поодинокими острівцями декілька плавбаз та якісь великі торгівельні кораблі. А на самому горизонті, як здавалось, на самій середині протоки Лаперуза, у далеких променях сонця, що вже майже впало у сопки десь у нас за спиною, виблискувало щось хиже, судячи за контурами - військово-морське.
 
- Могилу облаштуємо на самій верхотурі. В мене є три бензопили, а твою «золоту роту» завтра сюди перекинемо – вони за день стежину наверх проб’ють. І граніту брила мається – на пам’ятник Федору. То як? - швидше стверджуючи, ніж запитуючи, мовив Лопатін.
 
- Нормально. Треба лише цю задумку в штабі утрясти. А ми поки доберемося – бідний Федір засмердиться, - нагадав я йому мету нашої поїздки.
 
- Поїхали, - погодився Лопатін.
 
Але наостанок, ще раз окинувши оком краєвид, він пафосно задекларував:
 
- Уявляєш, плентатиметься Холмськом волоцюга, гляне на цю сопку, зніме картуза і мовить: «Світла пам'ять брату Федору!» - і далі піде в пошуках опохмілля. Пролетить над могилою кукурузник чи гелікоптер, гляне пілот униз - привіт козлу! Пхатиметься потяг на Холмський паром, пасажири у вікна повисовуються – ура цапу! П*здуватиме рейдом крейсер, як гухне холостими з бортових: слава цапу Федору – герою перебудови!
 
Продовження можливо буде
 
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., с. Губарівка, Товариство «Малого Кола»

 
***** „помбур” – помічник бурильника;
 
****** „клопівка”, „чорничка” – назва місцевої плодово-ягідної бормотухи, яка вироблялась відповідно із ягід красниці та чорниці. Красниця або ж красника - ягода, поширена переважно на Далекому Сході, Сахаліні, Курилах, Камчатці. Свою неблагозвучну назву „клопівка” отримала через специфічний запах та схожість плям: після того, як її роздавиш на якому-небудь сукні, плями один в один як від розчавленого клопа. Ця ягода має цілу купу лікувально-оздоровчих властивостей, зокрема, застосовується як стимулюючий засіб.
 
*******Шикотан – найбільший острів Малої Курильської гряди розміром десь 20х20 км, має два селища: Малокурильське та Крабозаводське. Місцеве населення переважно працює на декількох потужних рибопереробних заводах. Автор на Шикотані працював майже три роки начальником експедиційної групи вже згадуваного на самому початку цього опусу Центру Цунамі.