«А що поробляв ти в Болоньї?» - «Синьйоре мій, я вивчав право», -
«Зле     ти     згаяв    там     час»,     -   «Чому,     синьйоре    мій?» -
«Бо      ти       мав    вивчати     силу,      яка        вдвічі      цінніша».

(Франко Саккетті. Новели, 40)
 

 

     Перш, ніж казати докладно про потреби й наміри, варто визначитися: що ми маємо й чого в нас нема. Грунтовною хибою в головах освічених людей нашої доби є прийняття видимості існування за істинне буття речей та явищ. Розібратися з видимостями – визначити орієнтири для просування вперед чи підстави для жорсткої оборони наявних цінностей. Офензива – краща, безумовно, але для неї потрібні сили та ресурси. Поки ж вони створюватимуться, необхідною стає й дефензива.
 

     Пройдімося основними ілюзіями сьогодення:
 

1. Українська нація. Через майже півстоліття після завершення визвольних змагань найкращі сини й дочки українства вигинули в боях чи замордовані по таборах і тюрмах більшовицької імперії. Навіть на Заході в живих залишилися переважно пристосуванці й легкодухи, що привели за собою в світ відповідні генерації діточок та онуків. Сумний факт, який не заперечити поодинокими виключеннями. Доба дисидентства мала досить ялові наслідки, коли не рахувати жменьки харизматиків, які не залишили по собі ані впливу, ані продовжувачів. Схід у цілому залишився радянським, подобається це нам чи ні. Це – поле бою майбутнього, не дуже близького. Національна приналежність Півдня –проблема антропологів та етнографів, у всякому випадку його великі міста виразно антиукраїнські. Наддніпрянщина – деморалізована й інфантильна, для виховання загартованих бійців тут потрібні надзусилля, хоча справа того й вартує. Бо це великий схов для національного генофонду, української звичаєвості, національних рис характеру. В цілому – неорана нива гречкосіїв, яка при сприятливих умовах рясно вродить вояками. Відтак, єдиної нації як такої немає. Вона може бути, ніщо не показує на її неможливість, але наразі – це лише видимість нації, швидше завдання, ніж даність.
 
    
     Для тих, хто лукаво вважає великим здобутком «рівноправ’я» з корінною нацією інших неукраїнських народів в Україні, а фактично тішиться з «привілею» зневаги до української звичаєвості. Ця так звана «рівність» - у безправ’ї, у ганьбі, у злиднях. Росіяни та інші народи, що вважають Україну своєю домівкою, допоки ви не інкорпоруєтеся в одні лави з українцями, поки не приймете на себе як свій увесь тягар української долі – ваше існування так само буде вразливим, незабезпеченим, тимчасовим, позбавленим майбутнього. Тож ставайте поруч, але без галасу й пихи, без образ на уявну «українізацію», з повагою та надією на той нарід, що надав Вітчизні своє ім’я, чия кров століттями відживлювала цей кущ троянд.
 

2. Українська держава. Внаслідок віртуальності нації легше за все відразу констатувати ілюзорність української держави. Але справа стоїть навіть ще гірше – не існує й державної інституції взагалі.
 
     Справді, традиційного для цивілізованих країн суспільного класу, який би її формував – нема. Буржуазія, народження якої хтось чекав, либонь, автоматично після падіння імперії, так і не вийшла на політичну арену. Причин – багато, а головна в тім, що імперська бюрократія захопила владу, утворила клас-покруч новітніх феодалів і не має наміру поступатися без бою. Отже, в Україні буржуазія не отримала не лише комплекту владних повноважень, не стала лідером нації, а й не усвідомлює власних інтересів ні в економіці, ні в політиці, ні в ідеології державотворення.
 
     Наслідками неіснування держави є відсутність органів, що виконували б необхідні державні функції: оборону від зовнішніх небезпек, підтримання правопорядку всередині держави, незалежне судочинство, врядування громад, представницьку демократію, захист свободи підприємницької діяльності та вільної конкуренції. Неважко здогадатися, що незахищені, нереалізовані  неіснуючими органами державної влади функції держави так само не виконуються, а відтак нема підстав казати й про існування держави як сукупності чітко визначених суспільних функцій. На теренах України втратила легітимність угода про локалізацію примусу й силових засобів виключно в руках держави, бо останньої немає.
 

3. Українське суспільство. Зденаціоналізоване й винесене поза межі правової системи населення не спромоглося створити жодного інституту громадянського суспільства, крім пародій і огидних карикатур. Те, що все ще животіє на Заході, жодним чином не пов’язане з проголошенням незалежності й належить до недобитків дорадянського періоду. Радянське панування навіть на Наддніпрянщині винищило зародки будь-якого потягу до самоорганізації громадян, котрі й ніякі не громадяни, бо як слід не уявляють собі – що це за одне. Населення не створило правдивих громадських організацій, рухів, асоціацій, профспілок, політичних партій. Все декларативне – існує лише на папері, це швидше перекручення самих принципів та ідей, ніж протоструктури майбутнього. Робота в цім напрямку за всі 20 років ще й не розпочиналась. Більш докладно казати нема про що.
 

4. Українська культура. Маргінальна за становищем і досі, вона жевріє не завдяки, а всупереч тенденціям нашого часу, перебуває в стані перманентного відступу й повсюдного розгрому. Наочним доказом такого стану руїни є високотехнологічна її складова – науково-технологічна, зокрема, інформаційні технологій, до яких належить інтернет. Навіть використання нету для спілкування людей, розвитку інтелектуальних потуг – у жалюгідному стані. Левова частка користувачів нету вражені пошестю бездуму, несмаку й перебуває в стані прострації, коли можливості техніки безмірно перевищують інтелектуальний та моральний рівень тих, хто техніку використовує. Політичні сайти в Україні – лише дзеркало занепаду цілої культури.
 
     Натомість в Україну наполегливо просувається страхітлива й жалюгідна потвора – гібрид радянської та російської занепадаючих ментальностей, які приречені на історичну поразку й зникнення з обличчя Земної кулі. Ці діти декадансу панують у великих містах як серед ностальгуючої старечі, так і в середовищі молодих невігласів і ледащих конформістів. Неіснування модерної культури, опертої на українську звичаєвість – ось єдина причина тріумфу чужоземних і чужомовних потвор. Боротися з наслідками в цій царині – займатися самооманою, шукати виправдань для поразки й бездіяльності.
 

5. Українська ідеологія. Попри негативне забарвлення самого терміна все ж варто сказати й про неї. Сама по собі ідеологія в щасливі й плідні епохи розквіту держав і народів-творців не має жодного значення. Цим терміном історіографи постфактум називають збірні та штучні конструкції, віддають данину класифікаціям та типізуванням. Але для націй, що зводяться на рівні, народів, які виходять на історичну арену – ідеологія передусім є зброєю, знаряддям, похідним маршем, засобом натхнення й самоствердження. Чи є така в українців? Не торкатимусь антикварних історичних артефактів та уламків, які ми отримали в спадок від минулого. Назвіть прізвище хоча б одного живого ідеолога, що належить до діючої бойової організації в Україні. Таких катма.
 
      Звичайно, з самої ідеології не виникає ще жодна Організація, жодна Армія. Але цвинтарна тиша в галузі ідеологічній – переконливе свідчення пустки на полі організаційних битв. Чи це явище природне, коли врахувати комплекс неіснуючих видимостей? Я  так не думаю, бо святе місце не може залишатися порожнім. Ми маємо мати ідеологічні суперечки, війни ідей, розмаїття підходів і концепцій розвитку України в 21-му столітті. За кожною ідеєю й програмою мають стояти живі Організації й енергійні люди, що мають відповідні переконання. Вир ідей завше свідчив про потужну працю розуму, єдиної людської переваги проти байдужості, проти деградації й занепаду. Оця остання сучасна ганьба – найганебніша, найжалюгідніша, найбезсоромніша. Вона свідчить про довчасне старіння мізків, які жодного разу ще й не працювали на повну потужність.
 
***
 

     Тут сказано забагато злого, позірно несправедливого й жорстокого про речі неіснуючі. Але не заради якоїсь там критики чи щоб потішити злостивців і ненависників України. Я звертаюсь до всіх небайдужих, хто зумів щонайменше опанувати складне мистецтво читати та писати: та розлютіться ви хоч одного разу, нещасні сучі діти! Киньте в писок авторові свої ідеї, свої думки, свої безсонні ночі – дайте нарешті відкоша всякому, хто каже «Все - без сенсу, все - марно, все – лайно, нічого вже не буде кращого!». Щоб захистити справжні людські цінності, їх требе створити самотужки. Людство й історія не знають іншого способу, як втілювати в життя ціннісне мислення, розумну дію – взагалі.
 
***
 

     На завершення – похвальне слово глупоті. За 14 місяців я чув тут чимало разів обурені голоси опонентів у дискусіях: «А ти хто такий, щоб давати оцінки, кудись кликати чи чомусь вчити й казати, що та як треба робити!?» Мені злегка остогидло відповідати кожному особисто на цей «вбивчий аргумент». Тому формулюю універсальну відповідь для всіх охочих її почути: Вільна людина бере на себе всю повноту відповідальності за наслідки своїх слів і дій.
 
     От саме будучи вільною людиною, я казав і кажу, що гіршого баговиння, яке шумить і шумує; гучно випускає прикрі гази; бавиться в плюшеві зайчики-котики-песики; сюсюкає; збивається в отари на шпальтах форумів і в першій-ліпшій кнайпі; заялоджує найменшу думку; запалюється від штампів і кліше; горлає про власну сентиментальність; вивергає потоки патоки і пліток; злословить; наповнює нет-сторінки невибагливим, як дуст, «контентом»; не полюбляє недолугого дрібного кримінальника-стукача на посаді президента, не бачивши в житті живцем справжнього горлоріза, від вигляду якого на остовпілого глядача нападає зненацька бігунка,  – отже, гіршого гниловоддя не доводилося мені зустрічати, ніж в «українському» неті. До сьогодні так справи й бовтаються, не рахуючи малої жменьки щасливих винятків, які в неті опинилися в силу непорозуміння, за злим жартом долі. Що ж, мабуть, публічність в такий спосіб і виявляє власну нікчемність, спроквола запливаючи в розряд ще однієї неіснуючої сутності. А саме:
 
6. Завсідники «українських» політичних сайтів і форумів.