Частина четверта: Руда бестія троцькістського штибу
 
Із попередніми частинами можна ознайомитись ось тут: частина першаhttp://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/8642.phtml другаhttp://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/8670.phtml і третяhttp://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/8712.phtml [/URL]
 
Про місцеву революцію що буяла в місті, розповів нам, завітавши на півгодинки до нашого готелю, явно чимось натхненний Сильвестрович. Ми саме перебували на першій стадії запою, а тому спочатку не зрозуміли причини натхненності прокурорського сморчка. Але незабаром все з’ясувалось.
 
Виявляється, першим бажанням засмучених загибеллю Федора холмчан було гайнути на центральний майдан, котрий, звичайно ж, іменувався на честь вождя світового пролетаріату, і концентрував практично всі головні районні інститути влади – від райкому КПРС із райвиконкомом і до прокуратури із ментурою. Вимога була єдина, хоча вона й варіювалася за мірою покарання козловбивців: від негайного зняття з посади прокурора та начальника міліції і до передачі їх до рук обурених громадян із наступним втопленням недоумків у злощасному рівчаку без суду та слідства.
 
І хоча ми якраз дійшли до стадії, коли збуджений алкоголем організм вимагав куражу, Тамара відразу ж поклала край нашим намірам терміново солідаризуватися із холмчанами шляхом приєднання до неструнких шерег знавіснілого натовпу. Вона безсуперечно відправила мене з Романом приймати холодний душ - утім, готельний сервіс іншого запропонувати й не міг. А сама тим часом почала жваво обговорювати із прокурорським сморчком перспективи розвитку подій, із усіма можливими преференціями, що випливали для цієї двійці.
 
Треба зауважити, що якщо Сильвестрович був готовий тихо перечекати лихоліття свавілля свого шефа, то Тамара цього собі дозволити не могла. Для неї ця путина***** мусила стати вирішальною. Справа в тому, що на додачу до кооперативної квартири, яка вже малась в Краснодарі, вона палко бажала прикупити ще й хатинку десь в Лоо під Сочі. Здійснити оборудку Тамара планувала у законній трирічній відпустці, у котру збиралась податися десь місяця через півтора, відразу ж по завершенні цього інспекційного відрядження.
 
Втім, накопичених за три роки тяжкої праці коштів із чималенькими відпускними на хатинку не вистачало, але молодиця дуже розраховувала покрити недостачу в процесі цієї інспекції. От чому Тамара, на відміну від Сильвестровича, чекати не могла, і була шкурно зацікавлена в терміновому поваленні придуркуватого прокурора.
 
До місцевого Смольного, на котрий тимчасово перетворився генделик імені покійного цапа Федора, ми потрапили якраз у найвідповідальніший момент остаточного формулювання пунктів ультиматуму до влади. Охриплі члени стихійно утвореного чи то страйкому, чи то ще якогось комітету з новомоднім на той час гаслом „За перебудову” саме дійшли до стадії, коли слухати одне одного вже ніхто не бажав і от-от мусили б бути застосовані більш переконливі аргументи на кшталт хапання за барки чи більш конкретної кулачної бійки.
 
Але Тамара, прорізавши чоловічий натовп своїм бюстом, як криголам „Арктика” скупчення торосів, гупнула долонею по імпровізованому столу засідань (чималенькому фанерному ящику із-під корейських яблук розміром із середній вантажний контейнер) стихійного реворгкомітету і мовила:
 
- Ша, гопота! Ви що - Кремль зібралися штурмом брати, чи всього лиш пару-трійку ментовських та прокурорських жевжиків покарати?
 
Комітетники здивовано спробували оцінити поглядами: хто там перебив їхню суперечку? Але погляди усієї „гопоти” вперлись в добротні і місцями чималенькі Тамарині форми. Із положення сидячи комітетники бачили лише дві кавуноподібні височини дебелої кубанчанки, за котрими обличчя було не видко. І тому, аби побачити, а з ким власне вони мають справу "гопота" змушена була піднятися на ноги. З цього моменту відразу ж усе стало зрозумілим усе на предмет, хто буде провідником катавасії...
 
Розлючена, як її згодом прозвали, „руда бестія”, Тамара вразила не лише своїм войовничим виглядом, але й розумністю та виваженістю пропозицій. Суть їх зводилась до наступної послідовності дій.
 
По-перше, негайний масовий похід та штурм осереддя місцевої влади скасовується.
 
По-друге, пишеться один гнівний лист від імені обурених трудящих Холмська, але відправляється він у цілу купу інстанцій.
 
Зміст листа зводився приблизно до наступного. Шановна владно-партійна інстанція чи вельми поважна високопосадова особа інформувались, що в результаті негідної поведінки двійці у смерть п’яних правоохоронців, яка призвела до трагічної загибелі загального улюбленця Федора, в місті Холмську почались масові заворушення, стримувати котрі поки що вдається лише зусиллями міського комітету „За перебудову”. На фоні бездіяльності місцевих органів партії та влади, вихід із ситуації пропонується такий: безумовна відставка прокурора та начальника міліції; передача „козловбивців” до рук радянського правосуддя; стихія тут таки припиняється і організовано розосереджується по місцях роботи чи проживання.
 
По-третє, позаяк ідея помсти за вбитого улюбленця-цапа почала набувати абстрактного вигляду, і аби стихія через те не почала розповсюджуватися сама по собі, було вирішено кинути в маси ще одну об’єднавчу конкретну ідею – влаштувати покійному цапу Федору гідне поховання.
 
Окрім Тамари знайшлися й інші тверезі голови, котрі дещо пригасили революційний запал холмчан, що якраз дозріли до безглуздих подвигів.
 
Несподівану виваженість виявили докери. Здавалось би, портові пролетарі в першу чергу були зацікавлені в якнайшвидшому знятті прокурора, котрий позбавив їх законної десятини. Але майстри портових майно-вірових комбінацій завжди славились природною розсудливістю, до чого їх спонукала сама специфіка праці, яка не передбачала поспіху та метушні. Окрім того, сахалінські (в тому числі і холмські) докери справедливо вважалися найобдарованішими, а значить і високоінтелектуальними в середовищі острівного пролетаріату – кожен другий із них мав якщо не вищу, то як мінімум середню технічну освіту.
 
Так ось дехто все ж таки второпав, що стихійні мандри до міських твердинь влади можуть закінчитися таким же стихійним, і не виключено, що навіть спочатку успішним, штурмом партійно-радянських адмінспоруд – з усіма наступними, не дивлячись на горбачовську відлигу, репресивними наслідками. Після котрих про законну десятину можна буде лише мріяти. А декому, можливо, мріяти доведеться вже на нарах.
 
Кінцево, докерам та Тамарі, котру комітетники тут-таки кооптували до свого гурту, не лише пощастило очолити стихію, але й навіть дещо приборкати її. До Тамариної програми дій вирішили додати список вимог до місцевої влади, відправили з ними в райком делегацію і, давши владі на виконання три дні строку, пригрозили загальним страйком.
 
Ідея ж з похоронами Федора більшості обуреної публіки сподобалась. Тим паче, що сам триденний термін підготовки до досить помпезної процедури поховання міського улюбленця, комітетники запропонували вважати попереджальним загальноміським страйком протесту. Стихійно збуреним перспектива стихійного ж триденного байдикування теж прийшлась до душі.
 
Аби Тамарі хтось сказав, що діяла вона суто по завітам товариша Троцького, то молодиця не просто б здивувалась, а могла би й прибити такого всезнайку-балакуна. Але до цього моменту, а особливо потому, інспекторка все робила згідно сентенції одного із вождів відомого жовтневого заколоту: „Стихія, стихійно розпочавшись, точнісінько так само може в будь-який момент стихійно і несподівано завершитись. Аби цього не трапилось, стихію треба не лише очолити, але й весь час підтримувати в необхідному тонусі, завантажуючи натовп будь-якою, навіть безглуздою справою”.
 
Правоту класика перманентної революції майже через півсторіччя по його смерті на практиці довела саме Тамара.
 
Вона відразу ж почала розподіляти завдання, обов’язки, відповідальних і строки виконання.
 
Відомо, що будь-яке дійство потребує фінансування та матеріально-технічної бази.
 
Першим було залагоджене питання фінансування. Грошима вирішили просто скинутися. А щоби не втрачати контроль за таким потужним важелем впливу на процес, як бабло, Тамара, швидко зорієнтувавшись, вольовим рішенням призначила скарбником нашого водія Романа.
 
Той швиденько надряпав на шматку картону щось на кшталт „Скинемось на упокой душі Федора”, прилаштував цю об’яву до якогось дрючка і, встромивши цей витвір в землю біля входу в генделик, сам всівся на східцях.
 
Скидались щедро. В місті, де найостанніший волоцюга міг за день на яких-небудь вантажно-розвантажувальних роботах заробити 4-5 ще тих, повноцінних совєцьких червінців, скнарість була не в пошані. Тим паче в такому емоційно-об’єднувальному випадку, коли праведний гнів та прагнення справедливого покарання вимагають хоч якоїсь реалізації.
 
Приймаючи внески, Роман кожного попереджав, аби той сповістив про збір коштів на роботі (якщо така постійна малась), сусідів, друзів та іншу знайому публіку. Після чого відправляв активіста до страйкомівців, аби ті з’ясували, чим той окрім внесків міг бути корисним, а гроші просто кидав до картонного ящика.
 
Мене ж Тамара відправила до місцевої лікарні, а точніше до її моргу, аби я домовився із її обслугою про тимчасовий притулок перед похованням для Федора. Взявши за провідника до моргу першого охочого із натовпу, я почвалав із ним мандрувати звивистими вуличкам портового містечка.
 
Далі буде…
 
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., с. Губарівка, Товариство «Малого Кола»
 
***** «путина» - не плутати із прізвищем російського прем’єра , це усього лише період промислової риболовлі. Може бути як сезонним, так і залежати від різновиду морепродукту.