В країні мого дитинства на Київщині, прямо по дорозі з Бишіва на Фастів розкинулося село Яблунівка. Гарна місцина, поруч витоки річки Ірпінь. Один недолік. Люди з навколишніх сіл називали місцевих їблунами, певно через природну любов до спілкування, а саме село Їблунівкою. Спочатку я думав, що то визначалось не тими частими балачками поміж сусідами, а простою схильністю українців до жартів. Але довелось на власному досвіді впевнитись, що народ завжди правий. Він просто не має права помилятись. Хіба що інколи, і то коли справа іде про політику.
Довелось мені якось їхати у справах тією місциною. Раптом, щось в підвісці почало гупати і стукати. По тій сільській дорозі СТО не знайдеш і я надумав заїхати до знайомого в Яблунівку, він за фахом якраз інженер-механік.
Господар був удома. День був вихідний і в цей час усі селяни поверталися з кладовища, де відвідували могили рідних та близьких. Хто може не знає, є такий звичай у нашого народу, який називається де провідна неділя, де (як на Макарівщині) – могилки , де іще якось. Господар закотив мою машину у гараж і виставив мене до хати, певно щоб я не підгледів якихось його професійних секретів.
Поспілкувався я з господинею, від обіду чемненько відмовився і вийшов на подвір’я перекурити. Днина була погожа, саме цвіли вишні (їх у тих краях на подвір’ях дуже багато), все як належить після Великодня. Я заслухався на гул бджіл, і ненароком почув що на лаві поза парканом ведеться якась розмова.
Чесне слово я нічого і ніколи не підслуховував, не маю такої звички. Але почувши початок цієї розмови не втримався. Тим більше, що за густим вишневим цвітом мене видно не було.
На лавці сиділи дві подруги років біля п’ятдесяти. Кралі такого віку мене зацікавити не могли, але струмок живої розмови був настільки нетиповим і кумедним…
Власне розмови майже і не було, був такий собі монолог у виконанні звичайної сільської української жіночки. Тітки схоже давненько не бачились і мусили провести розвідку, що нового відбувається у світі, який їх цікавить. Як у кожної сільської жіночки, цікавий світ їх обмежувався парою сусідніх сіл, спільними знайомими та родиною. Про те збрехав, одна з них явно приїхала з міста і оскільки цікавих розвідданих для співрозмовниці у неї майже не було, то потік інформації прийняв дещо однобокий напрямок…
« Добре Хведірівно, що не забуваєте і відпаскувавши  приїхали на батьківщину на могилки! Як давно я Вас не бачила? Певно просто на вулиці б зустріла, то б не познала. Така видна городська жіночка! А так побачила біля могили дядька Хведора, то відразу зметикувала шо і до чого».
Далі бесіда йшла на звичайнісінькі теми. Дізнавались як здоров’я, які ціни на базарі, хто із знайомих живий-зоровий, а хто якраз навпаки, поки мова не пішла про власне життя-буття та про сім’ю і дітей. І з якогось моменту почалось саме цікаве…
«… та шо Вам розказати? Ну добре як давній подрузі… Тіки нікому, шоб могила, а то піде по селу, Ви ж знаєте…
…Моя Марійка, вдалася в свого покійного татка, як він сам за себе казав, шо у нього передок ведучий.
Вчасно я їй коси не повиривала, а тепер наче вже й пізно, та й своє ж дитя. Сядеш іноді подумаєш, а може так їй на роду написано. Он сама, наче вже і стара шкапа, а як згадаю про це діло, то аж млосно стає, и внизу живота починає гріти. А молодшою була, то хіба шо не мокріла.
Молодиця вона в мене ладна, шо й казати. З любого боку подивитись, як наливне яблучко, ну і хлопці та чоловіки бачачи її слинки пускають. Та все виходить якось не до ладу. Сором людям вже у очі дивитись – вчетверте вискочила заміж! Хоча який там трясця заміж… вони молоді тепер розумні.
Каже мені: «Шо Ви мамо в сучасному житті розумієте? Так як Ви, тепер ніхто не живе. Побратись офіційно і все життя мучитись, як Ви з батьком? Ні тепер люди живуть гражданським шлюбом. Як шо не до ладу, речі в жменю і виставляємо чоловіка за поріг!»
І от те не до ладу з разу в раз і виходить…
Здавалось би, чого бракує. Сватались всякі. По-первому, мені сподобалось, шо до неї вчитель історії з школи ходив. Так ні, він бачите пристаркуватий. Привела до хати іншого, а він був наче партєйний. Шо там у них не зрослось, навіть не згадаю. Швидко вона його за поріг виставила. Але він і досі тут по селі ходить та всім розказує як правильно жити треба.
Я їй кажу: «Доню, ну он дивись, на сусідній вулиці штунди живуть. Все у них до ладу. В хаті – як у церкві, на городі ні бур’янинки, чоловік дружині слова поганого не скаже. Всі непитущі…»
А вона мені: «Шо Ви, мамо! Яке то весілля або хрестини з канпотом із сушки? Хай ті штунди поміж себе пару шукають. А я ще молода і погуляти хочу!»
… Другий протримався найдовше. Той на заводі працював. Все здавалось стало, як у людей. І любов і сварки (а як без них). Та почав попивати гірку, тягнути з хати, ще й руки простягати шо до Марійки, шо до мене. Сміх у тому, шо не за це вона його виставила.
Був у нас в хаті котик. Звичайнісінький такий собі Мурчик. Божа тваринка, шкоди від нього ніякої, користі теж не багато, але через хату миші пішки не ходили. Ласкаве таке створіння, об ноги потреться… та й гарнюній такий, пухнастий. Шо вони з тим другим не поділили? Але якось, приходячи до дому після п’янки, наш приймак почав щоразу котові копня по-під хвоста давати. Ми з донькою рота відкрили, шо ж ти стерво над тварючкою знущаєшся? Воно ж тобі здачі дати не може! Ага, не може… Встав приймак зранку на роботу йти, вступив у тухлі… Матір божа, скільки було ґвалту, Мурчик налюрив йому у взуття! Пішов у черевиках на роботу…
Ми з Марійкою, нареготались досхочу, подякували котику блюдцем молока та й забули. Аж наступного ранку кота нема! День нема, другий… ми думали, може де в сусідів кицька загуляля. Аж якось сусідські хлопці вернулись від річки з риболовлі тай кричать на всю вулицю: «Тітко Степанидо! Ми виловили з води мішка, а в ньому знайшли утопленого вашого Мурчика!!!»
Матір божа, скільки в хаті ґвалту і вереску було.
Прийшов приймак з роботи… а наступного разу вже назад не повертався. Воно і вірно, сьогодні воно котика життя лишило, а завтра йому перемкне і він дочку вночі придушить. Свят, свят, свят… виставила вона його і не жалкує…
А воно ж як у селі, Ви ж знаєте, почали чоловіки зграями збиратись та мало не з бійками розбиратись, чия черга до мої свататись. Воно й не дивно, вільних жіночок у селі не багато, більшість по Італіях на заробітки виїхало, інші заміжні, а тут моя кралєчка звільнилась…
Найбільше змагались двоє. Один якась рідня того попереднього. Прізвисько на селі має Шахтьор, хоча який з нього шахтьор?  Так звичайнісінький шоферюга. П’яниця, як і більшість по селі (де у нас серед мужчин трєзвєніка бачили), так він ще й за щось буцегарню відвідав. Другий був вивчений на бугалтера. Десь біля клубу давай вони з своїми друзями поміж себе розбиратись, хто перший з них зайде до мене в хату в приймаки. Слава богу, нікому писка не натовкли , викликали мою Марійку шоб сама вибирала, поки діло до гріха не дійшло. Вона на вулицю, а я наздоганяю тай взяла гріх на душу…
Кажу їй, дитино, може досить з нас тих працьовитих. Все ж той бугалтер – людина освічена. Мо не буде так пити, та й бійок в хаті може не буде. Мо й заживемо у тиші, спокої та достатку, як ті штунди. Краще б я не влазила… Привела вона те горенько до хати…
Такої чудасії у нас у хаті ще не було. Мужчина в домі для чого? Шоб у ліжку все гаразд було, шоб лад в хаті та на подвір’ї був (якогось цвяха забити), шоб гроші приносились у сім’ю… Цей виявився ні до чого не зграбний. Так мало того, в нього виявились такі бджоли у голові… Лихо та й годі, воно виявилось таке святе та боже… Знає тільки книжки читати, потім на горищі у баби Параски якусь стару ікону знайшов, присунув її на божниці прилаштував. Нічим йому зайнятись, до церкви мало не два рази на день, потім по старих хрестах на кладовищі почав, шось виписувати та всім розказувати. Для чого? У селі усі і так одне-одного знають не тільки живих, а й про покійників могли б розказати такого… Та ж Ви знаєте: про покійників або тільки хороше, або нічого!
А в хаті і на подвір’ї нічогісінько… Прошу його навесні перед оранкою, сину  розкидай гноївку по городі. Шо Ви думаєте, ті руки все життя нічого важкого в руки не брали. Єдине, котам в хаті все гаразд стало. Перестали усього боятися… На стіл вилізе, я взяла віника шоб прогнати. Де там, приймак побачив, таку вичитку мені вчинив.
А ще почав перед обідом кожного дня Отченашу читати. Воно може так і треба, але ж як він затягне, а вимовити «іже єси на нєбєсє» не може. Чи то він у штундів набрався, чи та набожність у нього не від бога. Так ні разу до ладу й не прочитав…
Почала моя Марійка йому вузли збирати, навіщо трутня в хаті тримати… Він як собака це відчув, і почав, падлюка така, між мужиками безлад розводити. Він це умів… У нього друзяка був, шо помагав йому чергу до сватання виграти. Так наче і нічого мужчинка… Як вони приятелювали, заходив до хати, чемно вітався, не матюкнеться ніколи, молодшим моїм якогось цукерка завжди принесе. Як у нашого бугалтера руки з сраки, то шось і на господарстві допоможе… Тримав десь у Василькові ятку, де курями гриль підторговував… Якось, я дивилась по телевізору оту… «Файну Україну» то довго сміялась. Воно шо той жашківський, шо наш васильківський. Навіть коли бачив мою Марійку, то руку цілує та й каже так же точно - «Багіня».
Одне мене утримувало, вони ж оті холості мужики в нашому селі одна кодла. Хто пляшку має до того всі у друзях, а завтра шось не по їхньому, то вчорашньому друзяці можуть і носа розквасити…Бог їх розбере, хто з них порядний, а мо і не має… Якось почав до хати і шахтьорський суперник заглядати, ніколи б не подумала. А вони мирову випили і такого про курячого олігарха почали говорити…
А, так я це про шо?.. Ну в кінці виставила за двері дочка того бугалтера. Все почалося знову…
Почали наші мужики знову біля двору вештатись і мало у вікна не заглядати…
Мені ж цікаво, я собі почала оцінювати майбутніх зятьків. А вони всі на одне лице. Хіба шо один, недавно з армії демобілізувався, груди в значках… там і «відмінник…» і «класний фахівець…» і з сім’ї культурної, батько був здається агрономом, мати – хвельдшаркою… Я своїй кажу, може придивись? А вона сміється та відповідає: «Хвате з мене тої інтілігєнції! Дістав останній! Мені з ним не театрах ходити. Хочу нормального справного мужика! ». Я й відстала… Думаю хвате, минулого разу вставила свої п’ять копійок, так за того бугалтера мало крайньою не стала. Нехай сама вибирає…
А вибору того, всього й нічого двійко їх терлося: Шахтьор та бувший кум друзяка – той курячий олігарх.
Я більше не влазила.
Якось зробила на вечерю чогось попоїсти, відкриваються двері і входять по під руки двійко і чую : «Здрастуй, мать!» Я мало не зомліла. Ото надибали щастя. Воно і говорити до ладу не вміє, бо в нього однаково звучить шо «Здрастуй, мать!», шо «… твою мать!».
Та шо там далі розказувати…
В хаті став повний дурдом. Ні слова без матюка. Стусани наліво і направо. Коти і ті всі принишкли і тихенько по кутках сидять попід лавками. Пияцтво мало не щодня. Повна хата друзяків, а їх же чимось годувати треба і без пляшки столу не накриєш, бо зразу скандал «Шо, мать, порожняк гониш!» Словом одні загальні збитки…
Одного разу поставила на стіл яєшню. Його мало Кіндрат не хапонув. Я ж не знала, а в нього від яєць який сь там самнельоз. Скільки я тоді нових слів від нього почула…
Спочатку хотіла пожалуватися на той безлад участковому, та добрі люди вчасно підказали, шо не варто. Бо вони з нашим Шахтьором мало не рідня. Навіть того васильківського  курячого олігарха, кажуть нізащо, участковий почав на допити мало не щодня викликати. Кажуть наш Шахтьор шось наплів та наобіцяв, от той і старається.
Я б уже і сама почала відкривати рота, та не сталося…
Кожного ранку дивлюся, дочка не виспана, аж синці під очима. Я їй свічку ніколи не тримала, думаю все було як у всіх. Тільки якось прокинулась серед ночі, а з їхньої спальні такий вереск та причитання, шо я злякалася, ще менші діти прокинуться, або де сусіди почують… Ну думаю, ото дає наш Шахтьор страні угля…Гаплик, не вижити мені цього жеребця з хати, якщо у них у ліжку все до ладу.
Аж якось наш Шахтьор не ночував удома. Зранку дивлюсь а у доньки знову синці. Я спочатку промовчала, а потім прибиралась у хаті… До її подушки, а вона вся мокра від сліз. Я до Марійки, дитино шо сталося, мо захворіла? А вона у сльози…
Ви Хведорівно тільки нікому, сором який, а як люди взнають… а ще хто йому перекаже, то ж він мені ноги переламає!
Ото Господь її покарав. Вона ж, як я казала, має ведучий передок, а знайшла собі пригоду на задок! Плаче і розказує… Содом і Гомора! Де він того навчився, мо по молодості в тій буцегарні… Каже, шо він її щодня порає, але не з того боку! Каже мала ту дзюрку як копійчину, а тепер уже як п’ятак. Хотіла я спочатку розсміятися, та сказати, шо за нещасні чотири копійки я сваритись з зятем не буду. Трохи не ляпнула… Але ж це моє дитя. Промовчала… Сама собі подумала, може воно й добре, хоч дітей не наживуть. Як його потім вигнати з хати, а самим байстрюків ростити після нього падлюки?
Думаю скоро вона цього бузувіра виставить з хати. Сама свої качалки та товкачі по кімнатах порозсовувала, як буде нагода, шоб під рукою були. Як почнеться сварка, то і я йому межи роги втулю пару разів. Сама без дочки боюся. Він же здоровенний бугай.
А менші діти кажуть ще на мене, шо я псіхована. Бо треба було зразу стати посеред дверей і не пускати того Шахтьора на поріг. Але ж він не до мене сватався! А вона пустоголова куди дивилась? Може буде їй наука і хоч наступного разу знайде шось путнє, і ми заживемо у спокої і достатку, як ті штунди!
Сусіди, як побачать нашого Шахтьора, шо п’яний та бешкетує то підказують: «Степанидо, може б ви позвонили у Глеваху. Хай би приїхали та забрали б Вашого зятька. Мо його підлікувати треба?»
Я б може і позвонила, там його певно кожен санітар знає. Та шо донька скаже? По-перше ото розмов буде по селі, а по-друге а як не долікують та випустять? Він же падлюка і хату підпалити може…»
Отака у людей біда буває…