Частина друга: Тваринний світ славного міста Холмськ

Із першою частиною можна ознайомитись ось тут
 
Федір був однією із фауністичних славних пам’яток Холмська. Однією із.., позаяк містечко явно не було обділеним такого штибу унікумами із числа „братів наших менших”.
 
Так на одному із сейнерів мешкав ворон Гоша, надзвичайні здібності котрого не тільки були гордістю корабельної команди і викликали приховану заздрість інших екіпажів, але й привертали підвищену увагу різноманітної заїзної публіки із числа армії відряджених.
 
Як тільки-но судно опинялось в Холмському порту – Гоша заступав на вахту, фактично дублюючи деякі обов’язки вахтового. Ворон гніздувався на облавку побіля швартового трапу. Дбайливий боцман ставив біля нього три ємності: двійко порожніх консервних та скляну, із червоною рискою навколо горловини, банки. І починалось Гошина служба.
 
Кожен „чужинець”, котрому із тієї чи іншої причини треба було відвідати сейнер, для того щоби подолати це вороняче КПП, мусив був покласти в одну із банок скоринку хліба і хлюпнути на неї грамів 10-20 горілочки, а в скляний слоїк націдити аналогічного продукту вже грамів так із 100. В  третю тару зсипалась різноманітна закуска: шматочки м’яса, ковбаси, риби, яблук, огірків, арахісові горішки, цукерки, печиво.
 
Якщо ці маніпуляції дотримувались, Гоша достатньо виразно каркав, повідомляючи, мовляв, на борту гість. Окрім того, клюючи вміст консервних банок, Гоша пильно стежив за наповненням скляного слоїка. І як тільки-но рівень рідини в ній наближався до сигнальної риски, ворон знову гучно каркав. На поклик з’являвся боцман і зціджував горілку.
 
Але як тільки який-небудь візитер, чи то із-за незнання, чи то з причини природної скнарості порушував вищезмальовану процедуру відвідування сейнера, Гоша здіймав жахливий ґвалт, намагаючись вигнати неввічливого відвідувача за межі судна.
Траплялось, що на особливо зарозумілих ворон просто кидався. Якщо хтось ігнорував воронячі попередження і проходив повз Гошу не звертаючи увагу на них,  то пернатий вахтер просто одним помахом потужних крил опинявся на спині у зухвальця. Він, рвучи одежу пазурами, впивався в неї, дзьобом намагався вдарити в потилицю, а крилами бив по плечам та обличчю.
Багато-хто з відвідувачів від такої „гостинності” в захваті не перебував, і навіть навпаки.
 
Корабельна ж публіка хоча й боготворила свого улюбленця, але часто-густо костила ворона словесно.
 
„Своїх” Гоша на човен перепускав безперешкодно при одній умові, член екіпажу мусив бути тверезий як скельце. Інакше „свій” автоматично дорівнювався до категорії „чужинців” і,  щоби уникнути малоперспективного спілкування  з ким-небудь із корабельного керівництва, був змушений повторювати усі вищеописані священнодійства з Гошиною тарою.
 
При цьому саме керівництво, в особі кепа, старпома та боцмана, користувалось у Гоші пільгою і могло дефілювати повз пильного ворона в будь-якому стані.
 
А от у портових вантажників мався свій улюбленець – величезний та флегматичний ньюфаундленд Нептун. У докерів водолаз рахувався гінцем – споряджений парою саков, пес розмірною інохіддю вештався за пивом і горілкою для майстрів вантажних робіт.
Причому, позаяк пиво вантажники пили, як правило, у обідню перерву, тобто у робочий час, то й грамотний Нептун залишав та повертався в межі порту не через прохідну, а лише йому одному відомими стежинами. За горілкою ж, котру вантажники традиційно вживали тільки по шабашу, водолаз бігав офіційним шляхом, тобто через вахту.
 
За сорокаградусною Нептун підтюпцем мотався до найближчої припортової крамниці, зручної не тільки своєю географічною наближеністю до порту, але й фактичним цілодобовим функціонуванням. Принаймні, продавщиця Зіна, яка мешкала у квартирі над крамницею, докерського чотирилапого товариша обслуговувала не тільки без черги, але й в будь-який час доби.
 
В іншому випадку, при найменшій затримці, ньюфаундленд, в залежності від замкненості-відчиненості торгівельного закладу, всідався або посеред магазину, або під вікнами у Зіни, і розпочинав тужливе як пісня ескімоса та нескінченне як гренландська ніч виття.
  
Публіці акинські хисти Нептуна подобались, Зіні – ні. Вона швиденько споряджала сакви оковитою і, згодувавши собаці пару твердокам’яних пряників, до котрих він був дуже ласий, випроводжала водолаза геть.
 
Про те, якого штибу відрядження його чекає, Нептун здогадувався по вмісту саков: якщо в одну із них кидались лише якісь папірці (гроші або боргові розписки) – бігти доводилось за горілкою, якщо там бряжчали трилітрові слоїки – треба було мандрувати за пивом.
 
До речі, за  животворним пінним напоєм Нептун бігав до пивного закладу, де і мешкав наш головний герой. Звався він в народі коротко і без затій „У Федора” або „У козла”.
 
Між іншим, аби ці два персонажі були балакучішими, можливо, вони, поки продавщиця наповнювала доставлені водолазом слоїки, могли би неспішно пофілософствувати про мінливість долі, котра перетворила їх із звичайних чотириногих, в таких собі масовиків-витівників, які розважають підпилих двоногих братів старших.
 
Втім, про цапа Федора, котрий на відміну від двох вищезгаданих персонажів, мав не обмежену корабельними, портовими чи навіть міськими кордонами, а насправді загальноострівну популярність.
  
Коли саме і звідки з’явився, а потім і отаборився поблизу однієї із пивничок Холмська цей самий козел, історія замовчує. Втім, певно, із-за унікальних хистів Федора побутувала легенда, що він втікач із цирку Дурова,  котрий колись гастролював в Южно-Сахалінську. А до Холмська потрапив самостійно наздоганяючи трупу, але не наздогнав, бо циркачі на той час вже залишили Острів і подалися поромом на велику землю.
 
Але, позаяк  за все моє майже десятирічне перебування на островах, Сахалін лише одного разу був ощасливлений візитом московських циркачів (та й то це був цирк ліліпутів), у автора ця версія викликає великі сумніви. Швидше усього, Федора просто залишив хтось із тих, хто виїхав з Острова назавжди. Що стосується хистів, то їх цап надбав в результаті колективної дресури самих холмчан.
 
А умів Федір багато-чого... Пити пиво, димити біломором, мекати і навіть пританцьовувати під такт музиці. Особливо хвацько танок у нього виходив (певно, із-за неодноразовості виконання) під пісенний супровід одного із хітів Висоцького „Про цапа відбувайла”.  Окрім того, Федір обожнював скакати так званою „дошкою тверезості”.
 
Свого часу одна із стежин, що поєднувала генделик із іншим світом була перекопана за якоюсь потребою шляховиками.  Саму канаву традиційно так і не засипали, і вона з часом заповнилась смердючою рідкою субстанцією. Як годиться, через цю водну  перепону було кинуто дошку, що і отримала незабаром визначення „тверезої”.
 
Добряче на підпитку завсідники генделика часто-густо влаштовували змагання, сенс котрих крився в подоланні стандартної олімпійської дистанції із перешкодами. В якості дистанції було обрано стометрівку, фініш котрої співпадав із протилежним від пивної кінцем дошки, а перешкодами слугували: водна перепона із хирлявим місточком через неї плюс, кінцівки самих учасників забігу, що запліталися із інтенсивністю прямо пропорційною від кількості випитого.  Стартували із роздільного старту, суворо фіксуючи секундоміром індивідуальні досягнення кожного із бігунів. Той хто програвав, а також усі ті, хто опинявся в канаві, виставляли переможцям горілочку із пивцем і, в залежності від настрою та стану „спортсменів”, змагання повторювались поки всі учасники не пірнали в канаву.
 
Хоча Федір в змаганнях і не брав участі, але, певне, надивившись на розваги старших за еволюційною шкалою братів, часто-густо і сам гацав дошкою. Спочатку аборигени забігайлівки навіть намагались робити ставки на предмет: чи гепнеться цап із дошки чи ні? Але незабаром зрозуміли, що заняття це абсолютно безперспективне. На відміну від людей, Федір у будь-якому стані водну перепону долав без проблем. І не було жодного випадку, щоби він звергся з дошки.
 
Втім, інколи добряче на підпитку козел міг зійти на дошку і забронзовіти там пам’ятником, тупо уп’явшись в зеленувату рідину під ратицями. В такому стані зрушити його з постаменту можна було лише бульдозером, а просто скинути із місточка в канаву постійна клієнтура забігайлівки, знаючи про злопам’ятну вдачу Федора, не ризикувала.
 
Лиха ж вдача цапа виявлялася в тому, що тварина, улучивши слушного моменту, із розгону буцала рогами свого кривдника по філейній частині, як тільки той хоч на хвильку встигав заґавитися. І якщо несподівана атака відбувалась вдало, то цап міг поваленого ворога ще й ратицями потовкти під схвальний гогіт публіки.
 
Ображався Федір і починав бешкетувати тільки у двох випадках: якщо йому грубіянили, або якщо забували пригостити пивом. Побіля входу до пивбару стояв спеціальний козлиний цебрик, до якого усякий, хто виходив побалуватися пивцем на свіжому повітрі (а таких було більшість) хлюпав частку пінного напою. Туди ж таки прибиральниця зціджувала з кухлів і все недопите пиво. І якщо в цебрі щось малось, а хтось забував поділитися із козлом, то улюбленець публіки сильно не ображався. А от якщо цебрик був пустий, що, до речі, траплялось вкрай зрідка, і який-небудь відвідувач забував чи скнарився поділитися із Федором оздоровчим напоєм, то такого забудька-скнару чекало козлине покарання.
 
І хоча цап вважався нічийним, тим не менш, безпритульним він зовсім не був. Турботливі відвідувачі пивної не тільки інтенсивно провокували розвиток у козлячому організмі цирозу печінки та саркоми легенів, але й підгодовували тварину сінцем або травичкою, соленими сухариками, а щиросердна прибиральниця Клава інколи навіть балувала Федора дефіцитним  в тій місцевості молочком.
 
Окрім того, за місцевими мірками Федір міг вважатися квартирозабезпеченим холмчанином. Якось у настрої чоловіки у дворі пивної збудували для цапа із підручних матеріалів розкішний хлів-халабуду, метражу, водостійкості та утепленности котрого міг би позаздрити будь-який волоцюга. До речі, дехто із них навіть намагався присусідитись до Федора в його обійстя. Але ці нахабні спроби особливого захоплення у цапа не викликали і такі заміряння на цапову житлову площу отримували радикальну відсіч або від самого Федора, або від його друзів-заступників із числа постійних завсідників генделика.
 
Так що цап, якщо і був чиїмось, то громадським – і не власністю, а загальним улюбленцем. Ось цього рогатого улюбленця і пристрелив недоумкуватий прокурор. А справа трапилась така...
 
Далі буде…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., с. Губарівка, Товариство «Малого Кола»