Зараз піднятий великий ажіотаж навколо фігури Л.Костенко та її нової книжки. Цей ажіотаж показує, наскільки великим є запит в спільноті на справжніх моральних, інтелектуальних авторитетів. Аншлаги, хвалені відгуки… це все добре, хай народні душі хоч на хвильку відігріються. Але мене цікавлять раціональні аргументи: які нові смисли несе той ажіотаж, які думки, ідеї, цінності? А то старий алгоритм нам добре відомий: поохати, поахати над величним та ідеальним , а потім вернутись до свого реального грішного життя. В кожній хаті у нас образи і кобзарі, а живемо то ми не по християнських заповідях, а по язичницьких заповідях «вкради та обмани, бо не проживеш». Величне у нас – для меблі, а грішне – для щоденного вжитку. Он де собака наших щоденних проблем закопана!
 
   Як у нас звично все відбувається: добре поговорили, побалакали, всплакнули і… забули. Духовно-інтелектуальне життя у нас – окремо, а реальне життя –окремо. Немає в нас сили, немає в нас алгоритму, як цих обидва житті поєднати. А без цього поєднання нічого суттєвого в нашому житті не зміниться. Побриніли на струнах національної душі – і забули. Не вистачає нам прагматизму, не вистачає практицизму. Поговорили-побалакали, сіли і заплакали – от і весь цикл нашого екзістенціонального буття. Швидкий всплеск і затухання високих духовних намірів. Потрібні ці періодичні всплески – потрібні, але задовольнятись ними аж ніяк не можна. Чим суттєвим ми тепер відрізняємось від українців столітньої давності, півстолітньої давності в плані самоорганізації та самоусвідомлення? - Боюсь, що суттєві плюси віднайти буде важко. Плоди соціологічної, психологічної революції оминули наш примітивний край.
 
   Мені смішно спостерігати, як наш персонал наввипередки виявляє свою повагу до генія Л.Костенко. Я не обговорюю твори Л.Костенко, я про наше відношення до цих творів. Всі раптово стали такими затоками поезії, що аж абсолютно впевнені в її геніальності. А мені це смішно, мені це нагадує ситуацію з «Доктором Живаго» Пастернака, коли на партзборах вставали критики і заявляли «я роман не читал, но абсолютно с ним не согласен…». Тепер виходить щось дзеркально навпаки: « я щодо роману жодних коментаріїв та зауважень не маю, але вважаю його геніальним просто із патріотизму!». Ну смішно це і по-дитячому. Охають всі і ахають над цими записками, а щось сказати конкретно бояться, бо «геніальне», бо зашикають: «як ти смієш щось оцінювати!». Перепитаєш всіх – і всі скажуть –«геніальне!». «А в чому саме геніальне, конкретніше можна виразитись?» - а у відповідь одне мичання, для конкретики потрібні знання та розуміння, аналітичний інструментарій, а з цим то якраз і напряг…
 
    А потім влізе в світлицю якась «москальська морда» і скаже просто: «Да лажа эти ваши «Записки», ничего интересного, банальная публицистика!» - А ви і не зможете предметно захистити те, перед чим тільки що поклонялись. Все, що ви зможете, то це надути губки і відвернутись з поважним виглядом. Але всі оці наші примітивні уловки вже добре відомі сусідам, тому вони так зневажливо до нас ставляться аж до того, що відмовляють нам в факті самого існування. Що означає свіжомодне твердження, що «украинской нации не существует!»?  - Це означає дуже серйозні речі: що українську націю будуть знищувати шляхом повної асиміляції в «русский мир», що асимілянти не бачуть жодних серйозних перешкод на шляху цієї асиміляції–анігіляції. І що, українську націю збурила ця напівдержавна заява? – Зовсім ні! Млява реакція української спільноти на таку «геноцидну» заяву ще раз підтвердила її «правильність». Це тільки серед українців панує толерастія, серед нормальних націй  образа нації ззовні – річ неприпустима.
 
   Ще одна ознака нашої меншовартості – це коли ми щось велике та вартістне ставимо на поличку, ми боїмося ним користуватися, ми боїмося ним повноцінно володіти, ми можемо на нього лише молитися. Чи розуміємо ми те велике? – Аніскілечки, нам сказали – що воно велике, значить, велике, і нічого тут мусолити. Нам потрібні божки, ікони і невідкриті книжечки в гарних палітурках, а не те, що в них написано. Те, що в них написано – і без нас розберуться, а ми просто вклоняємося символу. Чи знаємо ми Шевченка – трохи знаємо. Чи розуміємо ми Шевченка – дуже слабо. Чи був би Шевченко задоволений нашою теперішньою поведінкою? – Думаю, що був би абсолютно незадоволеним. Але це нас зовсім не турбує.
 
Резюме. Верхи сповідують: «Розділяй та владарюй!», низи сповідують: «Розділяйся та виживай!». Феномен нашої меншовартості є наслідком роздвоєння нашого життя на життя буденне та життя парадне. Наш жалюгідний куточок-резервація парадно-святкового життя включає в себе парадний костюм, вишиванку, ікони, кобзарі, віру в світле майбутнє, спогади про високі моральні цінності та повагу до національних культурних артефактів. Все інше наше життя належить рабсько-примітивному середовищу, світу наживи та експлуатації, для якого ми являємось жертвами. Поки не буде зруйнована стіна між цими двома нашими життями , поки ми не почнемо жити одним, а не подвійним життям, ніякого прогресу для себе українська нація не побачить.
    Українці мають великий букет ментальних хвороб та фобій. Я по квіточці витягую з цього букету на світло, щоб придивитись і розібратись в анатомії тих хвороб, але опоненти вважають, що потрібно просто накинути темне рядно на цей букет і рухатись далі, буцім-то його взагалі не існує. Якби то можна було від себе втекти! А так виходить, що кожен новий крок нації викручується в угоду тим фобіям та хворобам, що б нове не робили – знову не те, знову не виходить! І що, далі замовчуватимемо очевидне?
 
Бонус.  Зараз багато хто насміхається з репліки горе-спікера В.Литвина, що «Критика – це рабська звичка», а дарма, він просто читав статті на ДД про рабство . Люди не зрозуміли великого замислу цієї фрази. Просто  «Вальдемар», по своїй звичці, не посмів сказати всю правду. Він  не посмів додати: «А вільні люди  бунтують і зносять негідну владу!». Такий вже він в нас «збалансований»,  «і вашим, і нашим». Просльозився над долею свого народу, але не всплакнув, партійна дисципліна не дозволила. Спікер – нах! Тобто спікер – "наша" людина.