для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Про цапа Федора – героя перебудови


Про цапа Федора – героя перебудови
Частина перша: кришування по-сахалінськи – легковаговий варіант
 
До постійно покритого пеленою туману портового містечка Холмськ доля-крутійка занесла мене далеко не в найбезхмарніший період моєї Сахалініади.
 
Часи були смутні: замавзолейний цвинтарний паноптикум  та кремлівський колумбарій інтенсивно поповнювався черговими генсеками та іншими персонажами анекдотів із політбюро та ЦК. Наша ж славна установа Южно-Сахалінський Центр Цунамі, що знаходилась під негласним кураторством «контори», переживши свій пік „славетних справ” в період андропівщини, саме потрапила під потужний коток прокурорських перевірок.
 
В епоху раннього Горбачова пресувати „конторських” ставало модним. Особливо в цьому устигало «государево око» в особі його найголовнішої генпрокурорської інстанції, на контроль якої якраз і потрапила так звана „справа Центру Цунамі”, а всі його співробітники поділились на дві категорії. Половина ловців цунамі, перебуваючи під підпискою про невиїзд, сиділа на валізах чи то в очікуванні більш конкретної посадки, чи то чекаючи моменту, вдало заклавши на черговому допиті свого колегу, податися на материк. Інша ж, менш керівна частина контори, перебувала в стані пошукової лихоманки нових місць застосування своїх талантів.  
 
Годящу вакансію начальника геологічної партії однієї із сахалінських експедицій я надибав, але звільнялась вона лише через півроку.
 
От тоді я і потрапив скніти опальні часи в таку собі інспекційну установу, назва котрої стерлась із моєї пам’яті, а запис в трудовій канув в небуття заразом із самим цим талмудом трудових звитяг совків в одному із кооперативі періоду пізньої перебудови.  
Коли сьогодні я чую від товаришів, що ностальгують за усіма принадами совка сентенцію про те, що глобальні корупційні процеси в Союзі розпочались лише в часи Горбачова, мене мимоволі пробиває на ги-ги. З кінця 70-х і до самого розвалу СРСР я змінив не одну радустанову, і запевняю, в усіх них буяло те, що тоді звалось „розкраданням соціалістичної власності, хабарництвом та зловживанням службовим становищем”, а сьогодні йменується одним ємним словом – корупція.
 
Причому під час чисельних  мандрів безкраїми просторами Есересерії я, так би мовити дослідним шляхом, виявив одну закономірність: чим далі за Урал від кремлівської партійної та іншої совкової цитаделі влади розташовувався той чи інший регіон, тим безпардонним, витонченим і, висловлюючись сучасним сленгом, просунутим виглядало це явище.
 
Наприклад, на тому ж таки Сахаліні, як мінімум з середини 70-х було поширене так зване „кураторство”, а попросту „кришування”. Усі сутні на Острові та інших Курилах більш-менш „хлібні” організації були розподілені поміж „силовиками” та іншими структурами,  що здійснювали перевірки, контроль чи дозвіл (починаючи від КДБ та прокуратури, і завершуючи сан- чи рибінспекцією) і знаходились під їхньою таємною опікою.
 
Зрозуміло, що відносно безкарний дерибан серйозних бюджетних коштів міг здійснюватися лише під патронатом таких „важковаговиків”, як КДБ, Міноборони чи прокуратури. І зрозуміло з відома, таємного потурання і з причини шкурної, абсолютно антикомуністичної по своїй ідеологічній суті, зацікавленості партійних органів рівня не нижче  обкомівського.
 
До речі,  чисельні схеми і новації із освоювання бюджетних ресурсів із метою значного підвищення особистого добробуту товаришів відповідальних за це, пізніше були успішно адаптовані до умов дикого ринку країнами так званого пострадянського простору в часи їхньої стрімкої капіталізації. Але про них більш детально як-небудь іншим разом, а поки мова про корупційну дрібноту.
„Легковаговики”, на кшталт тієї Інспекції, де мені довелось пережити опальні часи сахалінського буття, спеціалізувалися переважно на елементарному здирництві і, як правило,  на пару чи то із прокуратурою, чи то із ментурою. Взагалі-то в мене склалось стійке переконання,  що такого штибу відомчі контролюючі утворення, часто-густо плодились витонченими міністерськими розумниками виключно із метою видобування до вже існуючого окладного та спецпайкового  бутерброду із маслом додаткової порції ікри чи лососини.
 
Наша Інспекція – породження Мінрибгоспу –  головно переймалась перевіркою стану та боєздатності  усієї сутньої на Острові риболовецької флотилії до тотального забезпечення совкового народонаселення блюдами із „вівторково-четвергового” меню* системи громадського харчування.
 
Моя напарниця Тамара, моторна кубанська молодиця років 30-ти, придивившись десь із тиждень до моєї персони, посвятила у курс непростої і ризикової справи перевірок, а головне, доїння мінрибгоспівських флотських корівок.
А курс справи полягав у наступному...
 
Офіційно за кожним із інспекторів закріплявся порт із усіма мінрибгоспівськими судами даної портової приписки, плюс плавзасоби усіх найближчих рибрадгоспів. Інспектори, керуючись товстезною міністерською інструкцією, напередодні кожної путини перевіряли риболовецькі судна на предмет їхньої технічно-виробничої відповідності цьому шедевру чиновного  крутійства.
 
Головна ж інтрига полягала в тому, що без дозвільної візи представника Інспекції жодне із відомчих суден не могло розпочати здобування морепродуктів навіть з допомогою примітивних вудок чи краболовок. А позаяк сама інструкція мала декілька сотень пунктів приписів – від довжини якірного ланцюга і до відповідності ГОСТу  тралової сітки, - більш-менш суворе дотримання навіть половини котрих екіпажами судів було трохи менш реальним, ніж груповий політ на Марс у їхньому ж складі, то тут набирала чинності неофіційна частина програми вирішення проблем.
 
Акт готовності судна до рибальських жнив, в залежності від його класу, розмірів та спеціалізації, коштував кепу чи старпому від п’ятдесяти до двохсот дерев’яних радянських крб. Плюс традиційна „галявина”. Але навіть найтренованіший інспектор міг витримати без шкоди для подальшого пересування максимум пару щедрих на спиртне капітанських застіль. За день же досвідченому інспектору інколи доводилось „відпрацьовувати” до десятка сейнерів. Тому зазвичай замість „галявини” на додачу до конвертика із хрусткими купюрами і в обмін на візу під Актом передбачався і „доппаек”.
 
Складався він із морепродуктів, дефіцитних навіть з огляду на острівне багатство: однієї-двох тушок копченої нерки чи семи, традиційної дволітровки ікри, двох-трьох баночок, швидше усього позаконвенційних** крабів чи менш дефіцитного криля, надзвичайно масної скиби горячекопченого палтуса, котрий спливав таким дурманно-спокусливим ароматом, що здатен був спровокувати на остограмлення  навіть невиправного непитущого і, звичайно ж, декількох коньячно-горілчаних виробів.
  
А сама галявина була лише одна – підсумкова, її споряджав екіпаж останнього за рахунком плавзасобу, із усіх що інспектувалися.
Усі ці і деякі інші нюанси майбутньої роботи Тамара повідала мені, поки ми тряслись у фургоні інспекційного УАЗика по вузькому міжсопочному шосейному серпантину із Южно-Сахалінська до нашої трудової вотчини – порту Холмськ.
 
Але у цієї синекури малась і низка менш приємних моментів, що стосувались в першу чергу розподілу здобичі. Десь від третини до половини данини вважались „чесним заробітком” інспекторів – решта ж призначалась для здобрення місцевих прокурорських чи через інспекційне керівництво кудись „наверх”. Куди саме Тамара достеменно не знала, але гадала, що вистачало усім: і комусь із облпрокуратури, і міністерським, і обкомівським „кураторам”.
 
Основна ж проблема майбутнього відрядження крилась в тому, що в Холмськ було призначено нового прокурора. От із ним, нам і випадало утрясати усі делікатні питання, перш ніж розпочинати оборудки пов’язані зі збиранням риболовецької данини.
На нашу біду цей охоронець державних інтересів виявився не тільки із новонавернених, встигши оголосити себе палким поборником перебудови, прискорення та іншої горбачовської мішури, але й заприсягся на КК РРФСР у світлі нового кремлівського курсу геть викоренити у підвідомчих пенатах будь-яку корупційну заразу.
 
Тому, окрім введення мене в курс справи, увесь час від Южного до Холмська Тамару непокоїло ще одне питання: „Новий прокурор, він, що просто базікало чи, не дай Боже, дурень?”
 
В Холмську ми перед усе підкотили до райцитаделі прокурорської влади. Там-то найгірші сподівання Тамари підтвердив такий собі сухенький зморшок невизначеного віку, котрого вона витягла, забігши на пару хвилин до прокуратури, до нас в УАЗик.
  
Прокурор виявився не просто дурнем, а дурнем активним – розповів нам відразу ж прокурорський зморшок із важковимовним по-батькові Сильвесторович. А потім, хильнувши запропоновану Тамарою склянку коньячку і зажувавши трьохзірковий молдавський шматочком нерки, гигикнув: „Я поки що не при справах. Тутечки би до пенсії дотягти, а то загуркотиш із вами на хвилях перебудови...”.
 
Саме він і був тим, сполучним каналом, через котрий до попереднього начальства текла прокурорська частка. І саме через нього, якщо  в цьому у Інспекції виникала потреба, організовувався тиск на норовистих кепів, у котрих несподівано виникало бажання жити за сумнозвісною інструкцією, а не за негласною домовленістю (чи, як сказали б сьогодні,  „не за поняттями”). Звичайно ж, мав свій зиск і сам зморшок. Але в даний момент особливим ентузіазмом додаткового заробітку  він не палав. Тим паче, що прокурор виявився не просто дурнем, а самовпевненим і норовистим кретином.
 
Як з’ясувалось, цей слуга закону вже встиг здійснити комплексну перевірку усього портового господарства і для початку прикрив так звану „докерську десятину” – до 10% всіх товарів, що проходили через порт списувались на бій, усушку, утруску та інше зіпсуття під час вантажних робіт. Портові вантажники, або як би їх сьогодні обізвали – „докерська мафія” – цією обставиною були не тільки надзвичайно засмучені, але, зі слів зморшка Сильвестровича, могли й застрайкувати.
 
Для цього не вистачало мізерії – іскри та чийогось мінімального організаційного хисту.  
 
Іскра трапилась наступного дня…
 
На підтвердження свого повного кретинізму недоумкуватий прокурор пристрелив із табельної зброї загального улюбленця – козла Федора. Ну, а необхідні організаційні здібності виявила моя напарниця Тамара.
 
Далі буде…
 
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., с. Губарівка, Товариство «Малого Кола»
 
*Для тих, хто призабув чи не застав совок, нагадаю: в ході стрімкого ривка до комуністичного раю м’ясні ресурси країни Рад настільки вичерпались, що керівництво СРСР було змушене урізноманітнювати меню будівників розвинутого соціалізму різними замінниками м’яса. Для чого в системі громадського харчування десь із середини 70-х по вівторкам та четвергам були впроваджені так звані „рибні” дні;
 
**Десь на початку 80-х камчатський чи королівський краб був занесений до Червоної книги, у зв’язку із чим поміж трьома головними його  видобувачами – США, СРСР та Японією – було укладено конвенцію про заборону промислового виловлювання цього ракоподібного. Але тільки Штати, схоже, дотримувались цього обмеження. Союз практикував так званий обмежений вилов камчатського крабу у власних територіальних водах, а самураї безмежно браконьєрили переважно поблизу берегів Південних Курил та Малої Курильської гряди, острова котрих вони і тоді розглядали як незаконно окуповані СРСР, та й сьогодні вважають своїми;

© strelok57 [07.02.2011] | Переглядів: 2956

2 3 4 5
 Рейтинг: 46.7/34

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook