Пошли дурня молитись, він і лоб розіб’є .
(народна мудрість)
 
Передвісниками  того, що влада не залишиться осторонь від такої важливої події, як відзначення Дня Соборності України, стали численні лайтбокси із зображенням Самого, якими наче собачим лайном, рясно всіяли узбіччя вулиць.
 
Розпочати нотатки хотілося саме з цих рекламних шедеврів, бо вони таки варті уваги як зразок вміння прогнутися під замовника. Намагаючись надати чавунному лідерові трохи людської подоби, дизайнери так протягли його крізь «фотожопу», що вийшло зовсім навпаки – лідер прибрав рис, що надали йому схожості з качконосом. Дивлячись на цей качиний дзьобик (чи скоріше дзьобище) замість носа я просто млію від захвату перед колегами по цеху. Але, оскільки качконос створіння приємне, то охрещую його туалетною качечкою. Респект, колеги! Ніхто так не в змозі підставити хазяїна, як його фанатичні холуї. І це не аби як підтвердили організатори «свята соборності» на київському Майдані. Але про це трохи далі.

 
Цьогорічне відзначення Дня Соборності в Києві підтвердило, що в Україні вже склалася традиція – влада окремо, громадяни окремо. Із запланованих на цей день заходів відвідали два – святкування на Майдані Незалежності, організоване державною владою, та мітинг на Софійській площі, який в офіційних документах було дипломатично позначено, як захід не державний. Оскільки святкування на Майдані розпочиналося раніше, вирішено було розпочати з нього.
 
Отож рухаємось потихеньку до центру міста, а вздовж доріг туалетні качечки стоять. Ляпота! Прямуємо по Хрещатику до Майдану:  ряди торгових наметів справа та зліва милують око. Гордість за рідну столицю так і розпирає  - а то! Втрапили нарешті до Топ-50 найдорожчих торгових вулиць світу. http://indonetsk.com.ua/business/5469-samye-dorogie-torgovye-ulicy-mira-po-versii-colliers-international.html Ось воно – покращення життя вже сьогодні! Людей, щоправда, не густо, але продавці в національному одязі надихають – свято на дворі. Вдалині, на Майдані, майорять державні прапори України. Рясненько так. Може то ті, хто приєднався до акції «Вийди з прапором або жовто-блакитною стрічкою на вулиці твого міста»? Прискорюємо ходу, аби й собі долучитися до національно свідомих співвітчизників.
 

 
Підходимо - і упс! Все зразу стає зрозумілим. Публіку на Майдані представляли традиційні стояльники «за ідею», тобто дві категорії громадян – студенти та пенсіонери, організовано згуртовані в купки та колони.
 

 
Між ними походжали чоловіки з раціями, видаючи чи приймаючи розпорядження кого й куди перегнати. Інші «товарісчі» і «товарішкі»  зі списками періодично проводили перекличку, аби ніяка вівця не відбилася від стада. Коротше, повний «учот і контроль», аби ніхто не був обійдений спілкуванням з народним мистецтвом.
Нагадує новорічну прогулянку на тюремному подвір’ї…
 

 
Бо новорічна йолка ще й досі, не зрозуміло чому, стирчить посеред Майдану.  Може міська влада сподівається, що освячена головним московським попом вона простоїть вічно?
 

 
Оминаємо ялинкову святиню стороною. Впадають в око українські прапори, кинуті купою на сходах консерваторії неначе ганчір’я.
 

 
Перебираємось ближче до сцени, з якої артистичні колективи від різних областей України намагаються донести до присутніх свою пісенну творчість. Але дарма. Що відбувалося на тій сцені, нікого не цікавило. А якби навіть когось і зацікавило, все рівно б ніхто нічого не побачив. Для чого і кого був організований той концерт взагалі не зрозуміло. Мало того, що від сцени до металевого паркану, що її відгороджував, було декілька десятків метрів. Так ще й за декілька метрів попереду тієї огорожі турботливо виставили шеренгу молодих хлопців. Що цікаво, зовсім не міліціянтів у цивільному, а типу «надзіраючих» із народу.
Чи то, щоб мистецтво не дуже пішло у народ, чи то, щоб народ не дуже долучався до мистецтва – а то, гляди, ще й сподобається.
 

 
Та марно переймалися. Всім було глибоко начхати на те мистецтво – жодних аплодисментів, ні в кого навіть рука не смикнулася.
 

 
Зрештою той народ сюди зігнали не артистам аплодувати, а створювати масовість святкування, щасливо розмахуючи прапорами. Зі щастям, правда, трохи не склалося. Хоч їм дали і «зрєліщ», ну і хліба у вигляді бутербродів з вареною ковбасою не забули.
Питаю в однієї літньої жінки: «А бутерброды где-то здесь дают, или вы с собой принесли?» «Да вот бесплатно дали» - киває на жінку з «кравчучкою» поруч, мабуть роздатчицю.
 
Цікаво, що не зважаючи на велику кількість державних прапорів, більше ніякої національної символіки люди не мали. Навіть малесенької жовто-блакитної стрічечки ні в кого. Така була вказівка?
 
Мигцем кидаю погляд на банер обабіч сцени. Читаю напис: «З Днем скорботності» Чи вже зовсім здуріли? Придивляюся – та ні! Таки з Днем Соборності. Привиділося ж таке! Та коли вдивляюся в натовп з прапорами, починаю сумніватися: може й не привиділося.
 
Серед пенсіонерів переважають жінки.  Деякі сидять на невеличких похідних стільцях. Запитую, чи надовго тут. «Сколько выдержим» - браво відчеканила одна з бабусь. «А стільчики вам повидавали?» «С собой принесли» - відповідають. Передбачливі виявились бабулі. Мабуть уже з досвідом. Видко, що й на щедрість організаторів не дуже розраховували, бо обставилися торбами з їжею. Так і відбували соборність, кутаючись в хустки та шалі.
 

 
Але ж – непорядок! Бо навкруги так зручно вмостившихся жіночок утворився порожній простір. І це не сховалося від гострого ока «смотрящего», який звелів їм забиратися геть, бо дуже багато місця гуляє.
 

 
Відразу ж на це місце він пригнав колону хлопців, вдягнутих у схожий темний одяг. Хай бачить хазяїн – на Майдані яблуку ніде впасти. Якимось чином між ними затесалась жіночка пенсійного віку. Підхожу і питаю: «Ви звідки?» Потискає плечима і каже: «Нє знаю. Нас собралі и сюда прівєлі». Бачу, що вона зрозуміла питання буквально, не звідки приїхали, а звідки їх привели на Майдан. Та зрештою і так видко, що не кияни. Як і переважна більшість присутніх. Характерні обличчя, одяг, вираз очей – ясно як Божий день, що панове прибули не з Парижу.
 

 
Більшість студентів – звичайні молоді люди, переважно хлопці. У багатьох приємні, відкриті обличчя.
 

 

 
Хоч і дуже мало, але були і гарні дівчата.
 

 
Загалом нормальна молодь. Дивує, що вони ведуться на ПРдонівські побрехеньки і дозволяють поводитись з собою, як із скотом. Хоча, приробіток до стипендії не зайвий, та й перспектива прогулятися на свято до Києва, мабуть, вабила. От тільки не очікували, вочевидь, що свято матиме такий вигляд, і за крок вліво чи вправо кара не забариться.
 
Траплялися групки молодиків з дуже красномовними слідами на обличчі. Їх соціальний статус не викликав жодних сумнівів.
 
В центрі Майдану, на Хрещатику намітилось помітне пожвавлення. Розсікаючи простір Майдану жовто-блакитними хвилями, на територію «зони свята» вплив величезний прапор України, що його підтримували сотні небайдужих рук.
 


 
З цього боку почулися вигуки «Слава Україні!» та «Донецк, с праздником!» І як це всі зразу здогадуються, що за публіку звезли на Майдан? «Да уж… Флаги флагами, а, лицо никуда не денешь». Та й лузгання «сємачєк» видає географію безпомилково. Прокол організаторів – треба було завчасно вилучити пакетики з сємками.
 

 
Прапор проплив і багно примусового святкування знову поглинуло Майдан.
Через якийсь час люди почали підмерзати. Ще б пак, стояти, мов істукани вже кілька годин поспіль. Першими не витримують пенсіонерки і пускаються в танок.
 

 
Хлопці вирішили зігріватись по своєму – грою у футбол, використовуючи порожню пластикову пляшку замість м’яча.
 

 
Дівчата почали тулитися ближче до хлопців.  Вони нагадували змерзлих пташенят і їх було шкода.
 

 
На годиннику друга. Вирушаємо  до Софіївської площі. Людей тут багато і стоять доволі щільно, до сцени не проштовхнутись. Люди постійно підходять: по одному-двоє, чи невеликими групками.
 

 

 
Державних прапорів не дуже рясно, в основному стяги різних політичних сил, що не підтримують нинішню владу.
 

 

 
Але багато національної символіки на людях. Інші обличчя, інший настрій. В очах зацікавленість, надія. І рішучість. Сюди прийшли ті, хто з Україною в серці.
 












 
Безкоштовних бутербродів і чаю не роздавали. Навпаки, збирали гроші на підтримку політичних в’язнів. Про сам мітинг багато писати немає сенсу. Та й особливо нічого, він майже нічим не відрізнявся від інших подібних мітингів. На жаль. Все той же лейтмотив про те, як все погано. Очікування чогось більшого – більшої конкретики, більшого оптимізму, пропозиції реальних дій – не справдилися.  Але попри це, відчувалась готовність людей до боротьби. Потрібна лише іскра, аби розгорілося полум‘я. Хочеться вірити, що цей час не за горами.  Неначе у відповідь на таки думки крізь хмари раптом проривається сонце й вихоплює з похмурої пелени пам’ятник Богдану, Михайлівський монастир.
 

 
І ще хочеться сказати про те головне, що відрізняло дійство на Майдані і Софійській площі. На відміну від Майдану, це була не зона святкового режиму, а вільна територія, де панували дух незалежності і жага свободи. Де люди ще не втратили почуття власної гідності і віри в свої сили. Це два різних світи. Чи можливо їх об’єднати?
 

 
Повертаємось додому знову через Майдан. Цікаво, чи робочий день «святкувальників» ще не закінчився? Виявилось, що ні, але явно йде до завершення.  Гостей міста вже вишикували в колони і готують до відчалення в рідні пенати.
 

 
Пенсіонерів значно поменшало. В київських, мабуть, був короткий день, а завезеним діватися було нікуди. На краю Майдану у вигляді каре вишикувалися в черзі люди. Поприколюватись, чи що на останок? Підхожу до літніх жіночок і запитую: «За чем очередь?» Одна щиросердно і зізнається: «Нас переписывают». Отакий-то фінальний перепис учасників святкування. Типово по ПеРдонські. А то! Донбас же порожняк не гонить.
 
Хоч це питання і риторичне, але скажіть на милість, навіщо все це було зроблено?  Навіщо було везти сюди всіх цих людей, мордувати їх українськими піснями, маринувати на холоді, витрачати купу державних коштів? Боялися, що ніхто не прийде, а комунальників, як на відкриття ялинки, не вистачало? Чи перелякались, що прийдуть не ті? Чи хотіли продемонструвати високопоставленому «чавунному діаманту» всенародну любов і «одобрямс»?  Хтось скаже – «совок» дрімучий. І помилиться. Бо це перевершило навіть «совок».
 
Скоро п’ята, починає потроху сутеніти. Святкування вийшло на фінішну пряму – підбиття «бабок», вибачайте, підсумків. Покидаємо засмічений шкаралупою від насіння та іншим непотребом Майдан. Через декілька місяців чергове національне свято – День зплюндрованої Конституції. Тож знову чекаймо гостей!