Оце дивлюся я на цю фоту, та й думу гадаю. А на фігє?
 
   Зробити б опрос на ДД – хто хоче собі таку халабуду? Нє. Хо хоче жити у такій халабуді.
 
   Ну зрозуміло, з нашим поняттям про життя, зразу приходе мисля – це ж скіко треба пилюки витирати у такій скворешні!!! А вікон перемити! Ну то ми, нерозбещені грошима та разгулом цівілізації, коли й покоївки, прибиральниці, та усіякі садовники...
 
   Нє, мені просто цікаво. Оце приїхало тєло до тої скворешні. Що далі. Воно дорогу знає куди чапати? Чи в нього компас імєнной? Морду у калідор встромило, а там п’ятсот метрів в один бік, і триста в другий. А трамваї не ходять...
 
   Тіко дотільопало до кабінету, а тут вже об’ява – вечеря накрита у бірюзовій залі.
 
   Притягли журнального столика, 1000 дюймів по діагоналі, ну шоб усе по-пацанячаму. Кабан запечений у кориті, лось на вертелі, крокодил у собствєнному, кхм, соку. Ну ще менш пацанячі страви – удав копчений, тридцять вісім попугаїв, виварка чифірю, тощо...
 
   І це ж треба все як не з’їсти, то хочаб понадкусювати, або у корито наплювати, ну щоб не пропало...
 
   А потім з набитим курдюком ще у путь – дорогу, у люлю.
 
   А шо там за люля? Ну спальня – почивальня? Ну мабуть теж пацаняча. Чи їх там сім, тіпа нєдєлька. Кожен день тижня у новому ліжку. У неділю – шконка, для душі...
 
   А якщо вночі ото, ну попісять. А хрен йо маму куди чапати. Хоча двадцять перше сторіччя, електроніка, усякі прибамбаси...
 
   Берьоть тєло навігатор, іменной, та пише – хачу пісять. Навігатор ані мур-мур. Дзвонить – Альо, Люся? Це я... А паняв... помилка у слові “хачу”. Ну наклицав як треба, процес пішов.
 
    Поверніть праворуч, через сто метрів поверніть ліворуч, продовжуйте двіжєніє ще триста метрів... Маршрут просчітивається заново, бо ви вже всралися, не треба було брехати про попісять...
 
   Ну так ото поки у гандіроп, за чистими кальсонами, поки у ванну, системи “Озеро Байкал”, поки назад у шконку, вже й сонце сходить, страуси кукарєкають, вже й на роботу...
 
   Нє, я таки не знаю, може воно і не так. Може там патріархальні порядки, ще з часів Петрухи Першого. Рельса в почивальні, та кувалда. По рельсі – гепсь! Усе царство біжить, щось стряслося. А стряслося – хачу пісять. Халдей вже тута – у який горщик будемо пудьорити? –У білий, з сердешками...
 
   А на роботу – то вже інша проблема. Ну нема секрету, що воно, ну дуже роботяще.
 
   То вже у Ганьки голова болить. Бо як сховається десь, можна і до середи шукати. Та Ганька усі нички знає. Підкрадається – ку-ку, а на роботу! Той зразу – А я сьогодні віходной! - А ось і не вгадали, вам сьогодні турецького посла смішити...
 
   Ну і поки не отямився – шерстину на мордяці покосили, манікюр – педікюр, удавку на шию, у костюм встромили, увезли...
 
   Ганька відхекалася, вілідолу заглотнула, тепер Льовочкіна черга доглядати. Пішла дивитися який ремонт сьогодні тре робити. Ну всяке бува. Двері там розтрощені поміняти, бо або не попав у двері, або не додивився що закриті. Чи телевізора вимикав табуреткою...
 

 
   Нє, як на мене, то нафіга б мені така халабуда. Та ще й городу 130 гектарів. Хто його копатиме?.. Тут у двокімнатній шкарпетки пів години шукаєш. Наче тіко десь пробігали, а вже й нема...
 
   Нє, ну якщо по – спадщині, ну, тіпа, надурняк, то чого б і ні. Можна б було ексклюзів бордель організувати. А шо? Кімнатка 150 метрів, ліжачок на пів кімнати, дівчатка кілограм по сто п’ядесят. Кажу ж ексклюзів...
 
   Хоча електрика, опалення, нє, нафіг.
 
   А якщо підпалити, мабуть було б красива...