– От якщо закрити очі, прибрати шум моря й не звертати уваги на мову… Точнісінько, як удома. Тихо… півні горлають, сусідки сваряться, байдужа іронія чоловіків, дітлахи в пилюці з собаками борсаються… – Мрійливо промовив Женька.
Друзі байдикували на пляжі.
– А я такої пилюки, аби в ній борсатися, не знаю, – дрімаючи, промовив Шпак.
– Я теж, – у тон йому зізнався Стас.
– Та ви що? – Кіт ліг на живіт, підпер голову долонями й, примруживши очі, продовжував. – Втратили півжиття… Літо… Спека… Машини пилюку на пудру стовкли… Вона гарячим, пухким шаром лежить на дорозі, ти йдеш, а вона фонтанчиками поміж пальцями так і бризкає. Відчуття… не мона передать. А ще, жоден аромат світу не можна порівняти із запохом перших крапель дощу у цій "пудрі".
– Ромо, він так розповідає, що я захотів у пилюку.
– Пішли, поборсаємося? З дітлахами поганяємо…
– Не така тут пилючка, – сумно зауважив Кіт. – Та й півні не так горлають…
– А що ж тут таке… і море прибери, і мову до уваги не бери?
– Люди… Люди однакові.
– О, це абсолютно точно!
– І ти дивись, – озвався знову Женька, – хто зна де, на протилежному боці Землі, а, в принципі, такі самі.
– А, не бери до уваги умовності… та й по всій планеті вони однакові.
– Женю. Про що я зараз згадав? – Роман теж ліг на живіт.
– Абсолютний нуль і безмежність.
– Точно! – Усміхаючись, Шпак знову перевернувся на спину.
– Що за безмежність? – Одразу похопився Стас.
– Це, Малючок, коли ми з капітаном Шпаком, на той час майже лейтенантом, тобто зеком, він тоді ще пив по чорному, ретельно вивчали Таймирську тундру… Малючок, ти бачив північне сяйво?
– Ні.
– Та ти що? Ти колись бачив як сонце пробивається крізь банку з солоними огірками?
– Ну.
– Що, ну? Зовсім не подібне! – Женька задумався над новим прикладом.
– От баламут! – Роман підхопився на ноги й з розгону пірнув у прозоре, ліниве море.
Команда, улюлюкаючи, кинулася за ним.