Іван Брюховецький
Після виборів гетьмана під Ніжином у червні 1663 року на сумнозвісній "Чорній раді" Україна розпалася на два гетьманства: лівобережне й правобережне. Лівобережні гетьмани України, подібно до нинішнього українського уряду дивилися лише у північно-східному напрямку.
Обрали тоді такого собі Брюховецького.
І він ПОЧАВ.
Іван Брюховецький одразу ж почав зміцнювати московську владу над Україною, сам ідучи назустріч московським бажанням і роблячи всілякі уступки задля особистої користі та інтересів своїх прихильників.
У вересні 1665 року він сам поїхав до Москви з численною делегацією ґенеральної старшини - полковників, сотників, нижчої старшини, представників від духовенства, міщанства й від рядових козаків; всього поїхало з ним понад 500 людей. Цього Москва добивалася і від попередніх гетьманів, тільки ті - не хотіли.
Брюховецькому зроблено урочисту зустріч, він відбув аудієнцію в царя, якому підніс багаті подарунки. Гетьман заявив про своє бажання одружитися з якоюсь "московською дівкою" й прохав визначити йому молоду.
 
І він закінчив:
Потім просив для України митрополита з Москви, собі маєтностей поближче до московського кордону й "прислання  до України значнішого відділу московського війська" для своєї особистої охорони. У Москві Брюховецького справді оженили з донькою окольничого Салтикова і справили гучне весілля.
Але головне - гетьман зробив заяву, що він "б'є чолом цареві всіма українськими городами", що означало, що податки з міщан і селян мають збиратися безпосередньо до царського скарбу, що туди ж мусили б іти всі українські державні доходи з продажу горілки й митні збори із зовнішньої торгівлі, та щоб по всіх найбільших містах України було призначено царських воєвод із військом: до Києва, Чернігова, Переяслава, Канева, Ніжина, Полтави, Новгороду-Сіверського, Кременчука, Кодака й Остра.
Також передбачалося, що відтак вибори гетьмана мали відбуватися у присутності царських посланців, а сам новий гетьман тепер повинен був їхати за підтвердженням до Москви.
За такі щедрі поступки, коштом української автономії, сам Брюховецький дістав титул боярина й цілу Шептаківську волость на північній Чернігівщині, в вічне володіння; вся старшина - маєтності й московське дворянство; духовенство - маєтності.
При від'їзді з Москви гетьман і всі, що були з ним, дістали щедрі подарунки соболями. А себе після цих всіх царських ласк він став іменувати так: "... гетман верного войска вашего царского верный холоп и найнижниший подножок пресветлого престола пресветлого величества Ивашка Брюховецкий".
Повернувшись в Україну на початку 1666 року, він почував себе твердо й поводився з старшинами зверхньо. Політичну опозицію хапав і відправляв до Москви, звідки їх засилали далі до Сибіру.
Минуло зовсім небагато часу, як Брюховецький дорого поплатився за нехтування українськими інтересами. Коли в українських містах почали розташовуватися московські залоги, царські переписувачі стали втручатися у приватне життя людей, а пихаті збирачі податків впроваджували обтяжливі повинності, зростало незадоволення московитами й особливо гетьманом, який їх запросив.
Представники церковних верхів відкрито протестували проти посилення московських впливів.
Найбільше обурення серед українців викликав Андрусівський договір 1667 р., який рішуче повернув їх проти Брюховецького та Москви. Як і співвітчизників на Правобережжі, лівобережних українців уразило й розлютило те, що цар, пообіцявши боронити від поляків усю Україну, віддав половину її ненависній шляхті.
У 1667-1668 рр. по Лівобережжю прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських прибічників.
Побачивши загальне незадоволення в народі з приводу запровадження на Україні московської адміністрації й обурення проти себе, Брюховецький вирішив сам очолити антимосковський рух й відірватися від Москви.
Та було вже пізно. 8 червня 1668 року, коли Петро Дорошенко з'явився на лівому березі Дніпра й наблизився до табору Брюховецького під Опішнею, козаки збунтувалися проти Брюховецького, вбили його, а Дорошенка проголосили гетьманом обох боків Дніпра.
 
Демко Многогрішний
Залишений Дорошенком наказним гетьманом на Лівобережжі,  Демко Многогрішний піддався впливу  московської партії (головним чином архієпископа чернігівського Лазаря Барановича) і почав з московитами переговори.
Рада старшин північних полків, яка зібралася у Новгороді-Сіверському, вибрала Многогрішного "гетьманом сіверським". Новоспечений гетьман звернувся за посередництвом Лазаря Барановича до царя, щоб цар пробачив усе те, що діялося в часі повстання Брюховецького. Цар поспішив відповісти "милостивою" грамотою.
В січні 1669 р. делегація від "сіверського гетьмана", яка приїхала до Москви, покірно вислухала від бояр докори за бунти й зраду, подала "чолобитну" з новими статтями й прохала призначити раду для остаточного вибору гетьмана й установлення нового договору про приєднання Лівобережної України до Москви.
І він ПОЧАВ.
В половині березня 1669 року відбулася в Глухові рада в присутності царських послів: Григорія Ромодановського, Артамона Матвєєва й Боґданова. Гетьманом вибрано, звичайно, Многогрішного й складено договір у 27 пунктах, відомий в історії під назвою "Глухівських статтей".
Договір у головних рисах нагадував "статті" Богдана Хмельницького, але із значним обмеженням української автономії. Царські воєводи залишалися, окрім Києва, в Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі. Гетьман не мав права зноситися з іншими державами.
Українцям було суворо заборонено возити на продаж у Московщину горілку й тютюн, щоб не підривати інтересів державної монополії, що існувала в Московщині на цей крам. 16 березня гетьман, старшини, представники міщан і козаків присягли на ці статті.
І він закінчив:
Гетьманство Многогрішного завершилося трагічно. 13 березня 1672 року вночі група старшин, змовившись з начальником московської залоги, заарештувала гетьмана Многогрішного й видала московитам, а ті, закувавши його в кайдани, вивезли потаємно в Москву.
В середині квітня 1672 року, в Москві, над Многогрішним розпочався суд. Нещасного гетьмана звинуватили в державній зраді, піддали тортурам, а потім засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. Разом з родиною і товаришами ніжинським полковником Ґвинтовкою і осавулом Грибовичем гетьмана вивезли до Сибіру й ув'язнили в Іркутському острозі.
 

Іван Самойлович
Іван Самойлович, один із учасників змови проти Многогрішного, військовий суддя, обраний гетьманом.
І він ПОЧАВ.
Саме за урядування Самойловича Київська православна митрополія перейшла із підпорядкування Константинопольському патріархату, де вона була з часів Володимира Хрестителя, до новоствореного Московського.
16 червня 1672 року на старшинській раді, яка відбулася в шатрі Ромодановського.
Самойлович таки домігся висвячення митрополита з Москви, бо мав у цій справі особисті інтереси.
29 червня 1685 року, на свято Петра й Павла, в Києві під явним адміністративним тиском з боку уряду митрополитом вибрано Гедеона Четвертинського, який зійшовся з гетьманом, і той одружив свою дочку з небожем єпископа, князем Четвертинським.
Восени того ж року Гедеон поїхав до Москви, де патріарх Йоаким урочисто висвятив його на митрополита, взявши присягу "під послушанням у Константинопольського патріарха не бути і з-під його пастирства, за віддаленістю путі, відстати".
У Москві нового митрополита щедро обдарували грішми й соболями, а  згоди патріарха константинопольського та єрусалимського патріархів було досягнуто примусом турецького візира.
Українське духовенство було тим усім дуже вражене, багато людей, як висловився сам гетьман, "обріталося аки в розтерзанії ума".
Після невдалого спільного походу московського та українського військ на Крим все окошилося на Самойловичу. Старшина давно вже не злюбила гетьмана за його самовладні звички, за сувору й зневажливу поведінку з нею.
І він закінчив:
Обвинувачено його в користолюбстві, в потуранні своїй рідні, яка засідала на впливових посадах (три його сини були полковниками) і чинила всякі самоуправства, брала хабарі.
Було складено донос на гетьмана, підписаний ґенеральним обозним Дунин-Борковським, суддями Вуєховичем і Кочубеєм, ґенеральним писарем Прокоповичем і "заслуженими у війську особами": Солониною, Гамалією, Лизогубом, Дмитрашком-Райчею і Забілою, й подано Ґоліцину, якому донос був дуже доречним: було знайдено винуватого в ганебному результаті так широко задуманого військового підприємства.
22 липня 1687 року в таборі над річкою Коломаком старшина заарештувала Самойловича й передала Ґоліцину, а той відіслав його до Москви.
Гетьмана Самойловича без слідства і суду разом із сином Яковом було заслано до Сибіру. Гірша доля судилася синові Григорію: воєвода Неплюєв пограбував його майно і, щоб приховати сліди, обвинуватив у "зраді". Нещасливого гетьманича повезли в Сєвськ, брали там на тортури і стратили. Щоб збільшити муки, кат тричі рубав йому голову: так помстилася Москва за те, що Григорій Самойлович, полковник чернігівський, заборонив війтові повісити на ратуші знак московського двоголового орла, коли той хотів "прогнутися" перед московським воєводою.
У вину йому поставлено те, що він завжди лаяв Москву, дарма, що був вихований при царському дворі разом із братами. Так загинула ціла родина гетьмана Самойловича.
 

Волох Омельян Іванович
полковник Армії УНР, генерал-квартирмейстер Головного Штабу Української Республіканської Армії.
І він ПОЧАВ.
За час перебування на керівних посадах в Дієвій армії УНР «відзначився» такими негативними для національної справи діями, як арешт полковника Петра Болбочана (січень 1919 р.), участь у єврейському погромі в Проскурові (лютий 1919 р.), вбивство команданта Гайдамацького полку полковника Виноградова та повстанського отамана Юхима Божка, спроба самовільного роззброєння 1-го полку Січових стрільців, та постійним ігноруванням наказів самого Петлюри з розбудові військових частин. Угрудені 1919 р. — очолюючи Гайдамацьку бригаду, зробив спробу розгрому ставки Головного отамана УНР у Любарі, захопив скарбницю УНР і перейшов на бік червоних військ.
Але катюзі вітдалось по заслузі:
І він закінчив:

работал в наркомате земледелия УССР (в сентябре 1920 г. Волох вступил в компартию), занимал ряд ответственных должностей в ВУЦК, в Госстрахе Украины...
В ночь с 4 на 5 мая 1933 года Е. Волох был арестован. Органы ГПУ в то время готовили материалы по так называемому делу «Украинской военной организации (УВО)»
В соответствии с постановлением судебной тройки при коллегии ГПУ УССР от 23 сентября 1933 года Е. Волох был заключен сроком на десять лет в места лишения свободы, подведомственные ОГПУ СССР. Отбывать назначенное наказание Е. Волоха отправили на остров Соловки.
Постановлением особой тройки НКВД по Ленинградской области от 9 октября 1937 года Е. Волох в числе 134 «украинских буржуазных националистов, осужденных на различные сроки за контрреволюционную, националистическую, шпионскую и террористическую деятельность на Украине, которые, оставаясь на прежних позициях, продолжали шпионскую, террористическую деятельность, создали контрреволюционную организацию «Всеукраинский центральный блок» (и это в Соловецком лагере особого назначения! — Авт. ) был осужден к высшей мере уголовного наказания — расстрелу. Приговор приведен в исполнение 3 ноября 1937 года.

Некраще діяли, почали та закінчили і інші поціновувачі московських ласк, хоч і діяли вони по різному, хоч керувались різними настановками, були зрадниками або просто недалекоглядними людьми, чи щиро довіряли в добрі наміри москви, але всі скінчили однаково І Хвильовий, і Махно, і інші більш чи менш відомі діячі. Ітог був завжди один.
 

Ami 20.01.2011 13:44:01

Напишите еще про генерала Сокиру-Яхонтова - командовал Украинской Галицкой Армией
Галичане в Гражданскую сначала перебежали от УНР к Деникину а потом к красным

ВАШ  ГОЛОС  ПОЧУТО  ПРОБЛЕМУ  ВИРІШЕНО:
хто ж такий цей ваш Яхонтов??
А ось:
http://militera.lib.ru/bio/savchenko/08.html
 

Генерал-майор Виктор Александрович (или Виктор Николаевич — в других источниках) Яхонтов, родился в 1874 году (по другим источникам – в 1881 году), закончил Павловское военное училище, служил в Грузии, с 1905 года – на Дальнем Востоке. В Первую мировую войну – пошел путь от подполковника до генерал-майора.
После Революции Яхонтов встает на сторону Украинской Рады и гетмана Скоропадского, а после бегства последнего – присоединяется к Деникину, командуя «Галицкой армией» (тогда-то, «откопав» в предках «шляхтича» Сокиру, превращается из Яхонтова в Сокиру-Яхонтова), воюет с Петлюрой. В 1920м году Деникин был разбит, а Яхонтов со своей армией оставался в Одессе, гордо именуясь «диктатором Одессы». При подходе красных – сдал город без боя, Галицкая армия перешла на сторону большевиков. Однако, скоро часть офицеров ГА подняло восстание против красных и перешло на сторону Петлюры. Мятеж, разумеется, был подавлен, после чего все командование Галицкой армии – расстреляно… Все, кроме Яхонтова. Он «бежит» в Польшу, где под видом белоэмигранта выходит на связь с Петлюрой и его людьми. Генерал пытается уговорить С. Петлюру и генерала М. Омельяновича-Павленко вернуться в Украину и возглавить антисоветское восстание, убеждая их, что всё готово, что вся Украина лишь ждет их приезда. Целью Сокиры-Яхонтова было выманить С. Петлюру и его ближайших полководцев из Польши в Советскую Украину для того, чтобы, окружив его провокаторами, выявить всю сеть украинского подполья, а после арестовать и самого Петлюру — лидера украинского движения. Такое важное задание получил агент-генерал, который к тому времени оказался на службе в ЧК.
Однако, в Польше он был арестован как красный шпион, выменян на польского шпиона, после чего несколько лет занимался преподавательской деятельностью в военных учебных заведениях СССР, пока в 1929 году не был расстрелян.

Тобто як почав зраджувати Україну так за десять років вже і сконав від тих кому зрадив. Бачте як все сходиться.
Янукович Віктор Федорович
Обраний, в наслідок спотвореного законодавства, меншистю населення України, президентом.
І він ПОЧАВ.
Продовжив легітимізацію россійського війська в Україні на невизначений строк в обмін на сумнівні економічні зиски.
Проводить політику на догоду економічної експансії россійського капіталу. Цілі стратегічні галузі зав'язує на економічний підконтроль Россії. Користуючись повною підтримкою Москви, нищить все українське в Україні. Проводить політику введення цензури, залякувань тарусифікацію України.
І він закінчив:
Поки що керує. Жив, здоров і хоч був ледь не вбитий яйцем та отримав добрячого ляпаса ялинковим вінком (аж забувсь як українською слово ЯЛИНКА), та все ще вершить свої брудні антиукраїнські справи розставляючи всюди своїх лютих опричників.