Чому я краще знаюся на «примхах» та «уподобаннях» моїх механічних іграшок  ніж, а, скоріше, погождуюся з правом на їхнє існування у «залізячок» ніж у живих і найближчих істот?
 
Чому я «пробачаю» і терпляче ставлюся до обмерзання карбюратора у свого 8-сильного «друга» - «Ветерка -8» за мінусових температур. Натомість, набуваю стану несамовитості, який неухильно прагне до сказу, коли моє п’ятирічне дитя впадає в стан «позамежного гальмування» під час примушення до багаторазових спроб репродукувати щось на кшталт «едсонарантесдонасіменто»?
 
Чому мені відомо про те, що перший «ковток» палива мій «Вихорь -30» у спеку не бажає робити у відведений йому конструкторами спосіб за допомогою бензонасоса, надаючи переваги нетрадиційному – безпосередньо у циліндр. І не вважаю це неприроднім. Проте, мабуть, не погодився б зрозуміти нетрадиційні уподобання в друзів та близьких, - краще з чарки ніж через вену або клізму.
 
Чому я цілком терпляче перебираю і доводжу до блиска контакти переривачів магнето на своєму «Вихорі – 20», але з лютою ненавистю сприймав намагання спочатку матері, а потім дружини «навести порядок» у моєму кабінеті.
 
Чому я достеменно знаю про те, що одному з моїх човнів «до вподоби» зустрічна хвиля і «не любить він, коли - в корму», а іншому – штиль і за найменшої хвилі він поводиться як мустанг або, у кращому випадку – пральна дошка…
 
Чому?!
 
Чому в наш час ставлення до речей більш шанобливе ніж до людей, а до людей – як до засобу?
 
Невже голова в мене механічна (згадуючи відому платівку), серце – нейлонове (згадуючи відому пісню), кров – фізрозчин (як за Аргумом), а душа гумова (теж за відомою піснею)…