Вага душі.
 
Можливо я декому остогид. Скажете - знову пташка Гриль, мурашка Деміург… Нехай. Терпіть!
 
Буде про рибу. Риба кілька. Вона теж риба, хоч і маленька.
 
Довго вас не затримаю. Букафф, як кажуть, небагато. І до того, не вірші, тому маю надію отримати зайві бали.
Отже…
 
Іноді захожу в магазин ”Продукти”?  Там дуже гарна кава. 3,50.
- Будь ласка, каву. Один цукор.
 
Старий дідуган, років далеко за 80:
- Извините, пока варится кофе, взвесьте мне пожалуйста это.
 
Продавець, славна жіночка, бере поліетиленовий пакет, в якому ЭТО – десяток-півтора рибок з назвою “кілька”. Вона не дивується, мабуть надивилась багато чого. Він купив її, мабуть,  десь у підземному переході біля метро.
 
Вона натискає кнопульки. Електронні ваги. 79 грам. Вона віддає йому кульочок, чи як його там у біса називати українською…
У дідугана з очей, які надивились теж багато що, раптом ллються невгамовні сльози.
 
Студенти із студентками іржуть:
- Наебали деда на 21 грамм. Дед, не плачь, это же очко.
 
Дід виходить з магазину з отією кількою. Я вихожу теж із кавою. Бачу – йому погано. Він опирається на паркан.
- Вам плохо? Сердце прихватило? Что Вам подходит, валидол или нитроглицерин?
- Валидол.
Даю ему две таблетки валидола (он всегда со мной).
 
- Спасибо, сынок!
- Ну что Вы так? Из-за 21 граммов кильки?..
 
Він важко дихає. Бере мене за руку. Його руки тремтять.
- Ничего, сейчас пройдет…
 
Пауза… Виходять студенти із студентками. Дивляться на нас мовчки. Щось в очах таки промайнуло, тривожне,  чи здалося…
 
- Успокойтесь. Разве можно так из-за кильки…
- Эх, сынок. Не в кильке дело. У меня пенсия три тысячи… Я этой кильки...
- Ну?
- Дело не в этом… Десять лет, как нет моей Машуни. 11 января 1944 года у нас была свадьба. Нас расписывал командир полка, так тогда можно было. Землянка, спирт из фляги, тушонка, немецкий шоколад, хлеб, чай. Подарок от друга, который тоже любил Машуню. Ее любили все, а она любила только меня. Машуня… Он подарил кильку - деликатес, завернутую  в “Боевой листок” … Сеня погиб через несколько дней. Эх, какая была свадьба…
 
- Да, я слушаю…
- Мы всегда, 11 января, как в том кино с баней, отмечали с ней годовщину. Тушонка, шоколад, спирт (его сейчас не достать) или водка. И всегда 100 грамм кильки. Машуни нет 10 лет, а я все…
 
- Не надо, продолжайте… Где вы воевали?
- Начинал в 169-й моторизованной стрелковой дивизии осенью сорок третього. Был ранен. Вот, нет трех пальцев, ранение в живот. Меня выходила Машуня...
 
- Ну что, Вам легче?
- Да, спасибо.
- Давайте, я Вам помогу, Где Вы живете?
- Да, тут рядом. Может зайдем, сынок...
- Спасибо, дела, работа. Будьте здоровы...
 
… Іду. Сльози. Щось я зовсім поплив... Нехай. Не можу утриматись.
 
Прихожу на роботу. Розповідаю тим, хто мене розуміє завжди. Їх небагато. Але ніхто не спитав, за кого і за що він воював. Він воював проти...
…
- Лєна! Привіт! Ще раз із святами…Дякую, дякую.., вам всім теж.
 
Лєна – це моя сестра. Коли три роки тому помер наш батько, так сталося, що всі його нагороди, документи залишилися у неї.
 
- Ти не пам’ятаєш, у який дивізії був тато, коли його поранили? Подивись його наградні книжки, якщо залишились…
 
- Ой! Це треба шукати… Добре, пошукаю… Але здається, чи 168, чи 169-та дивізія, але я не впевнена… Перезвоню, може завтра…
 
…Пишу це ІМХО. Дзвінок. Професор.
 
- Ти знаєш, скільки важить душа?
- Не пам’ятаю, щось чув.
- 21 грам.
 
Вага душі…