Сільський підприємець, який через тривалу близькість до нинішньої владної партії нині став владою у селі де працює, створив вельми чудові умови для зростання саме його бізнесу. При цьому він продовжує жити у тій самій хаті в якій мешкав раніше, яка набагато комфортніша за більшість селянських хат, але явно не відповідає його статкам. Секрет такої скромності дуже простий. Гроші «підняті» на сільському бізнесі, посиленому його власними владними можливостями, він вкладає у садибко що знаходиться у місті – районному центрі. Саме там він збирається жити коли вирішить «відпустити себе на пенсію».
 
Нащо йому те село? У місті є газ, гаряча вода з водопроводу і ще чимало переваг які роблять життя у місті непорівнянним з життям у селі. Саме тому дороги, електричне господарство, становище школи та лікарні у селі цьому підприємцю від влади цілком байдужі. Жити у тому селі він не збирається. Передавати бізнес своїм нащадкам він не збирається теж – певно не має віри що село доживе до тих часів.
 
Його сусідами по садибці в райцентрі виявилися кілька тамтешніх чиновників, які теж мають добрячу копійку від контрольованого ними бізнесу та складної системи відкатів. Їхні помешкання теж не назвеш хоромами, у порівнянні з їхніми можливостями. Для життя в якому можна не відмовляти собі ні в чому у них є квартири та садибки в обласному центрі, а в самих спритних – на околицях Києва. Саме туди вкладається все «чесно вкрадене непосильним трудом». А на кошти що перепадають з широкого панського столу існують хиткі міська каналізація, водопровід, дороги та школи з лікарнями.
 
Про осіб, що обіймають владу в обласних центрах та Києві взагалі можна бути спокійним. Вони в Україні не живуть – вони тут працюють. Тут вони «роблять діла», себто прокручують низку оборудок, аби у підсумку відчалити туди де знаходяться їхні садиби, де зберігаються їхні гроші, де навчаються і живуть їхні діти, де вони самі мріють зустріти ситу й заможну старість і звідкіля нарешті, їх не витягне жодна сатана з українських правоохоронних органів – на Захід.
 
Можновладці високого рівня аж ніяк не брешуть коли кажуть що вони всіма руками за інтеграцію з Заходом. Ба-більше – самі вони у Захід вже давно інтегровані і чудово себе там почувають… за наш із вами рахунок. Вони цілком відкрито наголошують що їм нині треба від Заходу –прибрати контрольно-перевірочний пункт по дорозі з дому на роботу.
 
В перекладі з можновладської на українську – їм треба аби Захід ввів з Україною безвізовий режим. Чимало наших громадян дуже нервують від того що між посадкою в потяг у Полтаві і зустріччю з тещею у Волгограді треба пройти ще й прикордонний контроль. Як ви гадаєте, людей які в Україні звикли почувати себе хазяями життя не дратує митний догляд та нахабність німецьких прикордонників які (о лихо!) можуть ще й у літак не пустити як нардепів-регіоналів нещодавно? Отож!
 
А усім іншим приходиться жити там де вони живуть нині. Всім нам доводиться тішитися тими крихтами від бюджету держави, які перепадають нам з вами після «тотального попилу» у вигляді понівечених доріг, хитких лікарень, неопалених шкіл та ненав’язливого сервісу від місцевого ЖКГ.
 
Чому так? Та дуже просто. Ми з вами збираємося жити тут, в Україні. А вони, ті хто нами керують, тут жити не збираються. Для нас Україна – країна нашого дитинства, бабусиної хати та місце до кортить погуляти на весіллі доньки і поколисати дітей сина. Для них же вона – зона вільного полювання. Ми мріємо про красиву затишну країну де хочеться жити. Вони таку вже мають і мріють про те аби витиснути з нас усі гроші до останньої копійки переш ніж відчалити звідси назавжди.
 
Ми ніколи не будемо з ними одним народом. Бацили жадібності, опанували їхню свідомість. Тож єдина мотивація заради якої вони живуть – ще більше, більше й більше грошей. Бабуся казала що після Голодомору у деяких людей навіть через 30 років треба було вчасно забирати буханку хліба бо інакше вони з’їдали її цілком, навіть якщо «не лізло». Це – вже психічне. Те саме робиться з нашими можновладцями. Вони не можуть уже самі зупинити свою скнарість – це сильніше за них.
 
Як лікувати людей від бацили жадібності? Про те знає кожен хто хоч раз опинявся в колективі в якому заводиться «щур». Благати «щура» безглуздо, він не розуміє благань. Бацили жадібності вже зруйнували в ньому почуття совісті. «Щурів» лікують тільки курсом копнякові-стусанної терапії та спільним колективним бойкотом. Тільки такі заходи здатні погасити дію бацил жадібності і повернути «щурові» людську подобу.
 
Але це в колективі. А в масштабі держави?

Дмитро Калинчук