"Ти зроби що-небудь, а легендами воно само обросте".  
                                  З листа Гаврили Принципа до Фані Каплан.
                                                                    
                      "Ти зроби що-небудь, а легендами воно само обросте".  
                                  З листа Доді Аль-Файєда до принцеси Діани.
 

Він був дивний пацієнт. Хоча і говорять, що всі паралітики на один кшталт, але мадам, мосьє, маленька різниця - завжди вагоміша і солодша за велику різницю. Одним словом, Олена вирізнила його поміж інших напівтрупів в палаті, як відрізняють напівповну склянку від напівпорожьої.
 
Зневага до всього, що відбувається, яка читалася в його погляді, в принципі характерна для пацієнтів цієї специфіки, у нього диктувалася, як їй здалося, не безвихіддю, а якимось зарозумілим спокоєм. Це тимчасово. Зараз я відпочиваю. Мені потрібно зібратися з думками. Як тільки я вирішу, що робити, я встану і піду - ось що вона читала у погляді його волошкових глузливих очей. Упевненість у власних силах цієї людини приголомшувала і інтригувала її. Хто він такий? Чим він займався раніше? Що могло довести його до такого стану?
 
Відповісти на ці питання міг лише сам пацієнт, оскільки, коли його привезли до них чотири дні тому при ньому не було жодних документів.
 
Йшов собі по Червоноармійській звичайний чолов’яга, палив; як розповідають свідки, нічим поміж інших не виділявся. Потім знепритомнів. Впав. Прийшов до тями в лікарні паралізованим  і - нате вам! - крейсер "Варяг" на приколі!
 
Пацієнт на контакт не йшов, хоча Олена і пояснила йому систему знаків спілкування. Так тягнулося декілька днів. Треба шукати до нього інший підхід. Для цього потрібна хоча би яка-небудь інформація про нього.
 
Олена спустилася у камеру схову і оглянула його одяг: красивий, класичного крою, сірого кольору костюм і, що її особливо вразило - дуже дорога сорочка. Олені подобалися чоловіки, які відчували слабкість до гарних сорочок. Це єдина слабкість, яку міг мати в її уяві ідеальний чоловік.
 
Інформація  - це всього лише привід для роздумів. Висновки робити зарано. Але спробувати варто.
 
"Ви не схожі на бомжа. Більш того, ви схожі на респектабельну людину. А значить у вас є обов’язки. Може ви скажете мені, хто ви такий, аби я могла повідомити людям, про яких ви забов'язані піклуватися, де ви". Спробуємо так до нього підступитися.
 
Він уважно поглянув на неї. Після декількох хвилин мовчання  передав їй на мові морожених риб загадкову фразу: "Душі небіжчиків такі ж егоїсти, як і душі живих людей". Хворий стулив очі, показуючи, що розмова закінчена.
 
Пройшло декілька днів. Весь вільний час Олена невідступно знаходилася біля пацієнта, намагаючись викликати його на розмову. Її стараннями його перевели в окрему палату. І ось одного вечора, вже по закінченні зміни, пацієнт вперше звернувся до неї.
 
"Я хочу, аби ти запалила" - проморзував він.  
 
"Я не палю".
 
"Я - палю".
 
Нечувана ситуація, але цей пацієнт їй цікавий. Тому вона вирішила продовжити бесіду в пастельних тонах.
 
"Навіщо тобі це потрібно?" .
 
"Я не збираюся відмовлятися від приємних звичок".
 
Ще цікавіше. Значить, ти звик собі ні в яких побажаннях не відмовляти. Перевіримо, як далеко може зайти твоя наполегливість.
 
"Ви знаходитеся в не зовсім  звичайному положенні, пов'язаному з деякими незручностями і позбавленнями".
 
"Вибір тимчасових незручностей, не дивлячись на ваші слова, я все-таки залишу на свій розсуд. Запаліть і видихніть дим мені в обличчя".
 
Улюбленчики є в усіх. Якщо людина не може дозволити собі мати улюбленчиків - життя її порожнє і безпросвітне.
 
Олена затягнулася цигаркою і видихнула дим йому в обличчя.
 
Його ніздрі здригнулися. Не відриваючись він дивився на цигарку із ніжним жаданням.
 
"Господи, - подумала Олена, - якщо коли-небудь він буде так дивитися на мене, я дозволю йому все, навіть те, що не дозволяю собі в думках".
 
Потім сталося диво. Хоча в той момент про медичні аспекти того, що відбувається, Олена зовсім не думала. Пацієнт підвівся на ліктях. Підтягнувся до спинки ліжка і сів.
 
"Дай цигарку!" - простягнув до неї руку. Олена віддала.
 
"Палити так охота, що проблема дерев’яного костюму тимчасово відсувається?"  
 
Він посміхнувся:
 
"Кость".
 
"Ось і добре, Костю, може тепер розкажете про себе детальніше? Мені потрібно вашу медичну картку заповнити. Деякі графи там абсолютно порожні".
 
"Вранці".
 
Але вранці  Кость зник. Немов і не було його тут ніколи. Така собі фата моргана в лікарняній піжамі.
 
Олена засумувала. Ось і скінчилась її романтична історія так толком і не почавшись. Адже було передчуття, що їх стосунки будуть тривалішими і серйознішими. Але казки не вийшло, кіна не буде. Цікаві чоловіки не про її честь. Як завжди. Мабуть, стеля її можливостей - завідуючий відділенням Антон Семенович.
 
Он він, як Мороз-воєвода назирці, обходить володіння свої. Зсунув окуляри на кінчик носа. Вважає це ознакою респектабельності.
 
Побачивши Олену Антон Семенович підкликав її до себе. "Ну, що, завіявся твій підопічний? Я думаю, це навіть на краще. Тому, що я не маю наміру терпіти проявів фетишизму у моєму відділенні!" (Натякає на її візит у камеру схову).
 
"Тоді почніть з Вірочки. А то огидно дивитися, коли вона прасує ваш халат, наче церковну реліквію" - огризнулася Олена.
 
Комплімент, замаскований під грубість, завжди має більший ефект. Задоволений і щасливий Антон Семенович посунув далі.
 
Увечері, після зміни, вийшовши з будівлі, Олена побачила Костя. Він чекав її. Точно - чекав її. Більше йому нема чого робити на перехресті навпроти воріт лікарні.
 
Кость запросив її до ресторану. Після вечері вони поїхали до неї додому.
 
Вранці, коли вони лежали на вологій білизні і палили, струшуючи попіл їй в пупок, вона сказала:
 
"Ти знаєш, мені здається - я дуже тобою  захопилася. Дуже".
 
"Ти ще не знаєш, скільки хрестів на моєму фюзеляжі", - усміхнувся Кость.
 
"Що ти маєш на увазі?"
 
"Ну, німецькі льотчики за кожного збитого ворога малювали хрест на фюзеляжі свого літака".
 
Олена дивилася на нього чекаючи подальших пояснень. Кость затягнувся цигаркою.
 
- Гаразд, напевно, прийшов час розповісти тобі все про мене. Слухай. Історія цікава. Був у мене приятель. Алішер. Вчилися разом на фізматі. Ну, як в студентські роки... спільні пиятики, дівчата. До того ж, ми були два найталановитіших хлопчика на курсі і тому вирізняли один одного . На четвертому курсі Алішер одружився і випав з нашого безтурботливого середовища. А після університету наші шляхи зовсім розійшлися, і я про нього забув.
 
Алішер походив з інтелігентної київської мусульманської сім'ї. І дуже впливової. Тому його шлюб був зумовлений. Шлюб був династичний. І рішення про нього приймалося, напевно, навіть не в Києві, а в столиці однієї з середньоазійських республік. Одна сім'я укріплювала плацдарм в Києві, інша на батьківщині. Об'єднувалися гроші, родоводи, ресурси політичного лобіювання.
 
Алішер не заперечував, оскільки Лейла була вродливою, освіченою, інтелігентною і дотепною дівчиною. Але, як то кажуть, людина повинна пройти випробування вогнем водою, мідними сурмами і ліберальною демократією. Останнє особливо важко для мусульманських жінок. Це вам не терта морква для черниць!
 
Після того, як Лейла народила Алішеру сина, вона дійшла висновку, що своє призначення на цій планеті вона вже виконала, і вирішила жити для себе. Ну, що має на увазі більшість жінок під гаслом "жити для себе", ти, гадаю, розумієш. Словом, пустилася Лейла, за прикладом нових подруг, у всі тяжкі.
 
Природньо, ганьба, розлучення, дівоче прізвище, остракізм сім'ї і наполегливе небажання Лейли змінювати той спосіб життя, який їй так сподобався. Тільки тепер вона приймала своїх коханців, поодинці і в шеренгу, в однокімнатній найманій квартирі на очах у п'ятирічного сина.
 
Алішер вив білугою, але поробити нічого не міг. Він наймав приватних детективів і ті, за допомогою потужної оптики і інших технічних досягнень, фіксували лейлину розпусту на відеоплівку. Маючи  в своєму розпорядженні цей компромат, Алішер неодноразово звертався до суду з проханням передати сина йому на виховання.
 
Але українські суди вустами літніх стосвічкових тіток-суддів (скільки їх серед шкільних вчителів! ось і маємо дитячу злочинність вищу ніж в Африці!) кожного разу відмовляли йому.
 
Оновлювалися плівки, оновлювалися аргументи Алішера, та стандартна відповідь страждаючої клімаксом Феміди залишалася незмінною. Син повинен і житиме з  м а т і р ‘ ю, а її особисте життя його не стосується, оскільки вони розлучені. Ось і підступися до такої логіки! Мавпяча гримаса правосуддя із підняттям хвоста і демонстрацією червоної дупи, як основного аргументу в суперечці.
 
Одного дня я зустрів стару університетську подругу. Скільки років не бачилися, а тут зустрілися абсолютно випадково. Розговорилися про те, про се. Спільних знайомих згадали: хто, як, де? Вона мені і розповіла історію Алішера.
 
На той час я теж розійшовся з дружиною. І вона, знаючи як я люблю сина, вирішила влаштувати мені пекло, зганяючи всю злість на дитині. Я серйозно побоювався за психічне здоров'я сина. Оскільки її психічне здоров'я викликало серйозні сумніви.
 
Про те, аби забрати сина до себе, не могло бути і мови. Вона навіть забороняла мені з ним зустрічатися. Я шалено любив сина, і ця ситуація була для мене нестерпною.
 
Треба ж, подумав я, як наші історії схожі. І сталися майже в один час, але у різних кінцях Києва. Стоп! Ось цю безневинну думку я і покладу у підвалини  мого страшного плану.
 
Наступного дня я зателефонував Алішеру.
 
"Привіт, Алішер! Це Кость".
 
"Привіт, Костику. Радий тебе чути".
 
"Треба зустрітися, Алішер. Є важлива розмова".
 
Домовилися ми зустрітися біля Банкової. Вигляд і близькість тієї будівлі завжди будили в мені відчуття схожі на сексуальні. Це коли слабкість в колінах і холодок внизу живота, але готовий гори скрутити. Я, напевно, як ніхто розумію бажання тимчасових мешканців того будинку якомога довше затриматися на цьому місці. Заради перманентності цього свербіння, я теж готовий був би пожертвувати багато чим, і через багато що переступити.
 
Але до справи. Алішер відразу і легко погодився на мою пропозицію. Він практично не розмірковував. Неначе я запропонував йому на риболовлю з'їздити. Його гарячковий ентузіазм мене занепокоїв.
 
Та я вирішив, що якщо він неухильно слідуватиме моїм вказівкам, то небезпеки вдасться уникнути.
 
План мій був таким. Він вбиває мою дружину, а я - його. Вбити матір своєї дитини психологічно важко. Чужу дружину простіше. Та і нікому б не прийшло в голову зв'язати два вбивства, здійснені у різних районах Києва в проміжку в декілька годин. Це забезпечувало нам тверде алібі на час вбивства колишньої дружини. Нам треба було зав'язати коротку інтрижку, аби увійти у довіру, і вибрати зручний момент, але не  встигнути засвітитися перед їх знайомими і рідними. Потрібно було діяти злагоджено і швидко. Те, що кожен з нас був знайомий з дружиною іншого, полегшувало завдання. Не треба витрачати час на артпідготовку і ... оте шалене свербіння ... Кожна жінка, в серці якої палахкотить гнів, мріє завести інтрижку з другом колишнього чоловіка. Хай вони помстяться нам востаннє - вирішили ми з Алішером.
 
Експозицію і зав'язку я тобі намалював, основну дію пропущу, не хочу стомлювати подробицями. Перейду відразу до кульмінації і фіналу.
 
Все закінчилося вдало, так, як ми і замислили. Не знаю, чи встиг він переспати з моєю колишньою дружиною, я з Лейлою встиг.
 
По-перше, для того, аби приспати її пильність, по-друге, я хотів бути упевнений, що я вбиваю суку. Передостанні миттєвості її життя, перед тим, як я пішов у ванну за пістолетом з глушником, були сповнені безсоромного блаженства. Ідеальна смерть для неї! Я думаю, вона сама не могла бажати собі кращої.
 
Алібі наші були стовідсоткові і непробивні. Коли галас вщухнув і були оформлені усі формальності по передачі нам синів, я виїхав до Франції. Там на мене чекала лабораторія, яку я і зараз очолюю. Син живе зі мною, вже добре розмовляє французькою. Зростає. На моїх очах. І так би продовжувалося і понині, якби не ... Алішер.
 
Звичайно, краще з розумним втратити, чим з дурнем знайти, але з інтелігентами ніколи не варто затівати спільні справи. У нашу я пустився від безвихідності і для краси сюжету. Але не розрахував, що європейське виховання і університетські вітри задавлять в Алішері мусульманський гарт і вишкіл.
 
Словом, переживав він сильно. Потім познайомився з жінкою, закохався і полегшив душу. А та виявилася слухачкою Вищої школи міліції. Ця Олена Сквознякова, може з почуття жіночої солідарності (не можна баб мочити - і все тут!), а швидше аби вислужитися, здала його з усіма тельбухами. Сховала диктофон і запропонувала ще раз розповісти. Добре, він хоч сказав, що найняв кілера для вбивства дружини.
 
І ось навесні, під час небувало спекотних сутінок, в Парижі, коли ми з сином працювали у нашій оранжереї, приходить до мене людина. (Боже, хто тільки таких за кордон випускає! хто їм закордонні паспорти видає!) Дуже яскравий типаж: спадковий зек і почесний сухотник. Сиплим голосом, не виймаючи "Бєломоріну" з беззубого рота, він повідомляє, що притаранив мені малявку від кореша кращого мого.
 
Серце в мене йокнуло. Зрозумів я від кого звісточка ще до того, як цей засмальцьований папірець розгорнув.
 
Описав мені Алішер своє положення, братом називав і, волаючи до братніх відчуттів, просив покарати негідницю відомим мені способом. Його, бачте, не похмурі стіні темниці гнітять, а зрада людини, якій він довірився. Підлота людська йому спати не дає і дихати заважає. Вічним боржником обіцяв бути.
 
Я замислився.
 
Першим бажанням було - послати Алішера куди подалі. Але...
 
- Знаєш, перемога куплена ціною зради удвічі солодша.
 
Він поглянув їй в очі.
 
- Це кайф.
 
Він пильно дивився їй в очі, немов гіпнотизуючи.
 
- Так солодко смокче під грудьми. Такий приємний холодок внизу живота. Відчуваєш себе динозавром, що уцілів після льодовикового періоду. Єдиним. Ти - розкішна сильна тварина. Що вижила в безпринципній бійці. Щасливчик. Бог на тебе поставив. Кожен, хоч раз в житті, хоче це спробувати.
 
У Сквознякової справи пішли чудово. Треба ж, ще будучи курсантом, розкрити таку справу. Після закінчення міліційної школи її узяли на роботу слідчим в Головне Управління. Там теж у неї все складалося вдало. Розкрила декілька справ. Телебачення зняло про це пару репортажів. Програму про неї. Зліпили на швидку руку новий символ епохи. Молода жінка прославляє Батьківщину не цицьками, а ідейним вмістом. Сквозняковій надали позачергове звання. Вона збиралася заміж за одного відомого політика. Солодка казка для неї не закінчувалася.
 
Кость зробив паузу, глибоко вдихнув і різко видихнув.
 
- Треба в житті дещо постійно випробовувати на міцність. Та і кров в жилах могла застоятися. А може я захотів випробувати те, що відчула вона, але під слушним приводом. З ідейним вмістом.
 
Приїхав я і убив капітана міліції Олену Сквознякову. Лише цього разу було бридко. Дуже бридко. Так, що нерви не витримали. І ось я опинився у вас. Не робот же я, аби без наслідків для психіки вбивати жінок.
 
Бог послав мені ще одне випробування. Параліч. І я вдячний йому за це. За все через що мені довелося пройти. Це як заснути на американських гірках спокійним безтурботним сном. Крім того, він послав мені тебе. Шикарний дарунок.
 
Олена заусміхалася. Найсвітліші її мрії ставали дійсністю.
 
- Я розповів про себе все. Але це все у минулому. Тепер про майбутнє. Післязавтра я відлітаю до Парижа вечірнім рейсом. До сина, додому. Згортай тут усі свої справи - я  пришлю тобі виклик. Прилетиш до мене. Ми одружимося. У мене гарна робота, я зможу нас забезпечити. Ти згодна?
 
Що таке ком у горлі і шум в голові, коли досить просто кивнути?! Олена кивнула.
 
- А поки, прощавай. До відльоту ми не побачимося. У мене залишилися незавершені справи. Часу і так згаяно багато. Зустрінемося в Парижі. Я тобі через тиждень протелефоную і ми домовимося про деталі твого переїзду.
 
Два дні Олена перебувала в солодкому напівзабутті. Шквал чудових емоцій захлеснув її. Не було ані гроша і раптом - цілий алтин. Від феєричності подій голова йшла обертом. Кость - дуже незвичайна людина. І історія, яка з ним сталася, дуже цікава. Як в романі. Як все це не схоже на її прісне життя. Але нічого, скоро для неї все зміниться. І вона буде найщасливішою жінкою на землі! Господи, чого ще можна бажати! Все найприємніше з нею вже сталося!
 
Вранці, в день відльоту Костя, Олена пішла до міліції. Захвату сищиків не було меж, коли вони слухали оленину розповідь. У Олени в самої солодко смоктало під грудьми.
 
Операцію спланували блискавично. Десятки оперативників в цивільному з фотороботом Костя розташувалися і по периметру будівлі, і у всіх входів, і біля стійки реєстрації, і в кав’ярнях, і в залі відльоту, і навіть в туалетах.
 
Сама Олена знаходилася у величезній кімнаті з десятками моніторів, камери яких переглядали кожен куточок аеровокзалу. Олена вдивлялася в зображення на дисплеях, намагаючись відшукати Костя. Поряд з нею стояв генерал, керівник операції. Його присутність підкреслювала для Олени важливість того, що відбувається і її місії в цьому.
 
Але Кость так і не з'явився.
 
Як з'ясувалося згодом, після перегляду ранішніх плівок, він відлетів ранковим рейсом до Лондона.
 
Трясучись в прокуреному міліційному "газіку" Олена зрозуміла, навіщо вона була потрібна Костеві.
 
Вона  збагнула, що саме він пропонував періодично випробовувати на міцність.
  
Ця людина вірила в свою щасливу зірку. Ввіряла їй поводи своєї долі. І любила її, як вродливу дружину, постійно перевіряючи на вірність.