На честь Дня народження Степана Бандери пройшлися з дочкою бульваром Шевченка та Хрещатиком зі смолоскипом. Ні, не так - дочка зі смолоскипом, а я – тротуаром, серед перехожих. Саме так. Тому, що цікаво було подивитися на реакцію людей, які вийшли погуляти Хрещатиком. На відстані в два кілометри я налічив 3 (три) негативних вислови і стільки ж схвальних, а тисячі людей просто стояли і дивилися. Дехто фотографував. Обличчя були здивовані і серйозні. Здається, людей пройняло!
Видовище нагадувало потяг довжиною метрів 300, що повільно та велично повзе вздовж багатолюдного перону. Люди не розуміють, що то за дивний потяг і де ж його кінцева зупинка, дехто застрибає на сходинки, чіпляючись за поручень, а потяг іде собі неквапливо далі.
Кінцева зупинка виявилась на Майдані. Потяг закрутився у кільце, як удав. Здивовані люди, що розслаблено топтали Майдан, раптом напружилися і теж стали збиратися у кільце, а удав тим часом заговорив!
На жаль, не голосом Тягнибока. «А я ще ніколи не бачила живого Тягнибока…» - сказала дочка розчаровано.
Взагалі, враження у мене залишилося опукло - ввігнуте.
Відчув щиру насолоду, спостерігаючи за «комуністами», що тулилися до пам’ятника Леніну, коли сотня голосів вигукували «комун яку на гілляку» і проходили далі, а наступна сотня вже на підході: «Леніна з Києва геть!», теж іде далі, а тут знов знову «комун яку на гілляку» і т.д. Ото видовище!
Були ще влучні плакати «Герої не бухають», що несли якісь студенти. Дуже актуально, зважаючи на перший день року.
Але, але… промови на тему «Ми найопозиційніша опозиція» я вже чув не раз, не два і не три, а далі?
P.S. Порадувала міліція. Хлопці в кашкетах дивилися майже з повагою. Здавалося, що вони і самі смолоскип потримати не проти, але кокарда не дозволяє.