Вітаю всіх із Новим Роком!
Звісно, за японським календарем настав рік кота, тож роздуми про собак видаються недоречними. Але людина створена так, що будь-яку інформацію одразу приміряє до себе. І якщо ми це зробимо, то недоречними видаються саме коти. Ну посудіть, панове, кіт – незалежна волелюбна істота, в якої немає господаря і котра, максимум, може дозволити людині бути своїм слугою. Ну яке відношення це має до нас із вами? Незалежність та волелюбність, то не про нас писане. Нам в цьому сенсі до котів, як до неба рачки. Навіть тим, хто кожного дня має живий взірець перед очима, виконуючи функції котячого камердинера.
Інша справа собаки. Вони не гірші за котів, але зовсім інші. Найголовніша собача чеснота – вірність. Вірність за яку люди їх часто зневажають. Хоча ця зневага ганьбить саме людей, а не собак. Бо ж зневажати того, хто вірно тобі служить – прояв ницості. А з огляду на те, яким лайном іноді виявляється той, на кого любов та відданість спрямовані, це вже прояв ницості у квадраті.
Крім того, собаки, на відміну від котів тварини соціальні. Вони не гуляють самі по собі, мають ієрархію, субординацію та демократію (яка зовсім не виключає авторитаризму). Гадаю, оскільки собаки істоти дуже розумні, таке явище, як корупція їм теж властиве. Не питайте мене яким чином. Я не знаю відповіді, я ж бо, не пес. Але гадаю в цьому сенсі у них все, як у людей.
У приватному секторі на Осокорках собак повно. Території поділені. Напевно, існують якісь собачі мінідержави. Республіки й монархії, маркізати та деспотії. Нашу вулицю та кілька сусідніх контролює невеличка «зграя товаришів». Голів шість-сім, не більше. Яскраво вираженою особистістю з-поміж них виділяються троє.
По-перше, невелика досвідчена сука (для самиці собаки таке визначення не є образою) на ім’я Чапа. Виважена. Характер нордичний, стійкий, природжений лідер. Номер другий – великий, але неймовірно боязкий чоловік у повному розквіті життєвих сил, на прізвисько Віктор Андрійович. Варто поплескати в долоні, аби він втік на інший кінець вулиці. І номер третій – здоровезний, тупий та агресивний пес, якого за сукупністю заслуг охрестили Віктором Федоровичем.
В принципі, історія дуже проста, коротка й банальна. Зграя жила тихо та мирно, доки до неї не пристав Віктор Федорович. Цей лоботряс усіх кусав і забирав собі всі недоїдки, якими підгодовували собак сердобольні жінки. Крім того, люди, що не люблять собак (а таких, погодьтеся, вистачає і не мені їх засуджувати), налякані агресивною поведінкою Віктора Федоровича, почали вимагати міжнародних санкцій і втручання наддержавних структур у особі гицлів.
Я спостерігав за перебігом подій збоку. Кожного разу, коли я приїжджав у гості до моєї мами, вона скаржилася мені на Віктора Федоровича. Він, мовляв, знову з’їв усе, що вона принесла собакам і нікому нічого не лишив. Я слухав, не звертаючи на розповідь особливої уваги. Ну, дійсно, не вбивати ж мені його. Хоча нахабна поведінка чорного пса дратувала. Він поводився із перехожими значно зухваліше, ніж того вимагають правила собачого етикету.
Аж ось, одного дня приїжджаю я на дачу. Відпочиваю цілий день. А ввечері питаю в мами: «Слухай, я всіх собак бачив по кілька разів. Тільки Віктора Федоровича щось не видно. Де він?»
«- Ти знаєш, він так дістав усіх собак, що вони згуртувалися під керівництвом Чапи та прогнали його геть. Навіть сцикло Віктор Андрійович брав участь у повстанні. Федорович тепер, кажуть, живе на тому боці озера, а сюди заходити не ризикує».
Бажаю нам усім, щоби в новому році ми були гідні поваги, принаймні, настільки ж, наскільки її варті собаки.
