Чи ми ще люди на своїй землі?
Хто нас явив, і ми кого народим?
Чужого щастя вічні ковалі,
Дешеві слуги дорогих народів.
 
Ми не раби, бо пнемося в пани
І вже забули звичаї поганські,
І у панів випрошуєм штани,
І жупани доношуємо панські.
 
І панську мову - прієм, та вчимо,
Бо у своїй вже й слів бракує нині.
Ми по-своєму тільки мовчимо-
Німі в Німеччині, німі і в Україні.

Побожно дивимось в чужий розумний рот,
Хоч в тому роті розумієм тільки їжу.
Ще живемо якось - хтось інший би не вижив.
Їй Богу, все-таки великий ми народ...
 
І. Жук
 
Чого навіяно коментами?
Та того, що в них певна категорія людей намагається весь час культивувати думку, що мова не є головним чинником патріотизму. Мов, розуміємо ж одне одного, от будемо боротися разом з владою, а мова - річ другорядна.
Нас вперто підштовхують до російської мову, бо розуміють, що вживання української буде ще одним цвяхом у труну російської імперії. Всякі там Ковалєвські і іже з ними - провідники імперських амбіцій в Україні - знають про що йдеться, але наполягають вперто вживати російську. Аргументів безліч, в тому числі і незнання ними української (?). Чисто російська великодержавність - я не знаю українську, значить давай по-нашему, нам так льогше!
 
Та ні, автор згаданої статті (Слово) абсолютно точно підмітив, що без націоналізму (патріотизму) розбудувати державу неможливо - це потреба часу. Не знаєш (не хочеш вживати) українську - ніхто тебе не назве українцем, бо ти ним залишився у душі, і тому ти вже не бойова одиниця в розбудові держави, а так, напівфабрикат!