Люблю я наше метро, усе це « Поступайтеся місцем вагітнм інвалідам з дітьми похилого віку», зі стусанами під ребро у години пік. Люблю маршрутки з « Водитель казел, какого...затормозил, не дрова везешь! « Остановки  тут и здесь нету!», « Дешевле, чем у нас, только пешком», з оцим ідіотизмом, коли в напханій маршрутці чомусь ніхто не здогадається передавати гроші водію через тих, хто сидить, а не тих, хто стоїть, а точніше висить з трьома сумками.
 
Однак слово «люблю» я вимовляю без іронії, роздратування чи гніву. Я справді люблю  ( і це почуття, на мій погляд, іраціональне)  це життя, цих людей, цю країну (не плутати з владою, чиновниками, олігархами, силовими структурами і податковими оганами).
 
Усе своє свідоме життя я живу (раніше «на») Україні. Частину несвідомого не зі своєї волі я прожила в  іншому, далекому від України куточку тодішнього СРСР. Українська, м’яка з українізмами російська, суржик оточували мене з дитинства.Я не розрізняла акценту, особливості вимови і дуже дивувався, коли мене за межами України ( під час поїздок, скажімо, у тодішній Ленінград, чи на відпочинок у Сочі) питали: «Ти  хохлушка?. Думала, чого це вони? Але куди подінешся від такого рідного «ге» чи «шо»?
 
Державна політика русифікації призвела до того, що батьки воліли віддавати своїх дітей у російські школи для полегшення їхньої подальшої долі. Діти, що в родині спілкувалися українською, старанно опановували російську, витравлювали оті зрадливі «ге» і «шо». І чудово оволодівали «языком Пушкина и Тургенева», вчилися у ВУЗах, захищали дисертації російською.
 
І все ж на щастя українська не зникла. Хто хотів, той її зберіг, розмовляючи з дітьми змалечку українською, читаючи українські книжки тощо. То вже друге питання, чому українець на своїй рідній землі мав українську за другу мову, а російську – за першорядну.
 
Низький уклін селу – зберегло мову, нехай у вигляді суржика, але з неповторними діалектичними особливостями у різних регіонах (даруйте не про ПР йдеться), зберегло народні традиції.
 
В містах здебільшого панувала російська. За совка тебе це не дивувало, але на двадцятому році незалежності? Зазвичай питання мови піднімають перед виборами наші (їхні)недобросовісні політики. Зараз на носі не вибори, а новорічні свята.
 
Спитаєте, чому я про мову? А тому, що проходячи повз базар (щоденний маршрут такий), чую наших базарників (тих, кого вчора ми ледь не почали вважати організованою революційною силою), що обговорюють серіали і передачі по «Інтеру», концерти російських виконавців.
 
Мабуть, боротьба підприємців не пішла далі і «Майдан -2» здувся http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/7818.phtml , залишивши по собі потоплених хазяїном «цуценят – пуп’янків, які так і не розквітли в душах протестантів квіткою свободи http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/7768.phtml , бо вони ще й досі за багаторічною звичкою відчувають себе громадянами «нашої спільної радянської батьківщини?»
 
Колись, за совка, нас запевняли, що в нашій державі народилася «новая историческая общность – советский народ». Але варто було «рукодящей и направляющей» відпустити віжки «нерушимой дружбы» советских народов, як самі знаєте, що було далі.
 
Однак я сподіваюся, що обов’язково на теренах України народиться зрештою така необхідна нам «общность» - український народ, об’єднаний отим іраціональним, ефемерним і водночас всеосяжним почуттям любові до єдиного місця під сонцем, де ми «тутешні», ми вдома і де тільки ми здатні навести лад. Але до цього всім нам ще треба дорости. А декому – і дожити.